Сьогодні ми часто сперечаємося про ефективність влади, політичну волю та кризових менеджерів. Але понад сто років тому Україна вже мала людину, яка відповідала всім цим вимогам. Його звали Петро Болбочан. І саме його держава не змогла втримати.
Мало хто замислюється, проходячи повз будівлі в центрі Житомира, що в лютому 1918 року це місто фактично стало тимчасовою столицею порядку в країні, охопленій хаосом. Тут вирішувалася не лише військова, а й управлінська доля Української Народної Республіки.
Поки політики Директорії дискутували про соціалізм, компроміси й «владу рад», Болбочан у Житомирі діяв. Без гучних промов і без загравання з натовпом. Він наводив порядок у місті, припиняв мародерство, вимагав дисципліни від офіцерів і відкрито говорив: держава без регулярної армії приречена.
Для нього «Україна понад усе» не була лозунгом. Це було технічне завдання.
Саме в Житомирі Болбочан сформував боєздатний Запорізький корпус — структуру, яка діяла швидко, жорстко і результативно. Його підрозділи стали єдиною реальною силою, що змогла звільнити Крим і змусити більшовиків відступати. На тлі загального безладу це виглядало як диво. Але для політиків — як загроза.
Професіоналізм завжди незручний. Він не залишає простору для маніпуляцій, не дозволяє прикривати бездіяльність красивими словами. Болбочан вимагав ресурсів для армії, а не ілюзій. Він говорив, що з більшовиками неможливо домовитися, бо вони прийшли не домовлятися, а знищувати.
Ці слова були непопулярними. Значно привабливішими звучали обіцянки швидкого миру, соціальних благ і рішень «без жертв». Політики обрали саме їх. А Болбочана — звинуватили у нелояльності.
28 червня 1919 року на станції Балин Петра Болбочана розстріляли свої. Не ворог. Не окупант. Українська влада.
Перед смертю він написав фразу, яка звучить моторошно актуально й сьогодні: «Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, а наш уряд іде йому назустріч».
Наслідки не змусили чекати. Запорізький корпус втратив моральний стрижень. Фронт почав розсипатися. За рік Українська Народна Республіка фактично припинила існування. Популізм виграв коротку битву за симпатії, але держава програла війну за незалежність.
Сто років тому Україна обрала «дешеві» обіцянки — і заплатила за них десятиліттями окупації, репресій і Голодомору.
За інформацією Вячеслава Магалецького
