Ми не вміємо, а треба навчитися бути присутніми. Не тілом лише, а серцем, душею, думкою. Адже скільки благословенних митей минає повз нас лише тому, що ми їх не помітили… Не були в них.
Ми блукаємо спогадами, як по старих світлинах, намагаючись щось повернути… Або мріємо про дні, які ще не настали, і через це не живемо в тиші, що є зараз, у погляді, що поруч, у дотику Божої благодаті, який саме цієї миті стишує душу.
А Господь завжди приходить тепер. Він не з минулого і не з майбутнього, Він є іменем «Я є». У Його присутності, тільки вічне зараз. І якщо ми хочемо зустріти Його, то мусимо зупинити себе в бігу і сказати: «Господи, я тут…»
І от тоді життя починає дихати. Не спогадами, не страхами, а Любов’ю.
Ігумен Саватій Собко
