Дитинство — це час, коли світ здається величезним, яскравим і сповненим пригод, навіть якщо він обмежується садами рідного міста та берегами тихої річки. Проте за безтурботністю часто ховалися суворі уроки життя. Краєзнавець та очевидець подій Олександр Пирогов ділиться спогадами про післявоєнний Радомишль, де солодкий смак краденого винограду перетворювався на гіркі сльози виховання.
У ті часи діти мали високий рівень свободи, але й відповідальність була «спартанською». Друзі Бобер та Жабонський (Юрко Бобровський та Вітя Малашевський) на власному досвіді дізналися, що дід Карабут має гостре око, а їхні батьки — власні погляди на справедливість.
Дві методики одного покарання
Коли дід Карабут угледів хлопців у своєму винограднику, він не став бігати за ними, а пішов прямо до батьків. І тут розгорнулися дві різні виховні драми:
- Метод «армійський»: Батько Віті, колишній воїн Війська Польського, вирішив питання за допомогою офіцерського паска. Вітька три дні не міг присісти, проте з роками згадував цей урок із певною ностальгією за батьківською твердістю.
- Метод «психологічний»: Батько Юрка, поважний рентгенолог, обрав шлях публічного сорому. Він поставив сина на коліна біля воріт на вулиці Калініна (нині Борщагівська) із табличкою: «Я злодій – крав у сусіда виноград».
Пів дня хлопчик стояв навколішки під сонячним промінням, поки повз нього проходили сусіди, прямуючи до річки Мики на відпочинок. Хтось сміявся, хтось показував пальцем — цей «таврований» спогад залишився з Юрком на все життя.
Радомишль, який ми пам’ятаємо
Олександр Пирогов згадує, як у ті літні дні все місто стікалося до річки. Литвинове, Криниченька, Коропцьове — ці назви для кожного радомишлянина звучать як пароль до щасливого дитинства. Поки дорослі відпочивали на берегах Мики, дітлахи вигадували нові витівки, не замислюючись, що згодом це стане частиною міської історії.
«Древні філософи стверджували — коли у людини з’являються гнівні емоції — зникає розум. Тоді нікому й на думку не спадало, що це насильство над дітьми. Але найважливіше в таких історіях — порозуміння, здатність переплавити страх і гнів у любові», — резюмує автор.
Житомир-Онлайн дякує Олександру Пирогову за можливість зазирнути у минуле нашого краю. Його розповідь — це нагадування про те, що дитинство залишається «золотим» не через відсутність покарань, а завдяки життєвим урокам та любові, яка стояла за ними.
🔔 А які витівки у чужих садках пам’ятаєте ви? Чи отримували «виховну порцію» від батьків? Діліться своїми історіями у нашому Telegram або на сторінці Facebook.
