Пам`ятник Борису Тену у Житомирі облуплений та непофарбований.
Сьогодні прийшов на могилу Миколи Васильовича Хомичевського. Цього дня він з’явився на світ — 9 грудня (27 листопада за ст. ст.) 1897 року.
Нині залишилося небагато людей, які знали його особисто. В категорію цих небагатьох уже входжу і я. Мені дуже пощастило в житті, що доля звела з видатним перекладачем Борисом Теном (саме під цим псевдонімом він опублікував свої переклади, яким випало стати унікальним явищем в українській літературі XX століття). Наше знайомство тривало майже сім років. Тільки з часом я усвідомив, з якою людиною я вів бесіди, чому він мене вчив і який слід залишив у моїй душі. З роками, бо знав його ще школярем.
Пам’ятник Миколі Васильовичу, що стоїть на могилі, дуже сумний, з облупленою фарбою. Коли дивлюся на нього, стає справді невесело. Треба щось з ним зробити… Може, для початку пофарбувати? Аби родичі не були проти. Є ж, певно, якісь юридичні моменти? Такі ж сумні почуття виникають, коли дивлюсь і на його меморіальну дошку, і на пам’ятник біля Житомирського екологічного ліцею № 24. Бо незважаючи на важке життя, Борис Тен був дуже життєрадісною, оптимістичною людиною, любив жартувати. Гумористом він був надзвичайно тонким. І ось такий дисонанс у пам’ятниках — сумний Борис Тен… Не реалістично якось.
А втім, не про пам’ятники мова, а про пам’ять.
Дуже хочеться, щоб наступні покоління українців берегли пам’ять про цього видатного чоловіка, який ходив по вулицях Житомира і титанічною працею якого Гомер і Софокл, Шіллер і Арістотель, Шекспір і Арістофан заговорили вишуканою (так, саме вишуканою) українською мовою. Щоб шанували й пишалися цим ім’ям.
Нехай Творець дарує великому майстру вічний спокій і прийме його в Царство Небесне.
Валерій Косенко
