Тіло бійця прикордонної служби Андрія Суботіна, який відмовився виїхати з уже майже окупованого Маріуполя за наказом командування, досі не повернули, і невідомо, де воно і що з ним…
Три роки тому історія кохання з оточеного заводу “Азовсталь”, без перебільшення, вразила весь світ. Валерія Суботіна, наречена Андрія, розповіла в інстаграмі про одруження в бункері та ідеальні обручки з фольги.
А через декілька днів вона ж написала про загибель коханого чоловіка. В кінці травня 2022 року Валерія, позивний Нава, опинилася в полоні. Після обміну вона написала книгу про цей час, яка так і називається “Полон”. Лєрочку, як її ніжно називає мама Андрія, на волі страшенно чекали саме батьки чоловіка, бо жінка – сирота, а поки вона була заручницею росіян, у Маріуполі померла її бабуся… Єдині родичі, які у неї лишилися, – це батьки чоловіка. Розповідаючи про дітей у 2022 році, мама Андрія Людмила зауважила в розмові зі мною, що, скоріш за все, вони ніколи не отримають тіло сина…
Декілька днів тому ми зустрілися з мамою Андрія Суботіна, і вона погодилася відповісти на болючі питання про життя весь цей час, про надії і зневіру. Про те, що її підтримує, а що дратує. Загалом про те, як жити, втративши сина і не маючи могили, місця, куди можна було б прийти до нього…
“ЯКБИ АНДРІЙ І ЛЄРА НЕ БУЛИ В МАРІУПОЛІ, ВОНИ БУЛИ Б В ІНШОМУ ГАРЯЧОМУ МІСТІ: ІРПЕНІ ЧИ ЩЕ ДЕСЬ…”
– За ці три роки думки у мене були різні: а що б було, якби син не поїхав служити саме в Маріуполь, а якби діти завчасно переїхали з Маріуполя жити на Київщину, – ділиться зі мною пані Людмила. – Андрій і Лєра якось в розмові вже погодилися зі мною, що можна перебратися ближче до Києва, але сказали: до літа ще будемо в Маріуполі. Поставили собі саме такий відлік часу. Коли стало зрозуміло, що буде війна, ми ж навіть уявити собі не могли, що Маріуполь захоплять так швидко. Але навіть якби ми це знали, вони ніколи б не виїхали звідти. Та й навіть якби виїхали… Якби вони не були б на той час в Маріуполі, вони були б в іншому гарячому місті: Ірпені чи ще десь. Вони обоє належать до тієї категорії людей, яка бореться.
Родина Суботіних: батьки Андрія і він з Валерією
В кінці лютого 2022 року був наказ для прикордонників вийти з міста. І вони виходили. Але Андрій підійшов до командира і сказав: я нікуди не поїду. Андрій залишився на позиціях в Маріуполі. Там були Національна гвардія, азовці… І він лишився.
– Коли ви чуєте слова про те що “сини генералів не воюють”, що відчуваєте? Андрій і є син генерала. Ви просили чоловіка: “Забери сина звідти? Зроби щось, щоб його врятувати”?
– Якби я так і подумала колись, то ніколи б вголос не сказала. Тому що наша родина не мала морального права так зробити. Андрюша, коли поїхав служити в Маріуполь, не афішував, що він – син Валерія Суботіна. Лише невелика кількість старших офіцерів знали чоловіка, знали, що це його син. Якось, вже на передовій, на позиціях, син випадково почув, що хлопці обговорювали: схоже, син генерала Суботіна до нас приїхав. Він підійшов до них і сказав: “Так, я той, про кого ви кажете, але в голос про це не треба говорити”. Якщо хтось запитував, і Андрій розумів, що ця людина точно не знає правду, відповідав: “Та ні, це однофамілець”. Для нього було важливо, що він сам являє собою.
Він приїхав у загін фахівцем. До служби працював юристом, знав свою роботу і швидко зарекомендував себе дуже добре. З ким би я зараз не спілкувалася, про нього дуже добре відгукуються. Всі говорять, що Андрюша – дуже добра людина. Він виважено говорив. Ніколи не показував, що йому щось не подобається. Умів спілкуватися. І я б не могла чоловіка ні про що просити, хоча він добре розумів всі загрози. Але я по деяких розмовах чоловіка розуміла: якщо щось станеться, він встигне до них дістатися. Хоча на початок повномасштабного наступу він був після важкої операції. Але я знала, що він це зробить. 24 лютого Валера, хоча рука у нього ще була підв’язана, не діяла, вже пішов воювати на Київщину.
Я просто уявляю очі сина, якби я йому запропонувала: “Андрюша, давай збирайся звідти…” Він би мені сказав: “Ма, ну ти що… Що ти собі дозволяєш, ну як я можу”. Вони такі. Що старший, що менший. Чоловік і син. Навіть якби мене розривало від переживань, я не вимовила б такі слова. Для них це було дуже принизливо.
Скільки я зустрічалася з хлопцями, які приходять з полону, з цивільними людьми. Хтось мене сам знаходив, про когось я дізнавалася – і розпитувала про сина, що він робив там, на “Азовсталі”. Так дізналася, що коли на завод доставляли поранених катерами, Андрюша був на евакуації. Я запитувала про нього у командира одного з катерів, який вийшов з полону. Він мені сказав:”Я не бачив обличчя тих, хто забирав у нас поранених, бо були такі обстріли, що ми до берега не доходили. Хлопці заходили у воду і тягнули поранених на собі на “Азовсталь”.
– Декілька вертольотів прорвалися на “Азовсталь”, забирали звідти поранених… Чоловік ваш міг попросити: хай би сина і невістку забрали…
– Ні! Це було неможливо. Коли говорять “генеральські синки не воюють”, для нас це дуже боляче. Я таким кажу: “Подивись мені в очі. Мій чоловік генерал. І син воював до останнього свого подиху”. Але, знаєте, люди по-різному поводяться. Я списую це на людський фактор. Дуже рідко хто розуміє мене. Мені можуть сказати: як ти так змогла – і чоловіка відпустила на війну, і діти воюють… Так мене ніхто і не запитував! Це їхній вибір, єдиноможливий. А я завжди мала підтримувати своїх чоловіків у цьому.
Коли у 14-му році чоловік перший раз їхав на схід, ми про це навіть вдома не говорили вголос. Я знала, що не сьогодні – завтра він туди збереться. Зранку пішла, як завжди, на роботу, а він поїхав на службу. В обід телефонує: “Через годину з колоною виїжджаю”. Я попросила водія на роботі підвезти мене, і ми зустрілися з Валерою на окружній, на дорозі, на заправці. Ми дивилися один на одного і говорили лише очима. Я не могла нічого сказати. Кожне слово було б недоречним. У мене на ланцюжку була ладанка. А у нього – хрестик. Я знімаю ладанку, і ми обмінялися своїми оберегами. Так він поїхав на схід…
У 14-ому році люди взагалі не розуміли, що іде війна, що це наша реальність. А я, здається, взагалі не спала тоді. Була, як зомбі. Вечір приходить. Я стискаю той хрестик в руці, і не можу ні про що думати.
Коли кажуть: не можна уявляти нічого поганого, бо воно здійсниться… От повірте. І коли чоловік їздив на війну, і коли вже діти воювали, мені ніколи в голову не прийшло, що з ними може щось статися. Настільки я була впевнена, що вони обов’язково виживуть! Бо вони знають свою справу, орієнтуються в ситуації. Я була в них впевнена. І чомусь мені здавалося, що весь світ має їх захистити.
“БОЖЕ, КАЗАЛИ, ЩО СИНА НЕМАЄ, А У МЕНЕ КВІТИ ВІД НЬОГО”
– Як ви дізналися про загибель Андрія?
– Чоловіку першому перетелефонували. Я була за містом з внучкою, Андрієвою донькою. Чоловік мав приїхати забрати своє спорядження, щось із їжі хлопцям взяти. Я його набрала – попросила заїхати щось купити внучці солоденького. Чи не вперше в житті він мені сказав: ні, не заїду. Я зрозуміла, що щось сталося. Могла накрутити собі що завгодно, бо у нас одна мама у віці, друга… Але я абсолютно ні про що погане не подумала.
– Як чоловік вам сказав?
– Ми зустріли його біля машини. Я побачила по ньому, що він не такий як завжди. Кажу: “Щось сталося?” – “Заходь в хату”. Розумію, що щось сталося, але й думки немає за дітей. Заходить. Бачу по ньому, що він ніякий. “Валера, щось сталося?” – “Синик”. – “Що синик?” Ще з дитинства Андрюші так повелося, що ми називали його “синик”, а він мене “мамік”. Було видно, що чоловік стримує себе. Він взяв весь перший удар на себе…
Чоловік пояснив, що йому передзвонили і сказали, що Андрюша не повернувся з позиції. Ми знали, що він у ніч виходив. А я кажу: “Не повернувся, бо, можливо, обстріли сильні. Будемо чекати”. І пауза така довга. Внучка тут же. Я обійняла її. Чоловік до неї притулився, у нього сльози потекли. Я це зрозуміла так, що він сильно хвилюється за дитину. Але що щось сталося – та ну! Навіть думки такої не допускала! Питаю пізніше: “Є якась інформація?” -“Немає”. – “Напиши командиру, – телефон його у нас був. – Нехай надасть якусь інформацію”. Чоловік зайшов – вийшов. Зайшов – вийшов. Кажу: “Є відповідь?” – “Є”. Він почав читати смс і все – я більше нічого не пам’ятаю про той день.
Побратим нашого сина – Вадим Джафаров – вийшов з полону. Ми з ним спілкуємося. Саме він давав командиру свідчення, що Андрій загинув…
А Лєра в той час нічого ще не знала. Їй побратими аж через три доби сказали про те, що Андрюші більше немає. В ті травневі дні якраз припадав День матері. Лєра з Андрюшею замовили мені квіти з “Азовсталі”. Лєрочка написала про це чоловікові. Він і уявити не міг, що діти змогли з “Азовсталі” зробити замовлення.”Лєрочка, не треба”, – відповідав. А вона: “Тату, ми ж уже замовили. Там і Діаночці подарунок на день народження. То зустріньте”. Чоловік мені каже: “Людо, нам треба поїхати в Київ”. –”Навіщо?” -“Тобі привезуть квіти”. І от ми поїхали додому. Телефонує кур’єр. Забираю квіти. Там записка: “Від Андрюші та Лєри”. Мені здалося, що я кудись провалююся… Дивлюся на небо:”Боже, казали ж, що сина немає. А у мене квіти від нього…”Приходжу в квартиру. Сльози ллються. Чоловік просить заспокоїтися. Ми стояли в кухні. І тут – стук у вікно. Аж мороз по шкірі пішов. Ну точно хтось стукає. Підходимо до вікна: сидить пара голубів, і він стукає дзьобом у скло. Я відкрила вікно: “Діти, синочку, це ти…”І голуби полетіли у ліс.
Це можна по-різному трактувати, вважати, що людина в хвилини великого потрясіння щось собі придумує, аби заспокоїтися. Але я чомусь вірю, що то до нас прилітали діти.
Цей знімок Андрія і Валерії було зроблено у березні 2022 року на “Азовсталі”
Коли Лєрочка дізналася про загибель Андрюші, вона одразу написала Валері, чи ми знаємо. А потім побратимам у бункері казала: “Ви мені не повідомили, що Андрія немає вже, а я мамі квіти відправила. Як же ж їй це все”… Дитина великої душі, серце, сповнене любові, – це про Лєру. Вона сама була у страшному пеклі, а в першу чергу думала про нас з чоловіком, щоб нам не було боляче.
Інколи слухаєш якусь пісню, вірш – і наче все про тебе. Влітку 2022 року я була на дачі. В сусідів грало радіо –і я вперше почула пісню про клен. Що мама чекає сина… Кожне слово було про мене. За двором у нас є поле. Ми там косимо траву, діти граються. Прийшов чоловік. Кажу йому: “Хочу посадити клен”. Поїхали, купили дерево. Андрюшик загинув у травні, а 19 липня йому мало виповнитися 35 років. У цей день ми були в храмі, а потім приїхали і посадили той клен. Він у мене є. І коли мені вже зовсім… Той клен стільки всього чув. Я йому все-все розказую. Не жаліюся, ні. Мені просто потрібно сказати: я тебе люблю, ти ж не забувся, сину… Стоїш-стоїш біля того клена, тримаєшся за листочок і сльози течуть. Тут тобі метелик прилетів і сів на плече. “Добре, синок, – кажу, – не буду плакати”…
Я тепер не живу у цьому світі. Все змінилося. Не сприймаю свята, які колись святкували. Більше хочеться мовчати, бути зі своїми думками. Можу вийти на мітинг за полонених. Ми проводили акції, збирали кошти і показували фільм про Андрюшу та Лєру. То автомобіль купляли для прикордонників, то дрони. Буває, доначу-доначу. Думаю: треба гроші на телефон переказати. Дивлюся, а на картці вже нічого немає… Але я вважаю, що допомагаю Андрюшиним побратимам, наче своїй дитині. Я не хочу, щоб хтось страждав як я. Хай навіть людина погана, не вірить в Україну, але якщо її дитина воює, я хочу, щоб вона жила. Ми всі зараз боремося, хто як може. Чоловік кожен рік писав клопотання, щоб йому дозволяли служити, бо йому вже більше 60-ти років.
“Я ПОСТІЙНО ВІДЧУВАЮ СИНА. ВІН Є – В ІГРАШКАХ, ЗАСУШЕНИХ КВІТАХ, ЯКІ Я ЗБЕРІГАЮ!”
-В ту ніч, коли Андрюшик загинув, звечора ми з Діаночкою лягли і довго розмовляли. Їй тоді було дев’ять років. Вона дуже допитлива дитина, багато про що хоче знати. І от коли вона заснула, я встала. У нас у спальні величезне вікно. І я постійно дивлюся в це вікно, бо бачу небо. І от в той момент, коли Андрюші не стало, я дивилася в небо і… нічого не відчувала. Думки билися в мені постійно: діти на “Азовсталі”, діти на “Азовсталі”. Я так простояла тоді три години. Хіба я могла своїми думками зашкодити? Ні. Навпаки!
Коли знайомі, знаючи, що у нас вся родина воює, присилають мені різні молитви, які треба читати, я починаю промовляти слова, а там: якщо загине… Та що це за молитва? Та чого ж загине?Для мене це настільки незрозуміло, що не можу передати.
7 травня виповнилося три роки, як Андрюші немає… Але я кожну годину відчуваю сина. Мій Андрюша є. У мене до сих пір немає відчуття втрати, хоча душа розривається. Іноді буває дуже складно. Я просто хочу його побачити, обійняти. Він дуже ніжний син був. Високий, кремезний. Але прийде, за плечі мене обійме… Часто сидів в кабінеті у кріслі, щось писав. Завжди доглянутий, пострижений. Я зайду зі спини, обійму і обов’язково чмокну у вушко. Все це я відчуваю і зараз.
Вже багато хто мені казав: пора його відпустити. Оце так порада! Вона мене інколи вбиває! Як я можу відпустити свою дитину? Він для мене в усьому. Ось іграшка, яку він приніс. Ось камінчик, який привіз. Квіти сухі – це з якихось букетів. Коли приїжджав у відрядження, обов’язково привозив мені квіти. І я маю звичку – щось засушити. Ось воно все. Мій Андрюша в кожній детальці. Як я можу сказати, що його немає? Він є. Бувають такі миті, що все всередині розривається, хочу, щоб хтось мені сказав, що його бачив, що він десь є…
Андрій дуже спокійний був. Тихенько народився – і так тихенько пішов, навіть нічого мені не сказав. І не сниться, хоча я постійно думаю про нього. Один раз приснився, коли Лєра була в полоні. Я тоді їх обох побачила. Він, як завжди, сказав: “Мамік, не хвилюйся, ми скоро будемо”. Через деякий час повернулася Лєрочка. І більше син мені не сниться. Але присутній в усьому. І для мене це дуже важливо.
Скільки мені написано по долі прожити, так і буде. Звичайно, мені дуже хочеться повернути тіло Андрюші. Йому було добре дома. Я думаю, що він і там, де є, не сам, там багато його побратимів лежить. Як казала Лєра: він з хлопцями. Бо їй колись приснився Андрюша і сказав їй: “Ти маєш вибратися, а я тут з хлопцями”.
– Ви казали, що знаєте: тіла не буде…
-Ми точно знали, що тіло забрали з позиції і привезли до рефрижератора. Його там бачили побратими, а далі ніхто не знає, які саме рефрижератори розбомбили. А потім все там загорнули. Але є й інша інформація, що якусь частину тіл все ж з “Азовсталі” вивезли. Але куди? Якщо десь поховали в братську могилу, то ніхто не знайде…
– Але ж час від часу вертають тіла саме з “Азовсталі”…
– Вертають. Але це в основному тіла не з “Азовсталі”, а які по місту знаходили. Хоча зразу, у 2022 році, декілька повернень було саме з заводу. Ми відслідковуємо всі обміни. Здали ДНК. Але немає впевненої інформації. На сьогодні ми не знаємо, чи сина вивезли з “Азовсталі”, чи він там залишився… Одні кажуть, що там спалювали все. Другі, що вивозили. Але є тіла, які повертають, наприклад, із “Залізяки”, де був шпиталь. Туди прилетіло, розбило його. Чоловік їздив, особливо перший час, дивився тіла. Казав, що видно, що зі шпиталю привезли, бо сам бачив шмат тіла з крапельницею. Але потім ми з ним домовилися, що він більше не буде їздити, тому що це і морально, і фізично не можна витримати. Листаєш справи, шукаєш свого…
Нам сказали, що Андрюшу поранив снайпер. Тому ми впевнені, що тіло було ціле. І я розмовляла з дівчинкою медиком. Вона казала, що вони там старалися писати якомога більше бірок і розпихувати їх в усі кишені, щоб у кожного загиблого було їх декілька – для можливості ідентифікації.
А ще ж в Андрюші був його армійський жетон і другий жетон, який йому Лєрочка зробила. Як внучка була малесенька, на асфальті крейдою намалювала котика.
Це зображення Лєра перенесла на жетон. Цього котика він ніколи не знімав. І чомусь ми думали, що по ньому точно впізнаєм сина. Ще у Андрюші був дорогий годинник. Єдине, що він любив –дорогі годинники. У нього було декілька, найдорожчий забрав з собою у Маріуполь. Якщо вже хтось вирішив забрати годинник, то все інше ж мало залишитися. Якби мені влітку 22-го його повернули, я би точно опізнала Андрюшу. Мені здавалося, я знаю кожен його пальчик, як у нього кісточки розташовані… Але немає тіла. І зараз я іноді буваю в такому відчаї, що кажу до Андрюші: мабуть, вже скоріше ми до тебе, ніж ти до нас… Я вірю, що всі наші служби працюють, але ж немає з ким домовлятися. Я не знаю, яке слово можна підібрати, щоб усю русню якось назвати. Перший рік вірила, що ми посунемо росіян з Маріуполя, зможемо туди добратися і знайдемо сина.
– На жаль так не сталося.
– Іноді я починаю себе гризти: щось не доробила. Ну повертають же людей. Якось я собі вирішила таке. Я ж мама, не військова, не воюю. Тож піду пішки в Маріуполь. Спланувала, як я це можу зробити. Подумала, що маю написати листа у відповідні органи – попередити, що буду йти. І нікого не буду залучати. Моє життя нічого не вартує. Це лише тільки так говорять: ви маєте жити. Це не життя. Не існування. З щасливої веселої форми я перейшла у зовсім іншу, яка просто мусить жити. І от я собі придумала, що буду йти у Маріуполь. Але чоловік якось попросив його вислухати. Він не міг мені сказати, що це не правильно, те, що я придумала, або що я не маю права так зробити. “Я тебе просто прошу, щоб ти подумала і відмовилася від цієї думки”, – попросив він. Думаю, вони переговорили з Лєрою, бо і вона мені казала:”Матусю, можна ризикувати, можна іти, якщо буде якийсь кінцевий результат. Повірте, русні на вас наплювати. Їм все одно. Скажуть, що ненормальна тьотя іде. Ви туди не дійдете”. Мені було однаково. Я хотіла якомога ближче дійти до місця загибелі сина, якусь заяву зробити. Гучно спитати: “Є ті тіла?” Вони ж нікому не потрібні. Тим більше, що зразу розмова була, що тіла повернуть. І я була впевнена, що мають повернути. Але тепер там все стерто з лиця землі.
Я радилася і з Андрюшиними друзями. Вони сказали: “По-перше, наші служби будуть проти. Звичайно, вони не можуть вас зупинити. Але ви далеко не дійдете. Дійдете до нашого КПП, і вас просто не пропустять”. Інші кажуть: “Навіть якщо будете йти і буде якась заява, росіянам нічого не вартує вас розстріляти, як курку. І нічого не буде. Який кінцевий результат? Сина вам не віддадуть”. Якби я знала, що він десь під забором прикопаний… Тоді б точно пішла. Тільки десь якась розмова, що хтось когось десь бачив, я миттєво починаю все знову прокручувати, прораховувати. Я записувала собі, коли хто загинув і коли його повернули. Розуміла: цей загинув пізніше Андрюші, а цей раніше. Не можуть же брати тіла з різних місць – одне повернули, а інше в іншому місці лежало? Це настільки… Не можу сказати, що болюче питання.Просто воно не вирішується. Перед нами стала чорна стіна і все.
-Неможливість поховати… Вам би стало легше, якби ви мали куди приходити?
– Легше не стало би. Зараз я приходжу в Ірпені на Алею слави. Там є банер з фотографією Андрюші. І ношу квіти до стіни пам’яті біля Михайлівського собору.
На стіні пам’яті Михайлівського собору в Києві є фотографія Андрія Суботіна. Сюди до нього приходять близькі Героя
Ще була б могила, якби ми поховали. Але я тоді б знала, що мій син тут. Ми з чоловіком навіть вирішили: нам не потрібні меморіали. Андрюша був дуже скромний. Йому важливі були рідні люди, їхня близкість, щоб відчувати від нас тепло. Якщо вирішиться питання, що Андрюшу привезуть, його поховають в Ірпені. Ми вже домовилися. Він там жив. Там його донька. Мені не далеко до Ірпеня їздити перевідувати його. І ми домовилися: якщо його привезуть, він буде на Алеї героїв, а ми з чоловіком згодом – на тому ж кладовищі неподалік від нього. Але, на жаль, поки…
“НІКОМУ НЕ ХОЧУ НГАВ’ЯЗУВАТИ СВОЄ ГОРЕ. Я МАЮ ЦЕЙ ХРЕСТ НЕСТИ ЧЕРЕЗ ЖИТТЯ. БУВАЄ, ЗВАЛЮСЯ ПІД ЙОГО ВАЖКІСТЮ, АЛЕ ПІДНІМАЮ І ВОЛОЧУ ДАЛІ”
– Ви кажете, що вам важко спілкуватися з іншими родинами…
– Коли я говорю з людиною, в якої хтось воює, мені зрозумілі їхні хвилювання та відчуття, бо ми в цій війні з 14 року. Тут я готова підтримувати, робити щось разом. Але сім’ї різні – і різне сприйняття того самого горя. Одні кажуть: пора відпустити сина, не турбувати його. І тоді я дивуюся, бо ми наче на одному кораблі, одна і та сама хвиля нас накрила, але як по-різному ми її сприймаємо. Я не кажу, що це погано. В різних родинах різні відносини між батьками і дітьми. Андрюша ніколи не був прив’язаним до нас, але завжди залишався близьким. Ми переписувалися, але я намагалася не нагружати його нашими проблемами. Але він все одразу брав на контроль. Коли чоловік захворів ковідом, він одразу попросив:”Скинь призначення, тут проконсультує ще один лікар”. І я зрозуміла, що хоча він і далеко, але в любий час попросить товариша, щоб той приїхав до нас додому, допоміг. Це так працює. Він таким був. Його однокурсниця, кума, хрещена його доньки, казала мені, що Андрюша був їй ближче, ніж рідний брат. Він першим кидався на допомогу.
Такого не було, щоб син не приніс мені квіти. Дуже любив їх дарувати. І я майже з кожного залишала хоч якийсь листочок. До кожного свята вони з Лєрочкою присилали мені щось цікаве. І воно все є. Всі ці моменти допомагають моєму серцю не розірватися. Навпаки, я цим живу.
Коли син одружився, він знав, що вдома у нього все одно є своя кімната, шафа, ліжко. У нього лишалися ключі від квартири. Вдома його завжди чекали. Просто раніше він був один, а тепер – з дружиною та дитиною. Інколи він телефонував з Маріуполя: “Мамік, там в моїй шафі…Можеш подивитися?” І просив знайти якісь юридичні штуки.
У березні 2022 року я залишалася вдома, ночувала на матраці у коридорі біля вхідних дверей. Було так, що і в лісі біля нашого будинку падали снаряди. Вибухи були такими потужними, що аж двері блокувалися. Перший час я не виходила нікуди. За себе зовсім не хвилювалася. Як тільки електрика з’являлася, щось готувала. Чоловік мені писав: “Під’їде синя машина, винеси щось”. Я й знала, що мені треба щось зробити. Ще я як зв’язківець була. З Андрієм не було зв’язку, але Лєра прислала плюсік. Вночі Андрюша пише. Я йому: від Лєри був плюсік. Потім каже: “Мамік, пришли свою картку”. – “Навіщо тобі моя картка? У мене тут все є. Я вас чекаю”. – “Давай не будемо спорити. Хочу, щоб ти купила собі подарунок”. І я купила оцю каблучку з білого золота. Ношу поруч з обручкою, якій 40 років. Коли Лєрочка побачила мою каблучку, сказала, що Андрюші б дуже сподобалася. Я купила її, як декілька місяців пройшло з тої нашої розмови. Не могла зібратися. Але потім вирішила – син же просив мене купити. “Синик, – казала йому тоді, – мені нічого не треба”. – “То купи собі відро червоної ікри. Не знаю, чого тобі хочеться”. – “Нічого не хочеться. Чекаю вас”.
Він завжди добре відчував і знав мене за моїм голосом, хоча я намагалася не плакати. Тому навздогін тієї розмові написав: “Ти тільки не плач. У мене одяг буде мокрий, а мені немає де сушити. А твої сльози і сюди дістануть”. Я не знімаю тепер цю каблучку…
Коли у чоловіка у 2015 році була контузія, вибухова хвиля також пошкодила м’язи. Рука боліла, а з часом перестала діяти. У 22 році йому зробили операцію. На початок повномасштабного наступу він тільки почав розробляти руку. І тут – наступ. Він пішов воювати, відкрив сейф і залишив мені мисливську зброю. І чоловік, і син мали мисливські квитки. Біля рушниці Валера положив дві чи три пачки патронів: “Не забула, як стріляти?” – “Не забула”. – “Все, я пішов”. У якийсь день чоловік подзвонив: “Прохання до тебе. Пройдешся по квартирі і все, що стосується армії, мої нагороди, форму, – знищ”. Я промовчала, але пізніше сказала: “Валера, тут куди не подивися – все про армію. Все наше життя мені знищити? Нічого не буду чіпати. Поки я тут є, то є. Якщо мене не буде, мені однаково, що хто тут хто буде робити”.
Діана, донька Андрія, з батьком і Валерією
Внучка росте. Вона дуже любить малювати. Я всі її роботи зберігаю. Зараз їй показую, а вона дивується: “Бабусю, ти це бережеш?”А у мене до цих пір є Андрюшині перші сорочечки, шапочки, іграшки. Ми переїжджали стільки разів по цьому світу, а все везли за собою. Якось на дачі внучка грається, Андрій заходить: “О, мій конструктор”. – “Так, – Діана відповідає. – Це твій конструктор, мені бабуся дала”. Це все те, мабуть, що не дозволяє мені впасти.
Андрію Суботіну було присвоєно звання Героя України ( посмертно). Нагороду отримували його батько і донька
Моє коло спілкування дуже звузилося. Є люди, які телефонують і по голосу розуміють, що мені складно говорити. Ми можемо поговорити ні про що: які квіти заквітли, чи був мороз. І домовитися поговорити завтра. Ніхто не розриває мені душу. А я нікому не хочу нав’язувати своє горе. Я маю цей хрест нести через життя. Буває, що звалюся під його важкістю, але піднімаю і волочу далі.
Ми дуже пишаємося сином. Скільки мені вже розповіли про нього! Як він поводився, як піклувався про інших. Вони на “Азовсталі” голодні сиділи. Кожному давали тарілочку їжі в день. Андрюша вирішив: “Хлопці, ми не будемо брати із загального котла. Краще віддамо наші порції пораненим, а собі приготуємо щось самі”. Воду збирали дощову, кип’ятили її. Син сам мені розповідав: “Ми пізно вечеряємо. У нас тут є побратим, який нам кашу варить. Ми йому продукти дістаємо – воду і якусь крупу”. Восени 22-го з полону повернувся офіцер-прикордонник. Він був важко поранений, його обміняли в числі перших. Я прийшла у шпиталь, і цей чоловік каже: “Я варив кашу хлопцям”. У нього були дуже складні поранення, руки і ноги прооперовані. Навіть клінічна смерть з ним сталася на “Азовсталі”. Але, бачте, – вижив!Слава Богу – вижив! Він мені розповідав, що Андрюша ввечері казав:”Нам треба вже їсти. Ви нам варите кашу. І на мене пальцем показує, після чого побігли десь –по крупу”.
Андрюша постійно був на позитиві. Коли в Маріуполі все вже було дуже активно, він пару разів дзвонив. Після розмов з ним казала чоловікові: “Дуже дивне в мене відчуття. Таке враження, що у нього все добре, він знає, що робити. Така впевненість!” Я ж спілкуюся з людьми, які там знаходилися у той період. Хтось писав рідним: “Вибач, прощавай”. У Андрюші не було абсолютно нічого подібного. У березні він зазнав поранення, але нам про це не повідомив. Прийшов до медика: “Ти мене любиш, Еліно? І я тебе люблю. Не подавай мене в загальних даних, бо батьки точно дізнаються. А я цього не хочу, не хочу їх турбувати”. Коли ми займалися документами, нам прийшли довідки, в яких написали: капітан. Чоловік передзвонює: “Хлопці, я ж просив уважно написати, щоб не виправляти. Він старший лейтенант”. – “Ні, – відповідають, – він капітан”. Виявляється, він отримав чергове звання, але вже посмертно… І про поранення ми дізналися випадково.
– Як ви сприймаєте слово “тримайся”?
– Воно дивне. Я на нього колись реагувала, а з часом воно для мене перестало існувати. Ось говорить мені його людина, а я думаю: а що вона мені може сказати? Хоче же щось сказати. Родині, яка втратила найдорожче, чим можна зарадити? Жодне слово не годиться.
У 2015 році навіть в газетах було написано, що мій чоловік зазнав поранення. Але мені і в ті дні треба було іти на роботу, я повинна була мати гарний вигляд, фарбувати губи. Тут же війни не було. Зараз, буває, виходжу і мене питають: “Ой, а чого ти така сумна? Невесела”. І я думаю: “Навіть не знаю, що сказати”. Як правило, в таких випадках кажу: “Так війна ж”. Але поки вона не стукне в двері, людина не розуміє, що відчувають інші. Ми з 14-го року постійно варилися в цьому. У нас є друзі – не військові, які з того самого часу лишаються з нами до сих пір. Всі працюють на перемогу, хоча їхній бізнес вже не такий, як був раніше, важко зараз втримати його на рівні, тим більше розвивати. Але ми постійно відчуваємо: вони з нами. А є люди дуже далекі від цього всього.
На жаль, за останній рік суспільство дуже розділилося. Найбільше мене дратує мова. Буває, наче важливі речі люди говорять, але весь час російською-російською… У 22 році була поганенька, але українська, навіть у тих, хто ніколи нею не спілкувався. А зараз знову нам хочуть розповісти, що немає різниці. Є!
Якось ми стояли на Майдані з акцією за загиблими. Я мало буваю на подібних заходах. А тут пішла. Жінка зачитувала імена чи позивні загиблих “азовців”. А люди ішли крізь нас напролом, неначе не помічаючи, наче важко обійти, проявити трішки поваги. Я дивилася на небо і казала: діти, пробачте нас. Я не прошу інших стояти поруч з нами. Але… Жіночка ішла з малою дитиною. Вона розштовхнула нас, щоб пройти. Хлопчина каже: пройдіть іншою стороною. Вона відповідає: “Там сонце”. – “Ну нічого страшного. Ми ж тут захід проводимо”. Що ви думаєте? Вона бере дитину за руку і вони ідуть через прапорці і фотографії, через загиблих, ступаючи ледь не обличчях… У мене таке буває рідко, але тут сльози полилися, і я наче оніміла. Дивилася їй в спину і думала: “Що ти робиш? Твоя дитина живе, тому що чийсь прапорець також тут”. Такі дикі випадки вибивають на декілька днів. В голові постійно крутиться побачене. Я не прошу, щоб хтось пам’ятав, наприклад, нашого сина. Я пишу про нього у фейсбуці, тому що це моя дитина, і я хочу про нього написати. Для більшості в країні знову важливими стають дрібні проблеми – ціни, черги. Але ж найголовніше – щоб діти вижили.
Життя, як книга. Дуже хочеться прочитати з початку, в якийсь момент покласти закладку і не дочитати до крапки… Глибоко в душі я вірю: ніщо не назавжди, особливо зло. Воно обов’язково буде покаране. Хтось таки побачить цей фінал.
Віолетта Кіртока
