У Житомирі одна з ключових сторінок новітньої історії України пов’язана не лише з підняттям національного прапора, а й із відродженням Української Церкви. Одним із безпосередніх учасників обох процесів став Олександр Козицький — у минулому політик і державний діяч, а нині вірянин Православної Церкви України.
У 1990 році Житомир увійшов в історію як четвертий обласний центр, де над будівлею міської ради замайорів синьо-жовтий прапор. Це сталося більш ніж за рік до проголошення Незалежності і стало сильним сигналом: місто готове до змін. Підняття стяга відбулося відкрито, за рішенням депутатів, і зібрало тисячі житомирян, які сприйняли подію як утвердження власної ідентичності.
Олександр Козицький згадує, що тоді суспільство швидко дорослішало. Прапор перестав бути абстрактним символом — він став знаком відповідальності за країну та її майбутнє. Саме це усвідомлення, за його словами, паралельно привело багатьох до ідеї відродження Української Церкви.
Повернувшись у Житомир наприкінці 1970-х після навчання у Львові, Козицький працював інженером. А наприкінці 1980-х опинився в епіцентрі суспільних змін — від створення незалежних профспілок до діяльності в Товаристві української мови та Народному Русі. Знайомство з Михайлом Горинем, Степаном Хмарою та В’ячеславом Чорноволом стало для нього, як він каже, точкою неповернення.
У 1990 році, напередодні Великодня, біля Хрестовоздвиженського собору, де тоді діяв музей, відбулося перше богослужіння українською мовою. Священника запросили з Рівного, а на службу прийшло близько сорока людей. Саме з цього моменту на Поліссі почала формуватися перша громада Української Церкви.
Боротьба за храм була складною. Громада домагалася повернення Михайлівської церкви, яка в ті роки працювала як ляльковий театр. Рішення проходили важко: у міській раді переважали комуністи, а кожен крок вимагав переконання, компромісів і політичної витримки. Проте рішення про передачу храму все ж ухвалили, а після провалу ГКЧП його затвердила і обласна рада.
Згодом почалися ремонти, пошук коштів і формування нових парафій. Спершу допомагали прості люди й підприємства, пізніше — бізнес. Попри тиск і пропаганду, громади зростали, бо, як каже Козицький, у радянській людині завжди жило і українство, і віра.
Сьогодні на Поліссі вже сотні священників і десятки храмів, а те, що починалося з кількох десятків людей, перетворилося на повноцінну церковну мережу. Для Олександра Козицького найбільшою нагородою залишається не тріумф, а відчуття вдячності — коли він заходить у сільський храм і згадує, з чого все починалося.
