Скеля Чацького.
Знайшов одну легенду про скелю Чатцького. Я її раніше не чув. Записана українським письменником Климом Поліщуком (нашим земляком) зі слів діда-човняра та опудлікована у львівській газеті “Ілюстрована Україна” за 1914 рік. Нижче повний текст статті (прочитайте це цікаво). Фото автора з тієї ж газети.
ТЇНЬ МИНУЛОГО.
(Волинська легенда).
Сірі та понурі стоять скелї на берегах Тетерева.
Гарні вони весною, коли навколо їх зазеленіють густі чагарники. Всі вони сумні, невеселі, на заході сонця робляться величними, таємничими і загадковими. Вранці, коли сходить сонце, і його перше промінє продереться крізь зелені віти, і смарагдовий туман густою пеленою здійметься від ріки і вкриє собою скелї, то здається, що то стовпили ся якість предвічні лицарі краю, заковані в зелїзні лати, думають свою думу.
Любить їх простий народ, милуєть ся ними. Бозгідно з прадідівським переказом свято вірить, що кождий волинський камінь має разом з своєю минувшиною і свою славну історію, яка лишається загадкою для нинішних людий. І так зложилися цілі довгі низки гарних легенд, в яких розповідається про славну бувальщину, про щастя народу і його борців. Без легенди не могли бути і сїрі Тетеревські скелі, і вони мають свою легенду, гарну, старосьвіцьку,яку зложили ще прадіди. Легендася набрала чималої популярности в закутках Волині. Переказують її тихо старі діди, наче святу книгу читають.
Виникла вона з того, що серед Тетерівських скель, вершина одної скелі є іграшкою самої природи. Самий верх скелі, яка підіймається вгору на аршинів 16-ть над самою глибокою бистриною, закінчуєть велитенською гейби людською головою. Природа так штучно утворила своє чудо, що здаєть ся найліпший артист-різьбар не змігби надати такої величавої краси і загадковости. Се є волинський сфінкс, про якого народ і склав свій переказ. Саму-ж скелю називають «Головою Чацького”.
Перекажу дослівно сей переказ, як мені самому траплялося чути його.
Була осінь. Одного теплого соняшного дня, коли сонце хилилося на захід, я вийшов з міста і подався на беріг Тетерева до човнів. Старенький дідок, що весь час заклопотано налажував весла, підняв голову в гору і на мене глянули гарні сїрі очи наче дивуючися мого тихого приходу. За першим словом привитаня, він запропонував мені прогулятись. Вечір був гарний, і я з охотою згодився.
Старенька зігнута постать дїдка ще більш зігнулася над веслами, сива борода декілька разів поверталася в мій бік, але я зачарований гарним краєвидом мовчав. Мовчав і дідок.
Непомітно, минали береги пожовклих чагарників, і враз оточили з обох боків скелі, з кровавим відблеском на вершинах останнього соняшного сясва. Я захопився їх дикою красою. Дивився з цікавістю, шукаючи «Голови Чацького», про яку нераз траплялося чути. Погляд мій впав на стрімку скелю, верх якої так дуже нагадував голову сфінкса. При глибоких тінях виднілися чорні очі, орловий наче ніс, і вуси в низ. На верху «голови» заріс темний мох, як густа чуприна.
-Чи не се буде часом голова Чацького? -спитав я.
– Так. Се вона і є.-поспішно відповівмені дідок.
– Може ви діду знаєте що небудь про неї?- питався я. -То росповіли б і менї..
– Та, авжеж що знаю, а як маєте охоту слухати, так слухайте; скажу, що знаю сам. Почав росповідати:
«То ще було за наших князів та польських королів. Тоді то татарська орда робила часто на Волинь свої напади. Злий був тодї час, негарно жилося людям в ту лиху годину. Росте все: цвіти, радіють люди, весїля справляють, гуляють, а тут і злетять безвірки тай пустку всюди зроблять. Плакати на обгорілих головешках немає кому. Того замучили, того вже під ланцухом в Крим женуть, на нові муки. Так… погане було діло тоді. Панам ще нічого;в замках і оборону собі мали, а от простим людям не було житя. Так ото одного разу, один проклятущий хан кримської орди рушив з своїм яничарством на Волинь. Йшов він, як хвиля через всі українські степи, а за ним тільки чорно та сумно, все замовкло, все потемніло. Як кара Божа, дійшов він до Волинських лісів і все палив та руйнував. На полях кракають на трупах чорні ворони тільки. В ночи небо червоніє від огню: села палають, степи й ліси в огні. Народ всюди кінця свого ждав.
Ну, й прийшов той хан з ордою аж до самого Житомира, а він ще тодї невеликим містом був. Мало було й оборонців. Всього один полк козаків та полковник Чацький.
Не багато було їх, але яка сила і міць духа була велика. Був тодї день Михайла святого. Осінь хмурлива замирала в стужі. Надходила зима, а люди злякані, тікаючи в ліси та нетри, кидали свої теплі хати. Одним тільки Чацький відважив ся виступити проти тої руйнуючої сили. Задзвонили в церквах сумно дзвони, наче на похорони помалу сходились на молитву старці та немічні, що не вспіли зійти з міста в слід за дужими. А коли сонце зійшло на середину неба, то біля Житомира з’явилися яничари. Згодом посунулася як чорна хмара і сама орда з ханом. Вийшли козаки з Чацьким на вірну смерть. Закричали яничари, земля застогнала наче від болю важкого. Стали козаки, як камінь тверді. Забрязчали шаблї. Кинулись як бурливі хвилї яничари, та й здивувалися побачивши також славних лицарів. Але дужі хвилї і найтвердійший камінь знесуть з місця. Пручалися довго; день починав вже вмирати, як знемоглися козаки. Мало лишилося їх, багато вже товаришів полягло, і подалася сила против сили. Стали назад відступати козаки і дорогу свою трупами стелили ворожими. Прийшли на отсї скелі, на які ми тепер так спокійно дивимося. І вийшов тоді Чацький і сказав: «Смерть не минуча нам братці. Нехай же вона не буде нам страшна, бо страшна неволя турецька. Стомили- ся ми, руки наші безсилі боронитися. Внизу наш рідний Тетерів, нехай же він нас і прийме на вічний спочинок. Боронили ми свій край рідний, і вміймож вмерти за його честь і славу його. За мною йдіть, хто край свій любить. Тай за сими словами кинув свою вояцьку зброю вниз в холодні хвилі, а потім сам зняв шапку з голови і сміливо кинувся
в Тетерів. Без ваганя кинулися за своїм ватажком вірні товариші його. Здивувалися яничари від сміливости і затихнули на мент. Пішли руйнувати місто. Запалали вогнем церкви святії, і разом з димом послався дух смерти для всього живого. Настала ніч, в огни пирували Татари на людськім трупі.
А коли настав другий день, і як зійшло сонце то побачили татари на високій скелї чудо. Вершок скелі, з якої вчера кинув ся Чацький з своїми товаришами, перетворила- ся в голову згинувшого сміливою смертю ватажка. Всїяничари жахнулися сього чуда, і повернули назад.
Згодом як повернулись на руйновище засмучені мешканці, то знайшли собі утїху в вічній памятці, яку лишив їм оборонець їх. І памятка про славного прадіда перейшла із уст в уста до нашого часу. Але тепер ніхто не вміє так кохати свого рідного краю, та самі нащадки Чацького сполячилися давно…»
Замовк дідок, мовчав і я. Тихий холодний вечір повільно спускався на землю. Висипали на небі зорі. Я повернувся до дому з тихим смутком в душі. Рідна легенда зачарувала мене.
Поділився інформацією у соцмережі Фейсбук Вадим Острогляд.
