У часи, коли Комуністична партія СРСР вела народні маси до перемоги ідей рівності та соціальної справедливості, горезвісний комунізм насправді існував. Втім, лише для окремого прошарку населення — партійної еліти.
Одним із свідчень цього був відомчий лікувальний заклад “Житомирський облліксанупр”.
1978 року нова партійна лікарня відчинила двері для високопоставлених пацієнтів. Ця справжня оаза медицини, майже в самому історичному серці Житомира, був відмежований від міста високим, місцями глухим парканом, а територія навколо двох корпусів облліксанупру гарно озеленена, розмічена асфальтованими стежками. Око завжди милували білки, котрі перестрибували з ялини на ялину.
Новітнє медичне і фізіотерапевтичне обладнання, власна лабораторія, стоматологічне протезування з безкоштовним використанням золота, зручні одно, а не п’яти- та шестимісні ліжкові палати, індивідуальний догляд, їдальня з особливим меню, про яке доводилося лише мріяти у звичайних лікарнях, — все це за народні гроші було створено та покликано для однієї “високої” мети – відновлювати або підтримувати дорогоцінне здоров’я партійних лідерів Житомирщини.
Заради справедливості, треба сказати, що іноді, у виключних випадках, до облліксанупру потрапляли особливі пацієнти. Так, наприклад, на початку 1980-х років знаменита радянська співачка та актриса Едіта П’єха, перебуваючи з виступом у Житомирі, раптово захворіла на запалення легень. Звісно, таку статусну хвору було терміново госпіталізовано в партійну лікарню, де співачка невдовзі одужала.
Після розвалу СРСР 1991 року Житомирський облліксанупр було закрито.
Напевно, сьогодні пам’ять про елітну партійну житомирську лікарню залишилась тільки у спогадах старожилів.
Однак історія донесла до наших днів один цікавий артефакт, що походить з колишнього ліксанупру. Це порцелянова неглибока тарілка діаметром 20 см, що дозволяє віднести її до десертного або закусочного виду посуду.
На бортику тарілки нанесено логотип закладу в три рядки “МЗ УССР Житомирский обллечсанупр”. На дні тарілки розташовано клеймо Баранівського фарфорового заводу “Б 1 – С”. Такими клеймами помічали на згаданому найстарішому порцеляно-фаянсовому підприємстві України вироби в 1970–1991 рр.
Тепер важко уявити, як же, напевно, було приємно їсти якомусь партійному бонзі з цієї порцелянової тарілки, скажімо, млинці зі сметаною, пережовуючи їх безкоштовно вставленими золотими зубами!
Тому залишається дивитися на цю раритетну тарілку, як на якусь іншоцивілізаційну диковину, котру нині не побачиш ні на аукціоні, ні в музеї.
Євгеній Дубівка
