Пригадала випадок з життя Ніни Матвієнко.
Якось вона задумала творчий вечір, але співати планувала не сама, а разом з матір’ю, адже хотілося продемонструвати слухачам людину, з якої перелився її талант. Спочатку організатори погодились на такий несподіваний хід та за два тижні до початку концерту Ніну запросив на розмову заступник міністра культури й почав з наскоку, без бодай якоїсь розспівки. Зазначив, що солювати з матір’ю – дуже погана ідея, оскільки на концерт завітає київська інтелігенція, люди розумової праці, а тут стара сільська баба з репаними п’ятами. У Ніни забракло сміливості сповістити найріднішій таку неприємну звістку, тому вирішила мовчати, молитися та сподіватися на диво.
І ось концерт у розпалі. Ніна Митрофанівна вийшла, завела мелодію, що брала початок з глибини її серця й несподівано замовкла та зніяковіла. Гукнула в зал:
– Мамо, я забула слова!
Враз з першого ряду підвелася старенька, втомлена життям, жінка й заходилася співати, бо як же не допомогти дитині у її «біді»? Співачка спустилася у партер, обійняла свою неньку за плечі й злетіли над філармонією неповторні голоси. Зал слухав стоячи…
Ірина Говоруха
