Сьогодні виповнилось би 85 років із дня народження Якова Зайка – Героя України, Лицаря Небесної Сотні.
Державник, політик, громадський діяч, народний депутат України першого скликання – один із засновників сучасної Української держави, білорус-українець за духом. Мій старший товариш і побратим.
В кінці 1980-х на початку 1990-х Яків Зайко був мозком і мотором «Житомирської революції», яка завершилась перемогою в місті національно-демократичних сил і повною поразкою владної комуністичної номенклатури. На мітинги, організовані Яковом Яковичем, приходили десятки тисяч людей. Його підтримували найбільші підприємства міста, люди любили і поважали за енергію, гострий розум, простоту, чесність, порядність, людяність…
Пройшов всі три українські майдани – Студентський в 1990-му, із особистою голодівкою на граніті разом із студентами, Майдан-2004 і Майдан-2014- від першого й до останнього свого дня 18 лютого 2014 року.
Журналіст, засновник першої незалежної української газети «Голос Громадянина», письменник (за його словами, «очевидець»). І ще – трудяга, незамінний Літописець. Зібрані ним документи і свідчення здобуття Державної незалежності України в кількох томах знаходяться в найбільших бібліотеках країни.
У видавництві «Літературний європеєць» (Франкфурт-на-Майні, Німеччина) в 2007 році вийшла друком книга повістей і оповідань «Минулі дні» відомого письменника, уродженця Житомира, Леоніда Борича. Серед творів цього збірника особливе місце посідає «Повість про ненаписане», в якій майстер художньої прози ретельно вимальовує картину «Житомирської революції» 1987–1990 років… Далі – невеликий уривок із Повісті.
Віталій Мельничук
«…Дізнавшись, що завтра на Центральному стадіоні Житомира відбудеться великий передвиборчий мітинг я, поки йшов до штабу Якова Зайка, отримував цьому підтвердження і в багаточисельних оголошеннях, наклеєних на телеграфних стовпах, водостічних трубах, парканах, на стінах будинків і прямо поверх «Радянської Житомирщини» на газетних стендах. Оголошення були надруковані під копірку, на одній і тій же поганенькій старій друкарській машинці з буквами, що стрибали вгору і вниз. Чи не перебільшує Алла Ярошинська, говорячи про двовладдя? Які можуть бути претензії бодай на якусь владу при такій роздовбаній друкарській машинці?! Ні, обком партії – це поки що єдина влада: не говорячи вже про власні типографії і газети, у неї і друкарські машинки нормальні! І не туляться вони в таких непоказних одноповерхових будиночках, як цей, куди я заходжу зараз…
Переступивши поріг кімнати з кількома обшарпаними канцелярськими столами і бувалими стільцями, я одразу зрозумів, хто тут з дюжини тих, хто зібрався, був Яковом Яковичем Зайком. Нічим він не вирізнявся, ніякого особливого місця не займав за столом, однак решта присутніх, скупчившись навколо, якраз і означили собою центр, в якому знаходився цей непримітний з вигляду, середнього зросту чоловік не надто певного віку – років тридцяти, сорока, а то й більше.
Всі були захоплені обговоренням якогось тексту, і деякий час я простояв у дверях ніким не помічений. Згодом хтось із них озирнувся, довелось голосно запитати: «Можна до вас?», почути не від когось, а від Якова Зайка, якого я вирахував: «До нас усім можна», після чого він все ж таки озирнувся, зачекав секунду, ніби щось вираховуючи про себе, і, впевнено назвавши мене на ім’я та по-батькові, запросив: «Заходьте…».
Отже, теж вирахував. Якби заздалегідь не було відомо, що він журналіст, то за його майже убогим одягом – якийсь куций потертий піджак, запраний комірець невипрасованої сорочки, – можна було вгадати в ньому… ну, не знаю: сантехніка житлоконтори? рахівника-бухгалтера? (Чомусь здається, що з приставленим словом «рахівник» ця професія дещо звичніше сприймається.)
З близької відстані в його зовнішності виявилось і щось таке, що цілком могло б послужити особливою прикметою, а можливо, нею й служило в чиїхось картотеках: одразу ж кидалась у вічі досить велика бородавка на самому кінчику носа, а коли Зайко пройшов у протилежний від мене кінець кімнати, виявилось, що він помітно шкандибає. З якимось розчаруванням я одразу ж подумав, що якщо взагалі буває якась класична зовнішність антилідера, то, на мою думку, це саме і цілковито він, Яків Якович (як його називали тут на український лад) Зайко…
Люди, які зібралися в цій кімнаті, якраз обговорювали завтрашній мітинг на Центральному стадіоні Житомира. Враховуючи настрої громадян, очікувалось, що набереться на стадіоні тисяч п’ятнадцять-двадцять, і, побоюючись різного роду провокацій, треба було потурбуватися про безпеку, нарукавними пов’язками позначити відповідальних, розподілити між собою трибуни, біля кожного міліціонера поставити для контролю своїх людей, керівникам ініціативних груп ще раз перевірити готовність «п’ятірок», зайняти усі підходи до стадіону за годину до мітингу, стежити, щоб не проносили ніякої випивки, навіть пива, про це в своїх колективах заздалегідь усіх попередити, і ніякої самодіяльності, всі діють виключно за планом…
Коротко і толково інструктуючи, вичерпно відповідаючи на всі запитання, Зайко змінився майже на очах. Щойно це був майже непомітний, та просто-напросто негарний чоловік, і раптом така метаморфоза… Тихенько сидячи за сусіднім столом, навпроти Зайка, щоб він був у полі зору, я починав уже милуватись ним. Ось у такого, яким він виглядав у ці хвилини, багато жінок могли б закохатися.
Поряд з ним виокремлювались ще двоє, вони були помітно молодшими за Зайка, і одразу ж відчувалось, що це найближчі його помічники. Пізніше я дізнався їхні імена: Віталій Мельничук, кандидат економічних наук, головний економіст заводу «Вібросепаратор» і Олександр Сугоняко, старший інженер філіалу Київського політеху. А взагалі до всіх у цій кімнаті я одразу ж відчув симпатію. Тому й тягне зараз назвати хоча б офіційних довірених осіб Ярошинської – заводських робітників Сергія Куника і Леоніда Боровського, завідувача лабораторією Олександра Конабаса, журналіста Святослава Васильчука, полковника-викладача військового училища Олександра Петрівного, юриста Валерія Кузнецова, радіомеханіка Управління внутрішніх справ Анатолія Мошківського…
Назавтра я сидів серед тисяч житомирян на трибуні стадіону, так само, як і всі вони, підкорившись суворому розпорядженню штабу не проносити на мітинг спиртних напоїв. При цьому з якоюсь особистою гордістю, нібито тепер і моя в тому заслуга, я зазначив надзвичайно високу організацію мітингу і продуманість кожного виступу. Ніколи до цього я не бачив стільки світлих, доброзичливих і розумних обличь навколо…
Здавалося тієї миті, що ми всі нескінченно близькі люди, що ми потрібні один одному і від нас, від нашої єдності багато тепер залежить, а з перемогою на виборах Алли Ярошинської і таких, як вона, негайно зміниться на краще наше життя…
Кожен виступ, в якому закликалося стати післязавтра на захист Ярошинської біля будівлі окружних зборів, супроводжувався схвальним гомоном, рукоплесканнями трибун і дружнім скандуванням її прізвища, а коли таврувалась влада міста, люди злагоджено і спочатку зовсім незлобиво кричали «Ганьба!» і «Геть!».
Однак поступово атмосфера на стадіоні почала змінюватись, а незабаром обстановка так розпалилась, що вже не завжди було чутно слова тих, хто виступає. Помічники Зайка, стоячи посеред футбольного поля, намагались втихомирити трибуни, проте їм і через мегафон не вдавалося докричатись…
Мстива злість, розлючення, агресія піднімались над стадіоном, згущаючись і посилюючись щохвилини. Російською й українською мовами лунало на адресу місцевої влади: «Позор!», «Долой!», «Ганьба!», «Геть!»…
Зараз вистачило б однієї іскри, якогось істеричного заклику і кількох рішучих ватажків, щоб ці тисячі людей перетворились на некерований і страшний натовп, який, знетямившись і змітаючи все на своєму шляху, кинеться трощити пусті прилавки продовольчих магазинів, припарковані автомобілі, будівлю міліції, редакцію «Радянської Житомирщини», партійні цитаделі…
Звідкілясь збоку, накульгуючи помітніше, ніж завжди, вийшов на середину футбольного поля Зайко, підняв руку, закликаючи до тиші, одразу трибунами прокотилося: «Зайко!.. Зайко!..» – і стадіон поступово почав затихати. Зайко підніс мегафон до рота… Щось вже надто довго й необачно затягував він паузу… Не перетримати б її!..
Нарешті, дочекавшись повної тиші, він замість того, щоб урезонювати і закликати до спокою, заговорив несподівано грубо й глузливо, майже знущаючись, відчитуючи і стидаючи, а всі ці двадцять тисяч дорослих людей, які щойно бушували і були некеровані, тепер покірно і винувато це переносили, і вже за кілька хвилин, під кінець мітингу, громадяни Житомира, які знову були розумними, добрими й миролюбними, одностайно прийняли резолюцію на підтримку Ярошинської, попередивши членів окружної виборчої комісії про персональну відповідальність за фальсифікацію результатів голосування при затвердженні кандидатів у народні депутати.
Мітинг також постановив приступити до створення за прикладом країн Балтії Народного фронту. (Мине після цього декілька днів, і буде звільнено з роботи і виключено з партії радіомеханіка УВС Мошківського, який зачитав резолюцію; винесуть сувору догану із занесенням до облікової карточки Якову Яковичу «За спробу фракційної діяльності в партії»; незабаром відбудеться звільнення з армії низки офіцерів, які підтримували Ярошинську; так чи іначе розправляться ще з багатьма. Проте це вже нікого не лякало і не зупиняло.)
Після мітингу я повертався в підвищеному, та просто в святковому настрої. Щойно, знаходячись серед двадцяти тисяч моїх земляків, я не тільки ними пишався, а й своєю до них причетністю, тобто самим собою – таким, як вони, передовим і рішучим, оскільки із звичайного прибічника перебудови і небайдужого спостерігача за тим, що відбувалося в нас у Житомирі, я, що не кажи, перетворювався на безпосереднього учасника. Із таким настроєм неможливо було залишатися одному в готелі, душа продовжувала вимагати ще якихось суспільних дій, отож ноги самі собою понесли до штабу Зайка, де напевно вже зібралися усі наші. (Адже я тепер мав право так говорити: «наші»!)
Коли я увійшов до кімнати, Зайко запитав: «Ну, яке ваше враження від мітингу?» Запитав скромно, буденним тоном, проте сам Яків Якович весь світився, навіть погарнішав від щойно пережитого. Відбиток перемоги лежав зараз на всіх його однодумцях, і вкотре я подумав, які у моїх земляків гарні, натхненні обличчя. «Грандіозне враження!» – тільки й сказав я, одразу ж обережно запитав, а що ж далі?
Адже головне, від чого залежав результат усієї боротьби, було ще попереду: як забезпечити більшість на окружних передвиборних зборах, щоб нікому не вдалось провалити затвердження Ярошинської кандидатом у народні депутати СРСР?
«Що далі? – розгублено запитав Зайко. – Ось ми і думаємо… Можливо, щось підкажете, як тут бути?» Я було вирішив, що Яків Якович звертається до мене за порадою, щоб я теж зробив свій внесок у створення їхнього чергового звернення чи іншого якогось документа.
Та підійшовши ближче і зазирнувши через голови тих, хто зібрався, я побачив у центрі стола прозорий поліетиленовий мішок, буквально доверху набитий рублями, трьошками, п’ятірками. То був зібраний житомирянами грошовий фонд на потреби штабу.
От Яків Якович і не знав тепер, на що ж у першу чергу використати це багатство – щось, як вони встигли підрахувати, близько трьох тисяч! Ось про це мене і питали: чи не пораджу, як розпорядитися грошима, яких вистачало б на половину автомобіля «Жигулі».
Тут насамперед, звісно, надійний сейф потрібен, але його не було. А якби він і знайшовся десь – все одно небезпечно: ніякого «кримінального елемента» не потрібно – в «органах» напевно було власні умільці відкривати найнадійніші сейфи, щоб позбавити Зайка цього джерела незалежності. Може, безпечніше відкрити рахунок в ощадній касі?
Моя порада їм не дуже сподобалась, та, зізнаюсь, і мені також. Адже поки купа зім’ятих трудових грошей житомирян так і існувала в цьому поліетиленовому мішку, вона щось важливе символізувала: явну підтримку справи, готовність до матеріальних жертв заради неї, рішучість допомагати тим, хто невдовзі може втратити роботу через участь у загальній боротьбі тощо. А якби перетворились ці гроші, зібрані усім миром, на звичайну, казенно-безлику ощадкнижку, як одразу щось втрачалось, ставало звичайним, і нічого б уже не символізувало.
На помолоділих прекрасних обличчях зібрання, окрім гордості за відгук і підтримку земляків, було, здається, ще одне загальне висловлювання, яке і мене також вразило: треба негайно витратити хоча б частину цих грошей на щось відчутно важливе, пов’язане так би мовити із боротьбою за визволення від гноблення партійної номенклатури.
– Насамперед нам потрібна власна друкарська машинка, – рішуче сказав Яків Якович. – Набридло уже в інших клянчити!
Що ж, це було слушно: обкомівській типографії давно вже був час протиставити бодай пристойну друкарську машинку так само, як на їхні неосяжні матеріальні можливості народ відповів своїм поліетиленовим мішком з грошима, яких ніяким обкомам не вдалося б дочекатись від співгромадян».
Леонід Борич. «Повість про ненаписане». Уривок із повісті. Видавництво «Літературний європеєць» (Франкфурт-на-Майні, Німеччина, 2007 рік)
