Житомирянин Михайло Гаврилюк - талановитий піаніст та декламатор, який з дитинства виступав на сценах України і за кордоном та мав надзвичайний успіх і визнання, на початку повномасштабного вторгнення вирішив взяти в руки зброю та захищати країну.
Він був до мозку кісток артист. Чи то він читав вірші, чи то виконував сольні партії на фортепіано разом із симфонічним оркестром – все було надзвичайно творчо, глибоко і досконало. Михайла чекало прекрасне майбутнє, але… все перекреслила клята війна. 23 липня 2024 року піхотинець 3-го батальону “Свобода” Бригади наступу НГУ “Рубіж” Михайло Гаврилюк загинув при виконанні бойового завдання на Донеччині. Він мав позивний “Музикант”. Михайлу було лише 34 роки…
Про яскраві моменти життя цієї неординарної людини обласній газеті “Субота” розповіли ті, хто любили, вчили, допомагали та опікувались хлопцем.
“Михайло займався грою на фортепіано по п’ять годин щодня”
Ось що розповів хрещений батько Михайла – житомирянин Анатолій Мельниченко:
– Так сталося, що батьки Михайла розлучилися, коли він був ще маленький. У кожного з них з’явилися свої нові сім’ї, а хлопчик залишився під опікою бабусі, яка його виростила. Марія Йосипівна стала йому другою матір’ю. Добре пам’ятаю, як у 1995 році, коли я був заступником начальника управління молоді та спорту Житомирської ОДА, до мене у кабінет зайшла жінка з маленьким хлопчиком. Жінка розповіла, що онук дуже гарно читає вірші і мріє взяти участь у першому всеукраїнському конкурсі гумору і сатири імені Андрія Сови в Одесі. Я кажу хлопчику: “Прочитай-но мені свого вірша”. Михайлик, якому не було і шести років, став на стілець, бо був дуже маленький, і так блискавично прочитав байку Леоніда Глібова “Синиця”, що я був просто вражений. Я зрозумів, що у нього справжній талант. Михайлик читав дуже артистично, зворушливо, неординарно і яскраво – як справжній актор. Звичайно, я організував поїздку на конкурс для Михайлика і бабусі, знайшов кошти на дорогу, посадив у потяг. А через кілька днів вони повернулися дуже щасливі. Михайлик зайняв перше місце! Йому подарували велосипед. Це була його перша перемога і визнання його таланту. Тоді я зрозумів, що у цього хлопчика велике майбутнє і почав йому допомагати, чим міг, навіть став хрещеним. Познайомив його з відомим бардом, заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Шинкаруком – моїм другом. Коли Володимир Федорович почув, як Михайлик читає вірші, він теж був дуже вражений і сказав, що такі таланти народжуються раз на тисячу років. Володимир Шинкарук почав активно залучати Михайлика до концертів в Житомирі та Києві. По суті, він став його творчим наставником.
– Крім того, Михайлик з раннього дитинства дуже серйозно займався грою на фортепіано, – продовжує Анатолій Мельниченко. – У хлопчика виявився талант музиканта. Він займався з вчителями, а вдома під бабусиним контролем грав по п’ять годин на день, і не переставав вражати своїми успіхами. Михайлик почав виступати на концертах з музичними творами. Згодом він закінчив з відзнакою житомирський музичний фаховий коледж імені В. С. Косенка і вступив до Київської муніципальної академії музики імені Р. М. Глієра. Вже через два роки, коли був на другому курсі, виступив у Житомирі на концерті разом зі своїм видатним педагогом Артемом Ляховичем, лауреатом багатьох міжнародних конкурсів піаністів. Це був неймовірний концерт у приміщенні філармонії, на якому були присутні майстри мистецтва Житомирщини. Якби не війна, цей піаніст, можливо, став би другим житомирським Святославом Ріхтером…
“Коли Михайло вчився на четвертому курсі музичного коледжу, відбувся його сольний концерт”
Наталія Бодашко – вчитель гри на фортепіано Михайла з дитинства до закінчення музичного коледжу так згадує про свого учня:
– Я почала займатися з Михайликом грою на фортепіано, коли йому ще не було шести років. Він був дуже яскравий, незвичайний, артистичний, мав хороші дані від природи та неабиякі здібності, які не часто зустрічаються у дітей. Мені було цікаво його навчати. Вперше ми поїхали на міжнародний конкурс молодих піаністів імені Алемдара Караманова у Сімферополі, коли Михайлику було 7 років. Фахівці його одразу відмітили і запросили до спеціальної музичної школи Києва, але бабуся вирішила, що він для цього ще малий. Потім він дуже яскраво виступив в Житомирі на юнацькому конкурсі, присвяченому пам’яті Святослава Ріхтера. Коли він вчився на третьому курсі житомирського музичного коледжу, він грав у телецентрі концерт Сен-Санса для фортепіано з симфонічним оркестром. А на четвертому курсі відбувся його сольний концерт у філармонії з дуже важкою програмою: Ліст, Рахманінов, Шопен. Це був приголомшливий виступ, великий успіх. Потім він переїхав у Київ, де вчився у академії музики імені Р. М. Глієра. Думаю, якщо б його подальше життя склалося трохи інакше, він міг би стати дуже значним піаністом…
Бабуся Михайлика Марія Гаврилюк: “Михайлика постійно запрошували на численні концерти і конкурси”
– У Михайлика була феноменальна пам’ять, тому з раннього дитинства ми почали вивчати вірші та гуморески українських авторів, а потім Михайлик з ними виступав. Я сама вчила онука витримувати паузи, інтонувати, не боятися сцени. Намагалася так подати кожний твір, щоб це було маленьке театральне дійство, яке цікаво і слухати і дивитися. Я була його художнім керівником і продюсером. Перший клас школи Михайлик закінчив екстерном, тому що йому просто ніколи було ходити до школи. Він по п’ять годин на день займався фортепіано і брав участь у численних концертах і конкурсах в різних містах країни і за кордоном та перемогав у них. Велике спасибі директорці житомирської прогімназії № 11 Лідії Василець і першій вчительці Людмилі Єфремовій, які завжди йшли нам назустріч і сприяли розвитку талантів Михайлика.
– Михайлик виступав перед тодішнім президентом Польщі Олександром Квасневським, коли він був у Житомирі з візитом, – продовжує Марія Йосипівна, – і талановитий виступ Михайлика польською мовою так вразив президента, що він подарував хлопчику свій портрет з автографом. Михайлик брав участь у всіх заходах житомирської обласної спілки письменників, і її голова Олексій Опанасюк називав Михайлика сином спілки письменників.
– Я дуже вдячна педагогам музичного коледжу – Єлизаветі Плющик та Наталії Бодашко, які ставились до Михайлика, як до рідної дитини, вкладали в нього не тільки знання, а і частину своєї душі, – продовжує бабуся. – Добре пам’ятаю, як ми з онуком готувалися до концерту, присвяченому Святославу Ріхтеру у філармонії, тоді Михайлику було 16 років. Я взяла у драмтеатрі ошатний чорний фрак і брюки, сама пошила спеціальний атласний пояс. Він виглядав, як справжній маестро! І виступав, як маестро. Через кілька років був неперевершений концерт Михайла зі своїм викладачем Артемом Ляховичем. Без перебільшення, гра Михайла на фортепіано сягала світового рівня. А далі… Після закінчення академії він дуже хотів займатися концертною діяльністю, але для цього потрібні були чималі кошти, яких у нас не було. Михайло почав працювати звукорежисером, щоб заробляти собі на життя. А потім почалася війна. Можливо, якщо б не війна, Михайло повернувся до виступів, бо дуже цього бажав.
“Михайло чотири рази приходив у військомат, поки не добився зарахування у ЗСУ”
Михайло Гаврилюк з самого дитинства був патріотом своєї країни, патріотом української культури. У квітні 2022 року він пішов до військомату, але в армію його не взяли. Тільки з четвертої спроби, коли він попередив, що нікуди не піде із військомату, доки його не зарахують у збройні сили, Михайла направили у спецпідрозділ Національної гвардії з охорони особливо важливих об’єктів. Але він дуже швидко зрозумів, що хоче більшого, і написав з десяток рапортів, щоб його перевели у бойову частину, на фронт. І добився свого. Михайло був зарахований до 3-го батальйону “Свобода” Бригади наступу НГУ “Рубіж”. Воював у найгарячіших точках Донеччини, в тому числі під Бахмутом. У 2023 році під час обстрілу отримав осколкове поранення обох ніг – лікарі витягли 18 уламків, але кілька уламків дістати так і не змогли. Проте, дякуючи Богу, кістки та нервові закінчення кінцівок залишилися цілими, а уламки, які залишились у ногах, періодично нагадували про пережите. Після лікування Михайло повернувся у свій підрозділ, який воював на самому передку. 23 липня 2024 року він з побратимами знаходився на своїх позиціях. Ситуація була критичною, ворог постійно атакував і намагався взяти українських бійців у кільце. Першу атаку вони відбили, а наступного дня не вийшли на зв’язок. Тоді командир вночі відправив побратимів у розвідку на цю територію, і вони побачили тіла загиблих, серед яких був і Михайло, але не змогли їх забрати через постійні обстріли.
З моменту смерті Михайла минуло вже 9 місяців. Територія, де він загинув, зараз вважається “сірою зоною”, тому його тіло досі не повернено рідним і не поховане… Бабуся дуже чекає на свого любого, талановитого і найкращого онука, щоб попрощатися з ним, як і його шанувальники та друзі.
Михайло Гаврилюк нагороджений медаллю “Честь. Слава. Держава” (2024 р.) та орденом “За мужність” 3 ступеня (2024 р.) Світла пам’ять і вічна слава Герою, Музиканту, Патріоту.
Сніжана Смирнова, газета “Субота“
