26 квітня — це не просто дата в календарі. Це день, коли світ завмер, усвідомивши, якою руйнівною може бути мирна атомна енергія, якщо втратити над нею контроль. Цього дня у 1986 році сталася наймасштабніша техногенна катастрофа в історії людства — аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Її наслідки ми відчуваємо й досі — у долях людей, у природі, у пам’яті.
Вибух, що змінив усе
У ніч з 25 на 26 квітня четвертий енергоблок ЧАЕС вибухнув під час проведення планового експерименту. У небо піднялася хмара радіоактивного пилу, яка накрила не лише території України, Білорусі та Росії, а й зачепила Європу. Радіоактивне зараження було в сотні разів вищим за скинуті бомби на Хіросіму та Нагасакі.
Житомирщина: у зоні впливу
Житомирська область, хоч і не потрапила до офіційної “30-кілометрової зони відчуження”, зазнала серйозного радіоактивного забруднення. Особливо постраждали північні райони — Народицький, Овруцький, Лугинський. Землі, ліси, водойми — все ввібрало в себе невидиму загрозу. Сотні населених пунктів опинилися в умовах, коли життя стало постійним балансуванням між страхом і необхідністю виживати.
Реальні історії: голоси Житомирщини
Марія Іванівна з села Закусилівка, Народицький район
Їй було 35, коли сталася аварія. Працювала вчителькою у місцевій школі. “Тоді нам ніхто нічого не сказав, — згадує вона. — Тільки через кілька днів ми почали щось підозрювати: раптом почали вивозити дітей, хтось тихо говорив про ‘радіацію’. Мені було страшно за учнів, за свого маленького сина. Ми мили підлогу марганцівкою, пили тільки воду з криниці, яку самі перевірили… але це не рятувало.”
Олександр Миколайович з Олевська
Колишній пожежник. Його мобілізували у травні 1986 року до ліквідації наслідків. “Ми не знали, що таке радіація. Нам дали форму, респіратор — і вперед, мити техніку, засипати заражені землі. Після того я ще десять років працював, але здоров’я вже не те: проблеми з серцем, постійна слабкість. Хоча тоді не шкодував, пішов би знову, якби треба було.”
Галина Петрівна з села Мотійки, яке офіційно визнане зоною радіоактивного забруднення
“У нас на городі виросла картопля, але ми боялись її їсти. Продукти везли з інших сіл, але й там не було впевненості. Корову продали — молоко виявилося небезпечним. А куди йти? Це ж наш дім, могили батьків…”
Ці історії — лише крапля в морі. У кожному селі Житомирщини, особливо на півночі області, є люди, які можуть розповісти власну “чорнобильську” правду. І кожен із них заслуговує на визнання, повагу і пам’ять.
Пам’ятати — не дозволяти повторення
Чорнобиль — це не лише про трагедію. Це й про силу людського духу, про здатність встояти, оговтатись, жити далі. Це нагадування, що технології потребують відповідальності, а екологічна безпека — це не абстракція, а питання життя і смерті.
Житомирщина, як і вся Україна, стала частиною великої чорнобильської історії. Але ця історія ще не завершена. Вона живе в дослідженнях науковців, у програмах захисту довкілля, у свідченнях очевидців, і — найголовніше — у нашій пам’яті.
