Ми більше не в реформі. Ми у фіналі. Ім’я йому — приватизація під прикриттям реформи і цей процес відбувається мовчки, без рішення парламенту про зміну моделі медицини, без всенародного обговорення, без референдуму. Просто в один момент виявилося, що в Україні більше немає державної медицини. Є залишки інфраструктури і плани перетворити її на актив, доступний для продажу або ліквідації.
Те, що відбувається — це не збій. Це свідомо спроєктована ліквідація моделі Семашка, в якій медицина — це зобов’язання держави перед народом, а не послуга на ринку. Падіння цієї моделі відбулося тихо, у дусі нової української політики: без відповідальності, без публічного діалогу, з відчутним цинізмом і бюрократичним азартом.
Вивіска «реформа», а суть — демонтаж.
Почалося все з красивих слів: “гроші за пацієнтом”, “прозорість”, “ефективність”. Але під цими гаслами насправді запускали відмову держави від системного фінансування охорони здоров’я. Створена НСЗУ — це не модернізований міністерський апарат, а державна каса з затвердженим списком тих, кому ще можна допомогти. Усе, що не входить у програму медичних гарантій, — більше не обов’язокж держави. Це послуга. Плати.
І саме на цьому етапі відбулася підміна понять: «медична допомога» перетворилася на «медичну послугу», з чітким тарифом і списком. Той, хто не входить у цей список — не пацієнт, а клієнт. І якщо грошей у тебе немає, держава тебе більше не лікує. Це вже не медицина як право — це сервіс як товар.
Закон 6013: ключ до корпоратизації лікарень
У січні 2025 року Верховна Рада ухвалила закон №4196-IX (відомий як законопроєкт 6013). Публічно — це закон «про діяльність підприємств у перехідний період». А по суті — похоронний марш для комунальних медичних установ.
Закон зобов’язує всі державні й комунальні унітарні підприємства (включно з КНП — комунальними некомерційними підприємствами, у які були перетворені всі лікарні) реорганізуватись у господарські товариства. Тобто, з бюджетних установ, які отримують гроші за програмою медгарантій, вони мають стати підприємствами, які функціонують як бізнес. Різниця принципова: підприємство може бути ліквідоване, продане, оголошене банкрутом.
І ось тут ми підходимо до суті: влада створила умови для навмисного доведення лікарень до банкрутства з подальшим розпродажем активів. Виглядає цинічно? Це не виглядає — це і є цинізм. Бо в бюджеті грошей немає, в тарифах НСЗУ — дірки, а зарплати лікарів — приниження. І замість того, щоб шукати вихід, держава просто знімає з себе відповідальність: ви — тепер акціонерні товариства, виживайте самі.
Громади викидають з процесу.
Особливо ганебною є ситуація з місцевим самоврядуванням. Ще вчора лікарні були власністю громад. Завдяки цьому місцеві бюджети могли хоча б якось рятувати ситуацію: дофінансовувати зарплати, ремонтувати будівлі, купувати обладнання. Але після реорганізації в товариства місцева влада втрачає прямий вплив — вона тепер акціонер, а не власник, і в бюджетному кодексі вже не прописано, що такі структури підлягають фінансуванню з місцевих коштів. Результат очевидний: громади будуть змушені спостерігати, як їхні лікарні йдуть з молотка, не маючи жодного механізму захисту.
Це підрив не тільки медицини, а й місцевого самоврядування як інституції. Децентралізація перетворюється на фікцію, коли громадам не залишають інструментів.
Приватизація не скаже «добрий день».
Найбільша маніпуляція — у тому, що ніхто прямо не оголошує приватизацію медицини. Влада уникає цього слова, як вогню. Замість цього — «оптимізація мережі», «корпоратизація», «спроможні госпітальні округи». Але по суті, це класична схема приватизації радянської інфраструктури: створення штучного боргу, банкрутство, розпродаж.
Хтось скаже: «але приватні клініки надають якісні послуги». Так, надають. Тільки не в селах. І не в прифронтових зонах. І точно не безкоштовно. В умовах війни, економічної нестабільності і мільйонів соціально вразливих пацієнтів, масова приватизація лікарень — це гуманітарна катастрофа.
Владислав Смірнов
