Закон про грошову допомогу депортованим із Польщі викликає більше питань, ніж відповідей: хто отримає кошти, коли і як, залишає незрозумілим. «Абсолютно несвоєчасне рішення у поєднанні з повною непрозорістю та невизначеністю, як реалізовуватиметься виплата компенсацій, не залишає жодних сумнівів, що більшість грошей ніколи не дійде до реальних жертв примусового переселення», — наголошує журналістка Марта Сергійчук:
“Закон про грошову допомогу депортованим із Польщі українцям. Що це взагалі таке було й чому ми про нього забули?
У липні на Банковій раптом вирішили згадати про українських громадян – правда, не про всіх, а лише про депортованих радянською та польською владою з Польщі після Другої світової війни. Проблиски пам’яті очевидно виникли на тлі чергового демаршу Варшави на тему Волинської різанини. “Напередодні” Дуда підписав закон про День пам’яті про “жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА”. У відповідь на це в Україні оперативно було написано та підписано власний закон (а точніше законопроект про внесення змін до закону 2014 року), який витягнув на порядок денний питання про виплату компенсацій примусово переселеним у 1944-1951 роках з польських територій українцям або їхнім спадкоємцям. І, як завжди, такий ось законодавчий викидень викликає більше запитань, ніж дає відповідей.
По-перше, виплачувати одноразову грошову допомогу депортованим за якоюсь збоченою логікою повинна не Польща або правонаступниця совка, а сама Україна зі власних бюджетів. Про жодні заплановані перемовини з поляками щодо цього питання ані в законі, ні в заявах наших політиків не йшлося. Із цього закономірно випливає наступне питання: а якщо платити у результаті доведеться Україні, то навіщо саме зараз, під час війни та жорсткого дефіциту ресурсів, коли постійно не вистачає коштів на армію, “соціалку”, підтримку критичної інфраструктури – ну тобто на життєво важливі речі – Банкова раптом вирішила виділити з бюджету гроші на закриття історичних гештальтів? Чому замість того, щоб допомогти людям в Україні, які втратили через війну близьких, житло, роботу, людям які страждають тут і зараз, у нашої влади голова зайнята проблемами жертв 80-річної давнини? І яким чином у ситуації, коли півкраїни перебуває за кордоном у статусі біженців, вони планують збирати по всьому світу спадкоємців депортованих, щоб виплатити їм компенсацію? Чи це така хитрість, аби заманити грошима біженців назад в Україну?
З усіма цими питаннями – ні на що навіть не сподіваючись – я звернулася до Верховної Ради через сайт “Доступ до правди” та очікувано отримала відписку, що ніхто мені нічого не зобов’язаний пояснювати. На індивідуальні листи депутатам із комітету, який розробляв цей законопроект, я взагалі не отримала жодної відповіді.
Така реакція мене не здивувала, а лише зміцнила мою вже й так тверду переконаність у тому, що закон про виплати депортованим – це навіть не відповідь на польський демарш, а просто чергова схема розпилу бюджету, для якої дуже зручно підвернувся інфопривід. Абсолютно несвоєчасне рішення у поєднанні з повною непрозорістю та невизначеністю того, як реалізовуватиметься виплата компенсацій (особливо спадкоємцям) та формуватиметься фонд коштів, не залишає у мене жодних сумнівів, що більшість виділених грошей ніколи не дійде до реальних жертв примусового переселення, а довести факт розкрадання буде майже неможливо. І в жодних розслідуваннях НАБУ ця схема фігурувати, звичайно ж, теж не буде.
Виправданості такого погляду свідчать також поспішність, із якою закон було ухвалено та повний інформаційний вакуум у ЗМІ та у виступах політиків, що настав після його підписання Президентом.“
