Цей вірш житомирського поета Василя Головецького — глибоко емоційна й трагічна рефлексія на жахливу реальність війни, яка забирає молоді життя.
Автор через призму особистого болю розповідає про загиблого юнака, якому було всього двадцять два роки — вік, коли життя тільки починається. Це не просто вірш про смерть, а плач за втраченим майбутнім, за нездійсненими мріями, за цілим поколінням, якому не дали жити.
Автор не лише сумує, а й гнівається — на війну як явище, яка “ненаситно” вимагає ще й ще смертей. Війна тут постає не як подія, а як живий демонічний організм, що “грає марші” на кістках, знищуючи все людське, крім пам’яті.
Пам’ять у вірші — це останнє, що залишається живим після поховань. Саме вона — опора тих, хто залишився, і протест проти забуття. Вірш також виконує функцію поетичного реквієму — кожна строфа ніби сплітає жалобу, обурення й незламну обіцянку пам’ятати кожного, “кому було лише двадцять два”.
ДВАДЦЯТЬ ДВА
Я сьогодні ізнов легенько
Кинув три похоронні жменьки,
Закружилася голова,
Бо йому – лише двадцять два!
Він іще не прожив третини
Мого віку, іще хлопчина!
Йому тільки би жить і жить,
А він в ямі оцій лежить!
Та війні було усе мало:
Ненаситно вона бажала,
Щоб за вбитими ми услід
Перекидали пів-Землі,
Щоб запарилась безконечно
Грати марші свої сердечні
Щемна музика духова!
…А йому – лише двадцять два!
Після кожної домовини,
Після кожного “Сину, сину!”,
Після залпів у небеса
Я туди відлітав і сам,
І вмирало усе на світі
Біля хлопців, війною вбитих,
Тільки пам’ять була жива,
Бо йому – лише двадцять два!
Василь Головецький, м. Житомир
