Саме Миколі Поляновському належить ідея створення міжнародного фестивалю в Житомирі “Сонячні кларнети”
На днях у Житомирі відбувся 15-й міжнародний фестиваль інструментальної музики “Сонячні кларнети”, де віртуози-кларнетисти із різних міст України дарували глядачам щасливі хвилини спілкування з прекрасною музикою.
Цього разу фестиваль був присвячений співзасновнику фестивалю – житомирському кларнетисту Миколі Поляновському – викладачу Житомирського музичного коледжу імені В. Косенка та коледжу культури і мистецтв імені І. Огієнка. Він був не просто кларнетистом-профі, а творчою неординарною особистістю і справжнім двигуном в плані нових музичних відкриттів і здобутків. Саме він запропонував створити такий фестиваль і вкладав всі свої сили та натхнення, втілював креативні задумки, щоб фестиваль жив, набував більшої популярності та користувався любов’ю глядача.
Микола Олегович ніколи не міг уявити, що його дітище “Сонячні кларнети” колись може відбутися без його участі, але… Війна розпорядилася інакше. На початку повномасштабного вторгнення він прийняв для себе тверде рішення – піти захищати країну. Не вагаючись замінив кларнет на зброю. 2 серпня 2024 року Микола Поляновський на позивний “Маестро” – командир відділення кулеметного взводу – загинув біля селища Желанне Покровського району Донецької області. Йому було лише 42 роки… Офіційно він вважається безвісті зниклим, тому що тіло досі не повернуто.
Про надзвичайно талановитого кларнетиста, педагога, організатора і вірного друга газеті “Субота” розповіли ті, хто знали і любили Миколу Поляновського.
“Навіть у вільний час, на природі, Микола із задоволенням грав на своєму улюбленому кларнеті”
Дружина пані Світлана – викладачка житомирського музичного коледжу по класу “фортепіано”, розповіла наступне:
– Микола закінчив Житомирський музичний коледж по класу кларнета, а потім Харківський державний університет мистецтв імені І. Котляревського та Державну академію керівних кадрів культури і мистецтв. Десять років він був солістом і концертмейстером у Військово-музичному центрі Сухопутних військ у Чернігові. Саме там він вперше запровадив фестиваль, який називався “Його величність Кларнет”, а потім створив фестиваль в Житомирі “Сонячні кларнети” за підтримки директора Житомирського коледжу культури і мистецтв Миколи Покропивного. Ще одне його улюблене дітище – це джазовий ансамбль “CRISTALL – Dixie” на базі того ж коледжу культури, чиї музичні композиції – як ковток свіжого повітря, драйвові, шалені, яскраві. Микола виступав з колективом по всій країні та за кордоном. Він дуже тонко відчував музику, любив цікаві імпровізації і сам дуже талановито імпровізував прямо під час виступу. У мого чоловіка було багато друзів, музикантів, які охоче приймали участь у фестивалі та концертах, які він організовував. Його поважали, любили і цінували як фахівця та прекрасну і щиру людину, в тому числі його учні. Взагалі Микола жив музикою, обожнював кларнет і навіть у вільний час, коли ми приїжджали на дачу, із задоволенням грав на ньому, вдосконалював свій професіональний рівень. А у вихідні летів у коледж, де займався з учнями і грав сам.
Пані Світлана розповіла, що Микола дуже любив і шанував своїх друзів, був щедрий і добрий, завжди готовий допомогти. На день народження друга він запросто міг подарувати дуже дорогий подарунок, наприклад, човен. Він обожнював свою доньку Лізу, якій зараз 12 років. Дівчинка дуже страждає від втрати дорогої рідної людини. Микола завжди піклувався про своїх батьків, яким тепер складно знайти сили, щоб пережити страшну втрату.
– Ми жили з Миколою та донькою у однокімнатній квартирі, – продовжує пані Світлана. – Тому він мріяв, що коли повернеться з війни, обов’язково придбає будинок з земельною ділянкою, де буде просторо, зелено і затишно всім нам. Він так цього бажав! Але доля не дозволила йому це здійснити…
“Микола сам попросився на фронт”
– У перші дні війни Микола сам пішов у обласний військомат, тоді він вже мав звання старшого сержанта, – продовжує Світлана Поляновська. – Але його не взяли у збройні сили. Сказали, що при потребі самі викличуть. І п’ятого травня 2022 року, на день його народження, принесли повістку. Спочатку Микола служив у 30-й окремій механізованій бригаді, потім у 151-й, де був командиром відділення кулеметного взводу. Воював на Дніпропетровщині, а у 2024 році його направили у Покровський район Донецької області. Незважаючи на тяжкі бої, Микола при першій можливості зв’язувався з нами по телефону, підбадьорював, казав, що скоро повернеться. Але 29 липня він перестав виходити на зв’язок. Як мені повідомили пізніше, Микола загинув 2 серпня. Його побратим Андрій Пономаренко (позивний Худий) розповів, що біля селища Желанне на Донеччині був дуже жорстокий бій, ворог оточив наших бійців. Під час мінометного обстрілу Миколу поранило в обидві ноги, дуже високо, біля паху, тому навіть турнікети неможливо було накласти. Але він продовжував відстрілюватись з кулемету, скільки міг, а потім почав підказував хлопцям, як треба стріляти. Завдяки йому вдалося врятувати життя кільком побратимам, які вже не мріяли вижити. Чотири години поранені чекали на евакуацію, а потім почався новий шквальний мінометний обстріл, і цього разу куля потрапила Миколі прямо в голову. Коли підійшла евакуація, забрали лише поранених, а мертвих не встигли, тому що ворог підійшов майже впритул, і потрібно було дуже швидко відходити. Тіло Миколи винести так і не змогли. Територія, де він загинув, досі вважається сірою зоною. Офіційно Микола має статус безвісті зниклого, але побратими мені сказали, що точно бачили, як він загинув. Десь в глибині душі живе крихітна надія, що він живий, але чудеса на війні трапляються рідко…
“Микола вражав фанатичною любов’ю до кларнета”
Юрій Немировський – друг Миколи, кларнетист, соліст Національного президентського оркестру:
– Я зустрівся з Миколою Поляновським на першому курсі Харківської консерваторії (тоді – Харківського державного університету мистецтв). Микола вчився на заочному відділенні і вражав фанатичною любов’ю до кларнета та мав справжній блиск в очах, чого не вистачало багатьом студентам стаціонару, які вже вважали себе неабиякими “метрами”. Його прагнення вдосконалення гри і здобуття нової інформації в поєднанні із великою кількістю енергії, бурхливим характером і чималим життєвим досвідом не могли не привертати до себе увагу.
Можу стверджувати, що таку фанатичну зацікавленість і любов до своєї справи важко знайти у переважної кількості студентів, як тоді, так і зараз. Пізніше Микола зізнавався, що таке відношення до музики в ньому виховав його викладач Житомирського коледжу Борис Фішерман – непересічна і відома у фахових колах особистість.
Далі, вже в якості викладача Житомирського коледжу, весь музичний ентузіазм Миколи, а також здатність ефективно комунікувати із адміністрацією, втілились в дуже вдалу ідею проведення щорічного виконавського фестивалю «Сонячні кларнети». Це була своєчасна і оригінальна ідея, а сам фестиваль набув популярності.
У нас з Миколою були теплі дружні стосунки і поза межами творчих проектів, ми часто говорили по телефону, іноді Микола приїздив до Києва, а ще запам’яталася чудова рибалка на річці Тетерів, куди мене запросив Микола. Особисто для мене, крім втрати друга і цікавої, справжньої особистості, це також втрата потужної рушійної сили в загальноукраїнському мистецькому просторі, без перебільшень.
“Микола Олегович будив мене о п’ятій ранку і я починав заняття на кларнеті”
Леонід Пашкявичюс – учень Миколи Поляновського, викладач київської музичної школи, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів.
– Я навчався в Житомирському тоді ще музичному училищі імені В.С. Косенка. Навчався погано, не мав мотивації та бажання займатися. Але у 2010 році Микола Поляновський докорінно змінив моє життя, став взірцем, наставником, другом та кумиром. Головною його вимогою було займатися, займатися та ще раз займатися. Я пам’ятаю, як він будив мене о п’ятій годині ранку, щоб я починав грати на кларнеті. Саме його наполегливі вимоги допомогли мені в подальшому. Після закінчення училища ми не припиняли спілкування, яке переросло в дружбу. Коли в мене народилася донечка, він став моїм кумом, а для дитини хрещеним батьком. Під час війни ми постійно спілкувались по телефону. Пам’ятаю, як Микола Олегович просив, щоб я допоміг знайти йому машину (бус) для перевозки кулемету, адже його руки та спина вже не витримували такого сильного навантаження. Він наче відчував свій останній бій. Подзвонив та попрощався з нами, говорив, що дуже нас любить і просить пробачення за все. Я просив його не думати про погане, але розумів, наскільки складна ситуація на фронті. Війна забрала щирого, відкритого, наполегливого, працьовитого музиканта, вірного друга, мотиватора, кумира і Героя.. Я продовжую творити і грати в його честь.
Музика лікує наші скалічені війною душі, допомагає вистояти та не втратити НАДІЮ. Кларнет має дійсно сонячне звучання, світле і яскраве, як життя Миколи Поляновського. Світла пам’ять Герою.
Сніжана Смирнова, народний тижневик “Субота”
