26 серпня минає 60 років від початку арештів КДБ СРСР представників української інтелігенції, яких засуджували за антирадянську пропаганду, ув’язнювали чи переслідували.
Про те, як дисидентський рух був представлений на Житомирщині і як позначились ті події на розвитку української історії у студії Українського радіо Житомир кореспондентка Наталія Кулініч говорила із житомирянкою, науковою співробітницею Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, авторкою і організаторкою освітніх проєктів з деколонізації Юлією Кравченко.
Чому рух шістдесятників такий важливий для України?
Це наша історія про правозахист. І вона на тлі європейських і навіть світових рухів є такою потужною хвилею ненасильницького спротиву, що є чому і нам, і іншим народам в цій культурі повчитися. Це спротив шляхом слова, написання документів, шляхом протестів, акцій. Спротив через творчість — в картинах, у віршах, в текстах.
І це про критичне мислення, бо було тільки насаджування ідеології, як треба думати, як треба говорити. А у цих людей включався сумнів. І оця інтелектуальна та громадянська сміливість говорити “проти”, коли абсолютно було відомо, наскільки сильною є влада, партія, це було демонстрацією того, що незалежно від обставин треба залишатися людиною, залишатися вірними своїм цінностям і шукати шляхи боротьби. Ось цьому різноманіттю шляхів боротьби нас сьогодні навчає дисидентський рух.
Які саме події розпочались 60 років тому в українському середовищі дисидентів?
Це увійшло в історію як перша хвиля арештів української інтелігенції у 1965 році. Тоді після так званої “хрущовської відлиги”, бо не факт, що то була відлига, якщо подивитися на те, що насправді з кінця 50-х відбувалося, частина української творчої інтелігенції не слідувала канонам соцреалізму, а занурилася в розвиток всього національного — у вивчення української історії, культури, в продукування текстів і мистецьких творів, які створювали тяглість традицій розвитку української культури.
І тоді Москва побачила, що це вже якось занадто все пішло яскраво, творчо, оригінально, а головне, що в тому всьому прослідковувалося відродження української традиції (все те, що хотіли зарубати в 1937-му і багато для цього зробили). Тоді і виникла потреба це придушити. Мабуть, до цього готувалися, тому що це була така дуже спланована акція, відслідковували, хто і де є та із 26 серпня по 4 вересня 1965 року арештували кілька десятків представників української інтелігенції. Переважно це були люди, які проживали на західних теренах України — у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях. Але були арешти і в Одесі, і в Феодосії.
Не обійшло це і Житомир. Письменника Анатолія Шевчука, брата Валерія Шевчука, арештували 23 травня 1966 року, через пів року після початку тих подій. Чому? Тому що не одразу на нього вийшли як на людину, яка теж поширювала самвидав.
Анатолій Шевчук працював в типографії і був лінотипістом. Лінотипний набір це сьогоднішньою мовою такий гаджет, який допомагає складати і відливати суцільні рядки тексту. Для дисидентів це був дуже корисний інструмент, який допомагав швидше набирати текст в нетипографних умовах для поширення. І от Богдан Горинь, власне, один з перших, кого арештували, напередодні домовився з Анатолієм Шевчуком про те, що той для нього виготовить і машинку, і кілька текстів самвидавних. І Анатолій Шевчук встиг це передати, і ніби не було слідів. Але один текст він не встиг передати, цей був знаковий, відомий текст, авторами якого є Євген Сверстюк і Іван Світличний. І цей текст він закопав на березі річки Тетерів, а його випадково знайшли підлітки. Мабуть, якісь “хороші піонери”, бо віддали знахідку в КДБ.
І цей текст привів до Анатолія Шевчука, що стало причиною його арешту та 5-ти років ув’язнення. І всі мусив відбути, хоч йому було надзвичайно важко, бо його не взяли в армію в свій час через проблеми з серцем. У 1971-му він вийшов, але йому було заборонено писати, він просто мусив мовчати 30 років. Друкуватись він почав лише після 1991 року.
Хто ще був представником дисидентського руху на Житомирщині?
Крім Анатолія і Валерія Шевчуків не можна не згадати ім’я Євгена Концевича.
Євген Концевич — це дуже особлива і унікальна історія, оскільки це була людина з інвалідністю, який, очевидно, не міг так активно брати участь в певних заходах, в певних подіях, але його громадянська позиція вражає. Тому що, попри те, що він фізично не міг так протистояти, якби, можливо, хтось інший міг протистояти, він послідовно захищав цінності дисидентського руху, цієї спільноти. І надзвичайно цінними є спогади про нього, світлини, які демонструють те, як Концевича любили і як його шанували учасники дисидентського руху, які приїздили до нього в Житомир. В нього навіть був рушник, такий це дуже відомий артефакт, де ставили автографи ті, хто його відвідував, і цей рушник збирав автографи відвідувачів десятиліттями.
Яке значення ненасильницький спротив шістдесятників має для сучасної боротьби українців?
Я вважаю, що ця спадщина на сьогодні ще недостатньо оцінена нами і нашими сучасниками. Це колосальний пласт української культури, це дуже яскравий мистецький феномен 20-го сторіччя не лише України, але і Центральної та Східної Європи, навіть для всього світу. Це художні твори, поетичне кіно, віршована спадщина, публіцистика, тексти, музика. І ми багато що можемо звідти взяти сьогодні для того, щоб себе підтримувати і розуміти, як нам будувати наш опір, який сьогодні маємо чинити. Особливо це стосується розвитку нашої ідентичності. Бо ми чудово знаємо, що насправді ворог не стільки прийшов за територіями, скільки за тим, щоб знищити нашу ідентичність. Я вважаю, що дисидентська спадщина це донор української ідентичності.
Це недалека історія, це лише якихось 50-60 років, а ми так мало про це знаємо. Тому я дуже закликаю, сама роблю, що можу, щоб доносити людям розуміння того, що це потрібно кожній людині. Через картини, через кіно, через тексти – кожна людина для себе знайде, в який спосіб вона буде черпати з цієї спадщини потрібні для себе сенси.
