Освітянська спільнота України ще не оговталася від шоку після заяв, оприлюднених у Комітеті Верховної Ради з питань освіти. В один момент учителям фактично повідомили, що вже у 2026 році їх планують звільнити з роботи, розірвавши чинні безстрокові угоди, а потім наймати знову — але вже за результатами конкурсів і винятково на контрактній основі. У пакеті цих пропозицій — також скасування надбавок за звання і категорії та збільшення тижневого навантаження. За оцінками профспілок, така «реформа» означатиме неминуче скорочення понад 70 тисяч педагогів.
Вчителі зустріли це як удар. Новина стала справжньою бомбою, і навіть коли перша емоція трохи вляглася, залишилися запитання — навіщо, кому і для чого це потрібно?
Є кілька можливих пояснень того, чому ця ініціатива взагалі з’явилася. Найперше — історична паралель, яка мимоволі напрошується. За останні сто років українська школа пережила дві масштабні «чистки». У 1920-х роках вигнали «буржуазних учителів», замінюючи їх малопідготовленими «кадрами з рабфака». У 1930-х роках сталінський режим репресував понад шістнадцять тисяч педагогів — частина була розстріляна, інші позбавлені права на професію, а школи знову наповнили випадкові люди, підготовлені на прискорених курсах. Обидва рази це виглядало однаково: масові звільнення, усунення професіоналів і залучення «зручних».
Це не пряме порівняння — але логіка в тому, що нині пропонується знову створити вакуум із десятків тисяч звільнених, а паралельно МОН говорить про прийняття у школи «всіх бажаючих», і на тлі цього повністю мовчить про рішення Комітету. Такі збіги в освіті рідко бувають випадковими.
Друга версія проста до цинізму. Держава роками не може виконати закон про те, що зарплата вчителя має становити не менше трьох мінімальних. Грошей на виконання закону немає. Але є механізм — зменшити кількість учителів настільки, щоб тим, хто залишиться, можна було виплатити більше. Формально закон буде виконаний, а те, що заради цього доведеться викинути з системи десятки тисяч людей, — «дрібниця» і «не на часі».
Третє можливе пояснення апелює до міжнародної статистики. У країнах ОЕСР учнів на одного вчителя значно більше. І якщо в Україні звільнити частину педагогів, то показники «наблизяться» до західних. Це зручно на папері, але абсолютно ігнорує реальність: вчитель в Україні виконує роботу, яку в Європі виконують цілі команди фахівців — соціальні педагоги, тьютори, психологи, адміністратори, асистенти, куратори інклюзії. Порівнювати кількість учителів — те саме, що порівнювати температуру в Цельсіях та Фаренгейтах, роблячи вигляд, ніби це одне й те саме.
Чи можуть бути інші мотиви? Можуть. Але очевидно лише одне: у нинішньому вигляді ці рішення не мають нічого спільного з розвитком освіти.
Якби у центрі цих пропозицій справді стояло бажання модернізувати школу, то хоча б частина ідей могла би бути корисною. Наприклад, контрактна система прийому на роботу — це сучасна і правильна практика, але лише тоді, коли контракт є взаємною угодою, а не інструментом примусу.
Цивілізований контракт означає рівні можливості й відповідальність обох сторін. Це не папір, який учитель підписує, боячись втратити роботу назавжди. Це документ, де роботодавець чітко гарантує рівень зарплати (і часто вищий за державний мінімум), систему стимулювання, соціальні гарантії, захист від тиску батьків і контролерів, реальну академічну свободу. Водночас учитель бере відповідальність за результат, за дотримання стандартів, за якість.
У такій моделі контракт — це про взаємність інтересів. Але сьогодні в Україні немає жодної правової бази для впровадження такого контракту. А пропозиція «звільнити всіх і потім набрати знову» — це не контрактна система. Це спосіб «обнулити» вчителя як професіонала. Це демонстративне приниження, що лише посилить учителефобію і знищить мотивацію молоді йти у професію.
Тому логічно: якщо контракт — то лише для тих, хто вперше приходить у школу, або тих, хто сам змінює місце роботи. Масове звільнення всіх — це не реформа. Це репресивна імітація реформи.
Не менш проблемною є ідея прийому вчителів за конкурсом.
У країнах із розвиненою демократією конкурси — це справді шлях до відбору найкращих. У нас же слово «конкурс» вже давно має інший сенс. Найчастіше це лише красива вивіска над процесом, де переможець визначається тими, у кого є влада та інтерес.
В Україні немає незалежної професійної оцінки. Немає чітких індикаторів якості вчителя. Атестація у багатьох випадках формальна. Сертифікація поки що не змінює кар’єри. Категорії і звання фактично визнані недієвими.
Хто ж тоді вирішуватиме долю вчителя на конкурсі? Формально — засновник школи. А фактично — директор. І якщо директор компетентний — це одна історія. А якщо звичайний управлінець старої системи?
У такому разі критерії перемоги будуть простими: лояльність, мовчазність, керованість. Сильні, мислячі, творчі вчителі стають ризикованими кандидатами. А переможцями — «зручні». Це не конкурс. Це оптимізація під лояльність.
Окрема проблема — збільшення тижневого навантаження.
У Маркса є фраза про те, що капітал не цікавиться життям робітника — лише тим, скільки праці з нього можна витиснути. У цій пропозиції відчутна та сама логіка.
Більше годин означає фізичну й психологічну межу. Це автоматично робить неможливою якісну роботу з документацією, виховну діяльність, індивідуальний підхід до дітей, соціальний супровід, роботу з батьками, боротьбу з булінгом, інклюзію — все те, що складає реальну суть учительської праці. Учитель просто не потягне.
Бо вчительська праця — творча. Вона не масштабується арифметикою. Урок у справжнього вчителя — це не 45 хвилин, а комунікація двох світів. У «урокодавця» — це лише формальна галочка в журналі. Збільшення навантаження — це подарунок для урокодавців і вирок для творчих педагогів. Це шлях до школи, яка працює машинально, без сенсу, без цікавості, без натхнення.
Скасування надбавок — останній цвях у мотивації.
Надбавки за категорію, звання, сертифікацію — єдина система, яка хоч якось заохочувала професійне зростання. Єдине визнання фаховості. Єдиний сигнал, що розвиток має сенс.
Якщо це прибрати, учитель логічно запитає: «Навіщо розвиватися?»
Піде у репетиторство або неформальну освіту, де його професія цінується більше.
Результат очевидний: у школах залишаться не найкращі, а найвитриваліші. Це добре для вчителя, але дуже погано для держави.
Усе це разом складається у картину, яку важко назвати реформою. Це радше нагадує логіку тієї фрази, яку так любить диктатор сусідньої держави: «Надо перетряхивать кадры».
Але такі пертурбації ще ніколи не приносили добрих результатів. Їхня справжня мета — заміна мислячих професіоналів на зручних виконавців. Це продовження учителефобії, це монетизація людської праці та освітніх сенсів, це короткозора спроба зекономити на тому, на чому економити не можна.
Школа без мислячих учителів перетворюється на школу без мислення.
Історія вже показувала, чим це закінчується. Заплатить за це не той, хто ініціював рішення. Заплатять діти. Заплатить суспільство. Заплатить майбутнє країни.
Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор
