Подорож у часі між Житомиром і рідним селом: ностальгія студентських років у деталях повсякденного життя:
“На днях відчула себе знову студенткою.
Їздила в Житомир у справах, а назад добиралась попутками.
Ану зізнавайтесь, чи багато тут серед нас тих, хто в студентські часи, в п’ятницю після пар, ловили попутку додому?
Ох і часи! На початку 2000-их ми були загартовані суворими реаліями життя.
В четвер ввечері обов’язково бігла на переговорний пункт, щоб сказати батькам, чи соізволить їхнє чадо приїхати додому.
Частота поїздок залежала від багатьох факторів.
По-перше— я аналізувала, чи залишилось в мене щось із продуктового мінімуму і чи дасть той мінімум протягнути мені ще один тиждень.
По-друге— моніторила чи намічається в клубі якась тусовка (не просто дискотека, а припустимо День села і не важливо чи престольне свято було в селі, в якому я мешкаю, чи в радіусі 50 кілометрів навколо нього).
І найголовніший фактор — чи припадало нам саме на ці вихідні пасти череду—бо що може бути гіршим? Як казав хтось і колись: ” У моєму житті було дві найзаповітніші мрії: взимку —щоб школа згоріла , а влітку —щоб корова здохла!”
Не скажу, щоб я була аж такою категоричною, але марнувати час на полі для мене було просто суцільною мукою.
Отож, якщо я все ж таки вирішила їхати завтра після пар і повідомила про це мамі, наступним завданням було скласти торби.
Я дотошно перемивала ті баночки з-під консервації та лоточки з-під котлет і голубців, (бо що ти за хазяйка), перекладала їх старими зошитами і одягом, щоб не тарабаніли, адже цю сумку приходилось перти з собою в університет.
І це велике щастя, коли на вахті сидить хороша вахтерша, яка погодиться подивитись за твоїм добром до кінця пар, але в більшості випадків носишся ти з тою рабою сумкою, як дурень з писаною торбою, з аудиторії в аудиторію, із заздрістю поглядаючи на одногрупників, не обтягнутих ношею.
Як тільки лунав дзвінок з останьої пари, я на всіх парах гналася на зупинку тролейбуса, щоб першою зайняти місце на “площі”…
Але таких хитромудрих було достатньо, тих що добирались попутніми у моєму напрямку, тому я слухняно ставала в чергу.
І спробуй перша вскочити в машину, поперед тих, хто раніше тут кукують— можеш в Житомир не повертатись.
В основному студенти розбивались на три кучки — Любар, Чуднів, Баранівка.
Чомусь, як на зло, в Баранівку майже ніхто і ніколи не їхав, а може і їхали, але попутників брати не хотіли.
Розчарованими поглядами проводжали ми машини на Чуднів, що з регулярністю що п’ять хвилин забирали когось із голосуючих.
Восени і весною— ще пів біди. Стоїмо, жартуємо, тамуємо голод: хто сигареткою, тут же купленою поштучно в бабуськи, яка зробила імпровізований кіоск з двох табуреток та картонної коробки, а хто жменею зернят, куплених в тієї ж таки бабуськи.
Ну не стають ті попутки, то й не стають— велика біда! На 18.30 є автобус, куди напаковуємось як кілька в концервну банку. Півтори години на одній нозі і ти в райцентрі, а звідти вже тебе везуть як крулеву.
Тато вимощує воза сіном, дає якесь укривало на ноги, щоб шерсть на новий одяг не летіла і вперед. Ще пів години і ти вдома!
Тільки прочинивши хвіртку на подвір’я, відразу чуєш аромат пампушок, политих курячою підливою або голубців з картоплею, що аж вискакують із чавунної гусятниці, так втушилися…
Взимку ситуація була трохи іншою. День короткий — після третьої пари вже сіріє і той автобус–концервну банку, через холоднечу не кожен в змозі дочекатись. Тупцюємо як ті пінгвіни на крижині, випускаємо клубки диму навіть не купуючи цигарок поштучно, задубілі пальці не можуть лускати зернят.
Бабуська починає розвивати нову гілку бізнесу — чай на розлив! Здоровенний термос, наповнений гарячим кип’ятком, поруч півлітрова баночка з цукром, в якому застромлена алюмінієва ложка і чайні пакетики тут же, а хто побагаче, тому стіки розчинної кави.
Тоненькі пластикові стаканчики обпікають пальці навіть крізь перчатки але нема чого гріха таїти, рятують від холоду.
Напевно через це взимку я додому їздила рідше. От хіба на канікули — відбула святки, відігріла боки в баби на печі, від’їла пузо кутею та пирогами з маком, можна й назад повертатись а холодний гуртожиток. Там, вкрадьки від коменданта, вмикати обігрівач, попередньо встановивши його на бляшаний листок, який тато дав в комплекті до саморобного агрегата, “бо ще пів Житомира спалиш” та чекати весни, коли день стане більшим і добиратись додому на попутках буде набагато приємніше.
P.S. До слова, простояла я годину, добрий десяток машин ставало до Чуднова та Любара, в от до Баранівки— жодної!
Аж поки мене, трохи задубівшу, не побачив знайомий і не спинився тоді, коли я розчарувавшись, просто сіла на лавці і приречено чекала рейсового автобуса.
Думаю по фото видно спектр емоцій мого довгого голосування. І це ще навіть не зима!”
