Українка Алла Новікова опублікувала емоційний і шокуючий допис про власний досвід лікування у державній лікарні, де через помилкові діагнози, зволікання з обстеженнями та байдужість медперсоналу вона ледь не загинула. Жінка стверджує, що її життя врятували інтуїція, комп’ютерна томографія, наполегливість родини та… штучний інтелект.
Свій допис авторка називає не скаргою, а криком душі й попередженням для інших: мовляв, така історія може трапитися з кожним, хто потрапляє в систему без «домовленостей».
Нижче подаємо історію Алли Новікової без змін — як особисте свідчення.
- Мене могли поховати якось в п’ятницю. А я вижила. Бо повірила не лікарям, а інтуїції, штучному інтелекту і Богу. Те, що сталося зі мною в українській державній лікарні – це не сюжет трилера, це реальність. Тут усе було: біль, байдужість, корупція, і навіть трохи чорного гумору. Читайте. Бо вижити в цій системі – це вже подвиг.
Як я потрапила до лікарні по швидкій і ледь не померла.
Цей допис – не скарга. Це – крик душі. Це не вигадка. Це мій досвід. Прочитайте. Можливо, одного дня ця історія врятує чиєсь життя.
Почалося з того, що якось у понеділок розболівся нестерпно живіт. Пекельний біль. Я випила кілька знеболювальних поспіль – не допомогло. Біль посилювався, живіт роздувся до розмірів 8-місячної вагітності. Я не могла навіть вдихнути на повні груди. Викликала швидку. Не могла ні переодягнутися, ні рухатися. Ледь відкрила двері.
Швидка зробила Кейвер. Стало ще гірше. Мене виносили на носилках з криками. Я не могла мовчати – біль просто розривав. Зі сторони це, мабуть, виглядало як сцена з “Швидкої допомоги”… тільки без музики, акторів і надії.
У лікарні – спочатку гінекологія. Двоє Заслужених лікарів України на УЗД 10 хвилин не могли знайти мою матку. Стверджували, що я її видалила і приховала це від чоловіка. Той був зі мною й підтвердить кожне моє слово. Я лежала на кушетці, вмираючи від болю, а вони сперечалися, чи я «обдурила» чоловіка. Зрештою матку знайшли. Визнали: я не їхня пацієнтка.
Перевели в гастроентерологію. Там мене намагалися обстежити, але УЗД не вдалося – нічого не видно: живіт був як барабан, у черевній порожнині – рідина. Лікар УЗД сказала, що може передивитися пізніше, як живіт здується. Та лікуючий лікар відповів: “Не треба. Відправляємо в хірургію.”
У хірургії мене поклали на ліжко і почали крапати. Біль трохи притих, і я змогла говорити. Підходили троє лікарів – без представлення, без пояснень. Усі питали одне й те ж, хоча мені стало боляче говорити. Востаннє – завідувач. Саме він усе вирішував. Мій лікуючий лікар був формальністю, без повноважень, без впливу, без участі в процесі.
О 14.00-15:00 у хірургії – кінець робочого дня. Лікарі пішли додому. Залишилися лише медсестри та черговий. Вночі – крапельниці, крапельниці, крапельниці. Болі не зникали. Живіт продовжував надуватися. Я не могла спати, не могла їсти, не могла встати, не могла дихати. Нормальні знеболюючі не робили, ті, що купив і приніс чоловік без рецепту – не діяли. Я лежала в напівнепритомному стані всю нічь.
О 9:00 ранку прийшли завідувач з лікарем і сказали: «Панкреатит». Видали список ліків різного формату – таблетки, ампули, капельниці, системи та ін. Чоловік побіг купувати.
Наступного дня – новий список. Старі – вже «не потрібні, ми змінили схему лікування».
Ми витратили близько тисячі доларів на препарати, які виявилися непотрібними. Я відчула, що просто перетворилася на гаманець із ногами без плану лікування та діагнозу.
На третій день сказали: «Ні – це панкреатит». Направили на гастродуоденоскопію. Попередили: потрібно дати «благодійний внесок» — 600 грн. Йти від болю я не могла, тому чоловік возив мене на медичному візку. Лікар-ендоскопіст поклав гроші у кишеню, не соромлячись. Результати – не дали, їх дадуть вашому лікарю. На УЗД більше не направляли.
Коли ми тричі просили зробити КТ або МРТ – за свої гроші (на першому поверсі був медичний центр, бо лікарня такого приладдя не мала) – нам відмовили. «Діагноз уже поставлено», – сказав мій лікар. І крапка.
Це був такий діагноз: інфаркт черевної аорти. Новий список ліків. Нові крапельниці – по 2-4 літри на добу. Весь організм набряк. Моє обличчя стало не моїм, а більшим удвічі. На очах почалося якесь запалення від набряків – наче “рожа” (фото додаю). Стопи не влазили у найвільніші домашні тапки. Вени лопалися. Руки були в синцях. І ніхто не зупинявся. Сказала лікарю, нуль реакції.
Поки мене роздувало, їсти я не могла. Їжа в лікарні – це окремий треш. Як для свиней, без поваги. Навіть з дешевих продуктів можна готувати смачно, але тут, навпаки, робили неїстівним усе. Дівчата у палаті майже не їли лікарняне, ходили до крамнички. На щастя, я не могла їсти 9 днів.
З 43 кг я схудла до 38 при зрості 175 см. Глюкозу ніхто не капав. У приватних клініках про це думають. Тут – «не до тебе, ми зайняті». Між тим я могла померти від дефіциту ваги. У мене була кахексія та дистрофія.
Але про головне.
Біль не минав. У четвер увечері я відчула: я не доживу до ранку. Я знала, що вмираю. І ніхто не збирався мене рятувати, правильно встановити діагноз чи направити на всі необхідні обстеження навіть за мої гроші.
Я відкрила ChatGPT і написала все: симптоми, обставини, аналізи. Він відповів: треба терміново КТ.
Я поїхала на візку до чергового лікаря в ординаторську. Просила направлення (без направлення у медкарту обстеження не вносяться). Він сказав: «Чекайте обходу». Але обхід – о 21:00. Приватний центр – до 19:00. Я зрозуміла: якщо чекати – то помру. Поїхала знову. Вмовила. О 17:45 я мала направлення. Але цей лікар набрав на мобільний мого лікуючого та запитав, чи давати направлення. Був зв’язок у голос й я все чула. Той відповів: “Ця хвора з депресією, тому вона все перебільшує”. Тепер я ці слова згадую кожного дня.
Подзвонила у цей приватний центр і диво: є вікно на 18:15. Хоча зазвичай, бачила по сусідкам у палаті, запис вівся лише на наступний день.
Чоловік повіз мене на перший поверх. Контраст. Літр рідини треба випити майже залпом. Після цього біль посилився настільки, що я крутилася на столі, вививалась, не могла лежати. Робили КТ тричі. Раптом лікарка вибігла. Побігла до директора-головного лікаря центру. Як з’ясувалося вони звонили тому черговому, але він вказав свій телефон неправильно. Через мене йому передали записку та номер телефону директора.
Я повернулась у палату. І далі – просто вже вмирала та втрачала свідомість. Я вже почала планувати викинутися з вікна (яке є на фото), аби тільки перестати відчувати цей біль. Хто відчував таке – зрозуміє.
Нарешті прийшов черговий: «Вас треба оперувати. Але я не оперуючий лікар. Буду шукати хирурга та анестезіолога.» А мене повезли до операційної.
Я вже мало, що пам’ятаю, тільки те що кричала лікарям: вирубіть мене у наркоз, будь ласка! А чоловікові, що я його кохаю!
Мене врятували хірург і анестезіолог з реанімації, а не хірургії. Вони не мали цього робити. Але зробили. Вони прибігли в операційну. Це не були мої лікарі. Це не їхня зміна. Але саме вони зробили те, чого не зробив жоден «відповідальний».
Діагноз: заворот кишок, непрохідність, сепсис, некроз кишківника та ін. Черевна порожнина була залита рідиною. Врятували – промивали всі кішки двічі. Працювали всю ніч.
Розріз – від грудей до низу (додаю). Хірург намагався йти по старих швах – я на них багата. Він молодець. Промивали, розплутували «бантики» з кишок.
Вранці – реанімація.
Потім – повернення в хірургію. До ночі мене вів той хірург з реанімації. Єдиний, хто не залишив.
Після обіду з’явився мій формальний лікар – забіг зі списком нових ліків, віддав та вибіг. Завідувач не підходив. Більше – жодного разу. Хірург з реанімації сказав, що завтра йде у відпустку. Жалівся – на зарплату не поїдеш навіть нікуди. Ми віддячили йому. Не тому, що «так треба». А тому, що він – Людина. Вперше захотілося віддячити по душі, а не по прайсу. На жаль, не запам’ятала, як його звати.
А ось у відділенні все працювало інакше. Завідувач відділенням – єдиний, хто мав право брати гроші за операції. Лікарі не називали суми та фінансових переговорів не вели. Всі фінансові питання проходили через нього. Пацієнти знали: якщо хочеш операцію – потрібно домовлятись не з хірургом, а з начальником. Жінка в палаті поруч після операції з усунення кили (грижі) заплатила 40 тисяч гривень – готівкою в кишеню саме йому. Цю суму їй тихо озвучив він особисто, до операції. А вона – мені. І це вона – інвалід. Лише завідувач, як “ключова фігура”, призначав розцінки. Він же й оперував частину пацієнтів самостійно – за умови, що все буде оплачено напряму йому. Така практика була нормою. Система, яка заробляє на людському болі, працювала злагоджено, ніби добре налагоджений механізм. Причому бізнес на всьому казенному, як то кажуть.
Далі – ще тиждень лежачи. Крапельниці знову літрами. Я набрякала ще більше (додаю фото), але живіт спадав, хоча й набрякав – але по іншому. Це було щастя.
Біль після операції – інший. Його можна терпіти. Бо він – про життя. Знеболювальні слабкі, але я трималась.
Завідувач не прийшов. Рахунок не виставив. Лікуючому лікарю більше грошей не давала (хоча перші дні клала трохи у кішеню для мотивації). Але він і цього не заслужив.
Медсестер багато на диво, але як слід працють лише за гроші. Без них – крапельниця закінчиться, а ти висиш ще 3 години з голкою у вені без можливості поворухнутися чи щось зробити. Я ходила в туалет сама – з металевою стійкою в руках. Бо не могла терпіти. Рідина – літри за добу виходила, санітарки з судном не приходили ні разу без додаткових грошей.
Окрема історія – дренаж. Ріжуть дві дірки в животі, встромляють пластикові трубки, які повинні бути зі спеціальними “грушами”, але їх немає, то просто надягають та зав’язують одноразові латексні рукавички, які треба міняти. Я міняла сама, бо витікало багато рідини. Вночі – особливо багато, тому поспіль була мокра навіть коли на мені був памперс. Міняла простирадла я сама, бо санітарки кричали, що кожного ранку “не положено” міняти. Тож я купувала пелюшки та простирадла сама. Але головне – минуло 5 днів, а рідина все витікала й витікала. Я сказала лікарю, на що він відповів: “Якщо завтра ще буде текти, зашиємо ці дірки”. Це як? Зайве ж повинно витекти – подумала я, – і наступного дня просто не нагадала йому, а він не спитав. На щастя, витекло все, що повинно було й рани самі почали загоюватися.
Шви – мій лікар через тиждень намагався зняти Шви, без спеціального приладдя (хоча медсестра пропонувала принести) він виколупав дві скоби, розріз почав розходитися, бо ще було рано й він кинув цю справу. Виписав в обід четверга, шви сказав знімати у поліклініці, але записатися туди не вдалося – все зайнято. Тож я зняла їх у приватній лікарні.
Окрема тема – виписка. Мій лікар обіцяв її до 13.00, але в результаті вдалося її вицарапати тільки о 19.00, хоча я декілька разів просила, щоб таке не сталося. Але сталося.
Я вижила. Завдяки ChatGPT. Завдяки КТ. Завдяки чоловікові. І Богу.
Минуло 2 роки. А я досі в шоці. Після того лікування тепер є наслідки, які треба лікувати довго.
Цей допис – не просто історія. Це вирок системі. Це попередження. Це – свідчення. Це – моя правда.
Це може статися з кожним.
Якщо лікування у державній лікарні без попередньої домовленості з конкретним хорошим лікарем, якого ти знайшла заздалегідь – то це може бути білет у один кінець. Я бачила таких “кінців” багато, бо 10 років лікую чоловіка з інвалідністю після інсульту та знаходжуся у лікарнях з ним цілодобово, тож маю величезний досвід.
Приватна медицина інколи – вихід, але дійсно кращі лікарі інколи працюють лише у державній лікарні. Головне з ними договорились заздалегідь за скільки тисяч доларів вони тобі допоможуть. Хоча й лікування буде якісним, але умови все одно совковими.
У частній кліниці до тебе можуть відноситися як до гостя в ресторані, але інколи там лікарі погані й безмежно тягнуть гроші за спеціальними схемами “продажу”.
Але, повторюю, обирати завжди треба лікаря (і від цього йти), незалежно де він працює.
Третього не дано. Точніше – воно може бути, як моя історія – коли 4 дні не можуть встановити діагноз, не дають тобі зробити КТ у приватному центрі навіть за твої гроші, просто штовхають тебе до смерті…коли ти від болю готовий стрибнути з вікна аби тільки це все закінчилося…
Яка лікарня не пишу, це – 99% державних лікарень, коли ти не домовився з конкретним лікарем заздалегідь. Як казала, я на досвіді за багато років перебування у лікарнях з чоловіком після його важкого інсульту, купи наступних хвороб і постійного лікування. Надивилася.
Я не хочу називати конкретний номер лікарні, бо им’я цьому всьому – Держава, яка створила умови, що лікарі, щоб відбити гроші, що витратили на навчання (окрема історія) – беруть, а інколи й вимагають хабарі; а потім, якщо повернуть, щоб прокормити своїх дітей буквально стоять з притягнутою рукой. Деколи зарплати просто копійчані, в щоб отримати хороше місце, треба давати взятку наверх. Так не повинно бути. Держава зобов’язана дбати про всі професії, про всіх людей, піклуватися про українців…
Репостуйте. Коментуйте. Обговорюйте. Бо мовчати про таке – гріх.
Це не просто історія – це попередження. Якщо вас щось вразило – не мовчіть. Поширюйте. Можливо, саме ваш репост врятує комусь життя.
