Олег Сіміков ніколи не формулював свою мрію як чітку, залізобетонну ціль. Він просто знав: іде правильним шляхом. Не тому, що так було модно чи престижно, а тому, що всередині було відчуття — інакше не можна. «Я вірю в людей», — спокійно каже він. І ця фраза проходить крізь усе його життя.
Вперше ця віра стала відчутною ще в юності. Коли сім’я переживала серйозні фінансові труднощі, навчання в медичному університеті могло так і залишитися мрією. Але друг покійного батька взяв на себе оплату навчання в Луганському державному медичному університеті. Саме тоді Олег уперше по-справжньому повірив: люди здатні підтримати, навіть коли здається, що виходу немає.
Він родом із Рубіжного Луганської області. До 2014 року працював у Луганській міській лікарні №9. Коли місто опинилося в окупації, Сіміков фактично залишився одним із останніх судинних хірургів.
«Були я і завідувач відділення. Я був молодим лікарем, тільки-но отримав категорію, але допомагав усім — пораненим, цивільним, тим, кому просто не було до кого звернутися. Інших спеціалістів уже не залишилося — всі виїхали», — згадує він.
Зрештою завідувач сказав прямо: «Їдь. Рятуй себе і сім’ю».
Вагітну дружину з маленькою донькою Олег вивіз на початку червня 2014 року. Сам виїжджав наприкінці липня — тоді в місті вже не було ні води, ні газу, ні стабільної електрики.
«Коли після блокпостів я побачив українські прапори й наших військових — це було щось неймовірне. Полегшення, щастя. Хотілося цілувати асфальт», — каже лікар.
Далі були кілометри доріг і десятки лікарень: Харків, Суми, Хмельницький, Рівне, Чернігів, Кропивницький, Миколаїв, Херсон. Рюкзак, документи й одна фраза: «Добрий день. Я судинний хірург із Луганська».
Роботу знайти було непросто — спеціалізація вузька, команди в лікарнях сформовані. Та одного дня пролунав дзвінок із чернігівського кардіоцентру. Запросили на співбесіду. Йому було 34. За плечима — шість років університету, інтернатура, спеціалізація і величезний практичний досвід.
Саме тоді він по-справжньому відкрив для себе ендоваскулярну хірургію — під час стажування в Інституті серця в Києві.
«Це був космос. Операції через прокол, без великих розрізів. Найтонші судини, клапани, навіть немовлята. Я зрозумів: хочу цим займатися», — згадує Сіміков.
Три місяці — з восьмої ранку до десятої вечора, майже без вихідних. Саме тоді народилася його молодша донька. «Моя дружина і доньки — це найкраще, що є в моєму житті», — каже він без пафосу.
У 2015 році родина остаточно переїхала до Чернігова. Робота була виснажливою: інколи по 10–15 операцій на день. Але це була справжня командна медицина, де кожен знав свою роль і відповідав за результат.
Повномасштабна війна знову все перекреслила. Кардіоцентр у Чернігові зазнав серйозних руйнувань після влучання ворожого ФАБу. І знову — пошук. Цього разу доля привела до Житомира. У КП «Лікарня №1» Житомирської міської ради відкривали нову операційну з ангіографом і шукали фахівців.
Спочатку — життя між містами. Родина залишалася в Чернігові, і Олег щотижня долав сотні кілометрів. А потім — пропозиція очолити відділення. Після семи років у Чернігові родина переїхала до Житомира.
Вже чотири роки Олег Сіміков керує відділенням інтервенційної кардіології, реперфузійної терапії та інтервенційної радіології. Лише за минулий рік тут провели близько 800 операцій на серці, від початку цього року — вже понад 70.
Ангіограф дозволяє робити те, що ще недавно здавалося складною хірургією, — через маленьку пункцію.
«Ми заходимо через артерію — у руку або ногу. Мінімальний дискомфорт. Якщо бачимо проблему — одразу можемо допомогти: встановити стент, відновити кровотік. Найчастіше це ішемічна хвороба серця — тиск у грудях, задишка, біль. У більшості випадків ми реально покращуємо якість життя», — пояснює лікар.
Та найбільше його хвилює інше — байдужість людей до власного здоров’я.
«Люди терплять. Відкладають. Не чують сигнали організму. А серце говорить — просто його треба почути. Дискомфорт у грудях, задишка під час ходьби — це вже привід. Після сорока профілактичні огляди мають бути нормою. Це про повагу до себе і до життя».
У його кабінеті багато світла. На підвіконні — фіалки, поруч — акваріум із рибками. Захоплення, привезені ще з Луганська.
«Вони все це пережили разом зі мною», — усміхається лікар.
І, здається, саме в цій тиші між операціями, квітами й водою найкраще чути те, про що він говорить пацієнтам щодня: серце справді не мовчить. Його просто потрібно вчасно почути.
