Президент Зеленський приїхав у Білий дім, ніби щось вирішує, а вийшов так, ніби його з кабінету директора винесли разом із портфелем. Трамп із Венсом так йому «виклали матеріал», що навіть Байден, мабуть, на хвильку проснувся від шоку.
А матеріал був простий, як пульт від телевізора: «Ваша війна затягнулась, солдати закінчуються, зброя — теж, і ми не збираємось перетворювати США на ваш особистий магазин військтехніки. Вам би ще дякувати за те, що ми взагалі вам допомагаємо, а не тикати нам, що мало даємо. Бо ви у переговорах не ті, хто ставить умови. Або ви сідаєте за стіл і приймаєте реальність, або ми умиваємо руки».
І що? Зеленський нічого не зміг відповісти. Контракт не підписали, переговори — впусту. А найцікавіше — з Путіним вони так не говорять. Бо для них він «серйозний дядько». А ми? Ну, а що ми? В їхньому світі ми – вічні прохачі, які завжди чогось хочуть, але самі нічого не вирішують.
Жодного документу не підписано, наша делегация покинула Білий дім достроково.
І ось тут настав момент правди. Ви що думали? Що Америка буде воювати за нас? Що вони нам збудують економіку? Що вони нам розкажуть, як правильно жити? Ми справді вірили, що Україна їм потрібна більше, ніж нам самим? Господь створив нас не для того, щоб ми були безкінечними попрошайками. У нас є руки, у нас є мізки, у нас є країна. Але поки ми сидимо і чекаємо, що дядя Сем прийде й усе вирішить — нічого не зміниться.
Пора прокидатися. Бо поки ми думаємо, що світ нам щось винен, світ уже вирішує, як нам жити без нас. І якщо ми самі не візьмемо відповідальність за свою країну — нам її «організують» ті, хто сильніший. І, повірте, це буде не в наших інтересах.
Я не звинувачую Трампа чи Зеленського, я звинувачую тільки нас самих, хто не спромігся за тридцять років збудувати країну, знайти чесних та сильних лідерів, підняти економіку.
Я звинувачую Путіна та його посіпак, бо саме вони скористалися нашою слабкістю. Але слабкість створили та випестували ми самі.
Богдан Гнатюк
