Вбивство дитини та зґвалтування: на Житомирщині розслідують моторошну історію багатодітної родини

«Мама відпустила сім синів на війну». Сюжет з таким заголовком рік тому виходить на YouTube-каналі Третьої окремої штурмової бригади. Історію швидко підхоплюють провідні медіа. Семеро рідних братів стають на захист України. Усі разом у лавах «Трійки» воюють на найскладніших ділянках фронту. З війни хлопці приїздять додому до мами — Тетяни Саннікової.

За сімейним столом лунають братерські підколювання, жінка з гордістю дивиться на синів, частує їх домашньою їжею. В сюжеті кажуть, вона виростила 11 дітей: вісім синів і три доньки. Майже за рік відео видаляють з усіх платформ — після того як одна з дочок, 31-річна Надія Вікарій, пише в мережі Threads, що двоє братів у дитинстві ґвалтували її і сестру Дашу. Це четверта донька, про яку в родині не згадують. Двадцять два роки тому мати закопала тіло 10-річної дівчинки на околиці Бердичева і нікому про це не сказала. Надія вважає, сестру вбили рідні. Кореспондентка «Бабеля» Катерина Лихогляд вирушила на Житомирщину, звідки походить родина, опитала з півтора десятка свідків тих подій — однокласників дітей, керівників шкіл та інтернатів, вихователів, підняла шкільні документи 20-річної давнини, поговорила з правоохоронцями і кілька разів зустрілась із самою Надією. «Бабель» також звернувся по коментарі до Третього армійського корпусу, братів Надії і спробував поспілкуватись з її матірʼю. Вийшла велика і важка історія.

Велика родина

Сорокатисячне кладовище на околиці Бердичева. Між двома памʼятниками, здається, пуста ділянка — на ній ні хреста, ні таблички, ні навіть насипу. Натомість прямо на землі лежить ковдра, іграшки й цукерки. Їх принесла Надія Вікарій. Могилу своєї старшої сестри Даші, яка померла в десять, вона шукала 22 роки.

Даші не стало у 2004 році, і ще чотири роки після цього її мати Тетяна Саннікова переконувала всіх, що дитина жива. Тіло Даші одразу після смерті вона закопала просто під деревом у Бердичеві. На цвинтарі у 2008-му Дарію перепоховали вже коштом міста. Матері на похованні не було. Могилу сестри Наді допоміг знайти працівник кладовища.

«Ви бачили, у якому стані могила? — каже Надя. — За стільки років ніхто з рідні її навіть не відвідав, їм її не жаль».

Коли Надя говорить «ніхто», має на увазі всю свою велику родину. Даша була сьомою дитиною (1993 року народження), Надя — на рік молодша. Загалом Тетяна Саннікова народила 12 дітей: Ольга і Світлана Саннікови — від першого чоловіка, Дмитро, Сергій, Антон, Євген, Дарія, Надія, Михайло, Володимир, Віталій і Богдан Вікарії — від другого. Батько дітей Дмитро Вікарій постійно з ними не жив. Найстарша сестра Ольга, зі слів Наді, теж мешкала окремо, з бабусею.

У 1995 році дітей відібрали в матері. Наді тоді був рік. Старших дітей передали до інтернату, а менші жили в дитячому будинку. Надія витребувала з дитячого будинку свою особову справу. У ній, серед іншого, вказані причини вилучення дітей: «Антисанітарія, бруд, в квартирі повно тарганів, підлога брудна, ніколи не мита, речі дітей брудні». Також в документі вказано, що діти були голодні, спали на встеленій матрацом підлозі, їх часто зачиняли вдома без нагляду дорослих. Дівчина надала документ редакції.

Згодом разом із братами й сестрами Надю виховували в житомирському інтернаті № 4. Це було непросте життя: деякі вихователі, зі слів Наді, лупцювали дітей, і, попри це, там їй подобалося більше, ніж у рідній сім’ї. Вона тепло згадує директора — нерідко прибігала до його кабінету просити подарунків чи жалітися.

«Шестеро було дітей. Шестеро чи семеро. Скільки точно — я не пам’ятаю», — каже Василь Левченко, який 30 років очолював інтернат у Житомирі. За його словами, батьківських прав маму Тетяну ніхто не позбавляв, дітей лише тимчасово забрали — доки в родині покращаться житлові умови.

Діти пробули в інтернаті до 2003 року. Сестри Надя і Даша тоді ходили в другий клас.

Колишній директор інтернату згадує Тетяну Саннікову як жінку з жорсткою вдачею: «Вона дуже вперта. Владу любила тримати, всі по шнурку ходили». Але нічого поганого чи підозрілого в її поведінці він не пригадує, не помічав, щоб пила: «Вона часто бувала в школі, органи опікування дозволяли забирати дітей на вихідні. Від неї діти поверталися доглянуті. Що там казати, цікавилась [дітьми]».

Василь Левченко згадує, як Саннікова буквально вибила у посадовців чотирикімнатну квартиру в Бердичеві і забрала дітей з інтернату. Так само памʼятає, що не всі діти хотіли їхати з інтернату до матері: «Не пам’ятаю, яка саме дитина, але декілька разів дівчинка прибігала до мене і казала: “Я не хочу до неї йти”».

Тією дівчинкою була Надя, і, на відміну від директора інтернату, вона каже, добре памʼятає, що відбувалось вдома в матері у вихідні. «Нас із Дашею [вдома] били, прив’язували, і ми розуміли, що не хочемо такої мами», — згадує вона. Матір Надя називає не інакше як Борисівна. Від Борисівни, каже, їм із сестрою перепадало за найменші дрібниці, наприклад, за зламаний олівець. Дівчат ставили на коліна на всю ніч, привʼязували до ніжок стола, завʼязували в мішок. Тоді ж, за словами Наді, вони з Дашею почали потерпати через сексуальне насилля одного зі старших братів.

«Бабель» встановив, що у 2002 році матір намагалася забрати дітей через суд — але їй відмовили. А в червні 2003 року Тетяну Саннікову ще й засудили за жорстоке поводження з дитиною (за інформацією «Бабеля», мова йде про Дарію Вікарій). Але матері все одно вдалося забрати дітей до себе.

Життя в Бердичеві

На околиці Бердичева, на вулиці Низгірецькій, стоїть охайна дев’ятиповерхівка. У дворі — типовий для цього проєкту дитячий майданчик. «На одній із цих гойдалок я просиділа цілу ніч, коли перший раз втекла з дому», — каже Надя, переглядаючи світлини, які ми з фотографкою зробили в Бердичеві. Вона швидко впізнає свій підʼїзд. Там, на сьомому поверсі, сім’я прожила з 2003 по 2007 роки. Саме в цій квартирі за рік після переїзду померла Даша. Ще через чотири роки її тіло, а направду — кістки, знайшли закопаними на одній із сусідніх до Низгірецької вулиць.

Надя згадує перші враження від великої квартири, яку вибила Борисівна. «Я памʼятаю, що всім якось показали, де їхні ліжка, хто з ким спить. А ми з Дашею стояли і не розуміли, де ми будемо спати». Перша думка, що у великій кімнаті зі старшою сестрою Свєтою, виявилась хибною, натомість Борисівна сказала лягати на підлозі біля батареї. Спати на дивані зі Свєтою у дівчат виходило, лише коли в гості приїздив тато або старша сестра Оля: «В інший час наше місце була підлога».

Усіх дітей, і хлопчиків, і дівчаток, віддали навчатися в місцевий колегіум № 14. Оскільки між Дашею і Надією був лише один рік різниці, вони пішли в один клас — у третій.

«Даша повчилася недовго. У неї почалися якісь проблеми зі здоров’ям, і вона не ходила до школи, — розповідає одна з однокласниць дівчат, яка попросила не називати її імені — Мати казала, що вона хворіє, носила якісь довідки. А Надя нам, як дітям, розповідала, що вона не в лікарні, що мама її забрала додому і знущається».

Однокласниця пригадує: Надя постійно приходила в школу із синцями — казала, що її побила мама. А якось прийшла з побитими передніми зубами: «Чи то мама її об умивальник вдарила головою, чи то на неї умивальник… Коротше, сильно вдарила — що в неї аж зуби два передні побилися».

Велику кількість синців і побиті зуби памʼятають і інші однокласники Наді, з якими поспілкувався «Бабель». Один з них, Володимир Коломильцев, каже, зрозуміти, чи то мама била доньку, чи то вона сама була такою активною і десь билась, дітям було важко. Ще одна однокласниця, Наталія, пригадує шрами на обличчі — Надя постійно казала, що «мама просто не любить дівчат, а любить хлопців».

Про те, що мама Наді по-різному ставилась до синів і доньок, говорять усі троє однокласників. Пригадують, наприклад, що Надя виглядала «бідово», а хлопці натомість були доглянутими. «У неї була старша сестра, яка жила, якщо не помиляюся, з ними. До цієї сестри мама ставилася нормально», — додає Наталія.

Тетяна Саннікова і сама говорила про це в інтервʼю ще у 2008 році: «Я дівчаток не дуже люблю. Краще б я мала ще десятьох хлопчиків. Зі старшими дочками я порозумілася, а з молодшими не вдалося це зробити».

Всі опитані однокласники добре памʼятають, що Надя постійно була голодна. Вони її жаліли і часто підгодовували: хто бутербродом, хто фруктами, хто кликав додому поїсти.

«Вона до мене додому ходила. Кажу: “Каву будеш?”, вона каже: “Буду”, — згадує одна з однокласниць. — Я насипала каву, вона її починає ложкою їсти. Кажу: “Надю, її треба пити, я зараз тобі заллю водою”. А вона каже: “Я не знаю, що це таке”».

У четвертий клас Надя і Даша перейшли разом, щоправда, Даша — лише на папері. У документах, які «Бабелю» вдалося знайти в колегіумі, вказано: Дашу відрахували 26 грудня 2004 року, а померла вона ще в червні того ж року. Як мертва дитина дві четверті навчалася в колегіумі, нинішній директор Олександр Григорцевич пояснити не може — він прийшов на посаду лише в 2006-му. Завучка, що тоді працювала, померла. Тодішній директор — давно на пенсії, у поганому стані, йому за 80.

У Наді нинішній директор колегіуму багато років тому викладав географію, Дашу він взагалі не памʼятає. Про хлопців пригадує. «Вони були спортсменами. Я б ніколи не запідозрив, що вони можуть отак ставитися до своїх сестер», — каже Олександр, якому, очевидно, вже відомо про скандал, що розгорнувся навколо сім’ї. З іншими дітьми, каже, хлопці поводилися добре — ні бійок, ні будь-якої іншої агресії. Охоче допомагали в школі.

Про матір дітей — Тетяну — чоловік теж відгукується позитивно, вона активно брала участь у житті дітей: «Що мене дивувало, ви знаєте, багатодітна мама — це ж постійно треба наварити, попрати, поприбирати, а вона постійно в школі. Приводила дітей, забирала дітей. І це кожного дня. Тобто запідозрити, що це якась неблагополучна сім’я… Всі діти одягнуті, нагодовані».

Працівники школи, які пам’ятають Надю, кажуть, нічого не чули про знущання в сімʼї. Запитую: чому ж мовчала? «Проблема не в тому, що я мовчала. Проблема в тому, що мені не вірили. Діти вірили, не вірили дорослі».

На відміну від дорослих, однокласники памʼятають епізод, який їх налякав і викликав відразу, — день, коли мама влаштувала Наді публічний суд перед класом. Вона поставила доньку біля дошки і змусила зачитувати з листочка список «злочинів». Надя була заплакана. Діти бачили, що їй страшно.

— Всі сиділи на місцях. Зайшла Надя з мамою. І мама сказала, що Надя хоче вибачитися за те, що крала в кожного їжу. Мене це так обурило, що вона почала перераховувати, що вкрала булочку, яблучко, ще щось, хоча цього не було, — згадує однокласниця Наталія.

— А як ви знаєте, що цього не було? — питаю.

— Ну бо я не брала, наприклад, тих яблук, що Надя ніби в мене вкрала. Я ніколи в школу яблук не носила.

Діти, що приятелювали з Надією, тоді захищали її, кожен у свій спосіб — хтось правдою, інші — навпаки.

— Мама стояла біля неї, тріпала її. Як я зрозумів, Надя написала це для того, щоб та відчепилася. І вона просто повписувала рандомні імена і що в кого вкрала, — каже однокласник Володимир, імʼя якого теж було в списку. — Я розумів, якщо зараз скажу, що в мене нічого не брали, Наді ще прилетить за те, що вона бреше мамі. Тому я погодився. А однокласниця Наташа сказала, що в неї нічого не крали, не вʼїхала в цю ситуацію, — мама за це Надю пошарпала… Я сам ту маму боявся, хоча вона мені чужа людина взагалі була.

Надя уважно слухає спогади однокласників про себе, які ми записали. «Я можу розказати вам, як це виглядало з мого боку», — відповідає вона після короткої паузи.

Голод і побиття

Наді соромно згадувати той епізод. За соромом підходить злість.

«Вона, знаєте, як кажуть, з ноги відкривала двері, — говорить дівчина про Борисівну. — Казала моїй класній керівниці, що зараз буде відбуватися, де їй стояти, що зараз будуть діти слухати й таке інше».

Напередодні, каже, матір поставила її на коліна перед табуреткою і наказала всю ніч писати те, чого вона не робила: «Я мала вгадати, що, на її думку, я в кого вкрала. І я просто перераховувала всі продукти, які знала. Я їх писала, а якщо їй не подобалися або кількість, або назва, або ще щось, вона била. Я постійно переписувала, вона рвала, я знову все писала». Ідучи вранці до школи із цим листочком, Надя найбільше боялася, що однокласники не підтвердять написаного.

— Звідки взагалі пішла ця історія про крадіжки? Були чутки, що ви в когось якусь канапку взяли? — питаю Надю.

— Ну звісно! Нас за руки хапали, як ми по сумках [нишпорили]. У дорослих особливо.

Надя із сестрою регулярно цупили їжу. Крали переважно у вчителів, завуча, медсестри — вони швидко зрозуміли, що в дорослих їжі більше. У дітей намагалися не брати: «Бо ми цих однокласників любили. І ми знали, що вони не будуть з нами дружити, якщо ми будемо в них красти».

Брали чуже, бо весь час хотіли їсти — вдома їм, згадує Надя, діставалися лише зіпсовані продукти. Якщо хлопці все з’їли і нічого не зіпсувалось — ходили голодні. Нишпорити по чужих сумках Надю навчила Даша, а ще — знаходити харчі на смітниках: «Тобто вона таким «операційним директором» була, щоб нас нагодувати. Я вам скажу так, що відчуття голоду, це, напевно, найгірше, що може бути. Одне діло, коли просто немає чого їсти і ніхто не їсть. А зовсім інше, коли брати ходять із тими тарілками, а ми просто…»

Оскільки вдома продукти дівчатам брати забороняли, то коли вони їх брали, мати, за словами Даші, називала це крадіжкою. За крадіжки вона жорстоко карала. Надя не могла збагнути, чому одним можна їсти, а іншим — ні: «Наприклад, вони поїли тюльку, а те, що залишилося, ми з Дашею вночі вкрали. Чого, коли потім з нас ця тюлька через попу вийшла, нас змусили це гівно з’їсти? Ну, тобто це було незрозуміло».

Надя каже, що їх часто привʼязували — або до ніжки стола, або до батареї. Сестра навчила її відвʼязуватися. А ще — знаходити їжу уві сні: «Вона мені казала: “Дивися, давай зараз заснемо, а уві сні я тебе знайду, і ми там уже знайдемо [продукти]”. І мені реально сниться сон, що мене знаходить Даша. Я розумію, що це сон і що скоро ми прокинемося, тому нам треба швидко-швидко бігти. Ми завжди шукали інтернат і підвал, де зберігали їжу. Ми його знаходили і там їли. І коли прокидалися, я казала: “Даша, я зараз не голодна!”. А вона казала: “Бачиш, я ж тобі казала”. І вона мені казала, що їй це теж сниться». Коли Даші не стане, Надії снитимуться бетонні коридори, у яких вона шукає і не може знайти сестру.

В арсеналі фізичних покарань матері, каже Надя, було побиття собачим повідцем, тримання важких предметів над головою протягом годин, лупцювання вибивачкою для килимів чи качалкою для тіста. «Даша мене дуже часто вчила, що “ти трохи поплач, покричи, щоб вона зрозуміла, що тобі боляче, а потім не кричи і не плач”. Я думала навпаки: чим більше кричати, може, сусіди почують. Хтось прийде, якось її перерве. Бо коли ми сильно кричали, вона закривала нам рот і продовжувала бити. А Даша мені казала: щоб вона не отримувала від цього задоволення, треба не кричати», — згадує Надя.

Шрами по всьому обличчю, каже Надя, — наслідки побиттів. Лише один, великий посеред лоба, отримала сама, випадково розбила голову в притулку. Густе довге волосся приховує шрами на голові. То, каже, пряжка від ременя.

«У нас були лисини на голові. Ну просто [мати] вирвала нам так от [волосся]. Прийшла якась перевірка до нас додому, і мама каже: “Це вони поголили. Взяли бритву і поголили”», — згадує Надя. І буденно додає, що коли на голові запікалась кров, на уроках вона постійно відривала кірочки — їй подобалось це заняття.

Якщо синів мати не чіпала, то одна зі старших сестер, Свєта, каже Надя, спершу теж потерпала — Борисівна хотіла, щоб та долучилась до катувань дівчат: «Я пам’ятаю, що Свєта дуже не хотіла нас привʼязувати, не хотіла стояти і контролювати, поки ми їмо своє гівно. Памʼятаю, як вона переодягалася і плакала, і ховала свої сльози. Я в неї питала: “Свєта, ти що, плачеш?”, а вона оберталася і витирала очі».

Коли діти голими спали на холодній підлозі, Світлана, дочекавшись, щоб усі заснули, тишком виносила дівчатам ковдру: «Але потім, я так розумію, через дуже короткий час, Свєта вже з таким самим задоволенням сама нас дубасила. І прямо зі злістю вже. Їй шкода вже не було».

Вступатися за дівчат перед матір’ю брався найстарший брат, Дмитро, — Надя згадує його з вдячністю, це тепер її улюблене чоловіче імʼя. Але коли він пішов в армію, захищати дівчат стало нікому.

«Братів вона дуже любила, пишалася і всім розповідала, які в неї відмінники-сини. Вона виростила ґвалтівників і садистів, і дуже цим пишалася. І пишається досі», — говорить дівчина. Її слова стосуються двох братів.

Ґвалтування

Про те, як її і Дашу регулярно ґвалтували брати, Надя говорить спокійно і майже буденно. Ні інтонація, ні міміка не видають сильних емоцій. Почав, за її словами, один зі старших — він примушував дівчат до орального сексу: посипав статевий орган цукром і пропонував дітям «солодке». Насилля, як вона пам’ятає, почалося ще в Житомирі — коли їх забирали на вихідні. Ще більше, каже, знущань було в Бердичеві: їх, коли поодинці, коли обох, брат виводив у посадку неподалік дому і ґвалтував (ідеться про примус до орального сексу). Пізніше, згадує дівчина, старший брат став залучати до цього процесу молодшого — він на той час ще не досягнув пубертату, тож спочатку, переважно, торкався дівчат і спостерігав. А вже в підлітковому віці, коли родина переїхала в село, почав ґвалтувати з проникненням, каже Надія. На той час вона вже була одна — сестра померла.

Поки Даша була жива, дівчата разом намагалися скаржитись матері. «Вона почала дуже так нас слухати: “Та ви що? А де?”. Ми їй в усіх подробицях розповіли, думали, що вона нам вірить. Так, вона нас б’є, вона нас ненавидить, але, може, вона нам зараз вірить?». Надя каже: Борисівна їх вислухала, покликала брата і наказала все повторити перед ним — хлопець заперечив. Дівчат покарали за «брехню»: «Вона взяла від дитячого ліжечка [палку] — відкрутила і між ніг тицяла. Вона змушувала нас сказати, що ми це все вигадали. Ми мали стояти на колінах перед ним, вибачатися».

Надія згадує, що їх з Дашею матір змушувала ходити вдома повністю голими. Одягати Надю почали лише після смерті Даші, тобто в десять років. Також, за її словами, коли матір била дівчат, перед цим рвала на них одяг і називала повіями, різко хапала за статеві органи і могла вдарити якимось предметом між ногами. Від цих ударів, з її слів, у внутрішній частині тазу, в інтимній зоні, залишилися шрами.

Про зґвалтування однокласникам дівчата не розказували. А от вчителька молодших класів Даші і Наді, яку розшукав «Бабель», дещо згадує про дивну поведінку матері. Дівчата прийшли до неї в третій клас. Даша пробула в школі недовго, орієнтовно дві четверті. Потім, начебто за станом здоров’я, навчалася вдома. Побутові умови родини, каже вчителька, виглядали пристойно — вона їх бачила.

— Я приходила до них додому, бачила цю дитину [Дашу], бачила, що в неї якісь синці. І потім мама приносила мені довідки [з медичного закладу] і розповідала не дуже приємні речі. Що дитина займається не тим, чим треба. Що сама собі робить боляче, що сама собі… щось… Я вже точно не памʼятаю», — Любов починає заминатись. Видно, що їй незручно. Після кількох уточнювальних питань вона таки говорить, що матір Даші розказувала їй, що дитина «брала предмети і клала, куди не потрібно», нібито заради сексуального задоволення.

Коли вчителька дізнається про нещодавні заяви Наді, їй стає зле, руки трусяться. Вона пʼє воду і довго, сумбурно згадує все, що знає про Надю.

Якщо скласти її слова докупи, виходить, що Надя, яка, на відміну від Даші, відвідувала школу, зверталася до неї — та бачила, що в дитини по тілу були синці. Вчителька каже, відводила дівчинку в медпункт і до завуча. Як там зреагували, вона не знає.

Однак найбільше в цій історії її насторожували навіть не синці, а дивні історії матері про власну дитину.

«Перше за все, була пересторога в тому, що мама розповідала оці дуже неприємні і дивні речі. Взагалі, батьки, якщо щось таке трапляється в родині, про це мовчать і під сімома замками [тримають]», — каже вчителька.

На питання про те, як вийшло, що дитину, яка померла в червні 2004 року, перевели в четвертий клас, де вона провчилась аж до грудня, вчителька каже, що третій клас закрила дитині за поточними оцінками, оскільки вона хворіла. А в четвертому Дашу перевели на індивідуальне навчання. Домашні завдання в той період за мертву сестру, каже Надя, робила старша Світлана.

Вже після розмови з «Бабелем» вчителька заборонила використовувати її слова в публікації. Ми публікуємо їх у звʼязку з тим, що вони проливають світло на умови, в яких жили дівчата і вчинки матері перед смертю Даші. Прізвища вчительки ми не вказуємо.

День, коли Даші не стало

День смерті сестри Надя згадує в деталях. Близько двох годин вона в дрібницях відтворює слова і події, які передували трагедії. Їй складно лише пригадати, скільки часу це все тривало. Далі — її версія подій.

Одного дня «Борисівна» наказала Світлані привести дівчат до неї в кімнату — вдома зникли $900, Надю і Дашу почали допитувати. За правду Борисівна обіцяла не бити, але був нюанс. «Ми з Дашею тоді, напевно, не знали, що таке долари. І про що вони говорять — не розуміли. Ми навіть в інтернаті, коли колядували і в нас з’являлися кошти, міняли їх на ліхтарики. Тобто ми не знали, що за кошти можна купити їжу. І через це їх не крали».

Сестрам дали час, щоб піти подумати і повернути гроші. Що повертати — вони не розуміли. Зазвичай ідеї стосовно того, як уникнути покарань матері, генерувала кмітлива і бунтівна Даша. Але того разу сестра мовчала. Слово взяла Надя — вона навмання тицьнула на відкритий комод і сказала, що гроші вони забрали звідти. «І Борисівна така: “Так, я ж їх туди поклала”. А я ще думаю: я що, пророк?» — каже Надя. Дівчат жорстоко побили і повели думати, де вони сховали гроші. Йти самостійно, згадує Надя, вони не могли.

Щоб вибратись на вулицю, Надя вигадала, що долари вони сховали в дереві біля школи: «Це щоб нас із квартири якось вивести. Бо поки ми в квартирі, нам — хана. Я по її [матері] очах це бачила. По тому, яка вона зла і як хвилювалась».

Всю дорогу до школи сестри плакали і переконували старшу Світлану, що нічого не крали. Та їм не повірила. Удома, згадує Надя, їх, голодних і виснажених, знову відлупцювали і пригрозили, що тепер не даватимуть навіть води. Щоб виграти час, вони сказали матері, що віддали гроші однокласниці. «Один чи два дні нас не били, але й не годували, але й не били. Борисівна ходила до тієї однокласниці, але гроші не знайшла», — розказує Надя.

Наближався день народження братів-близнюків, «Борисівна» почала опікуватися приготуванням — майже вся родина поїхала в село на святкування. У бердичівській квартирі залишилися Надя, Даша, старша Світлана і найменший брат, який на той час був ще немовлям. Мати залишила молодшим дівчатам купу доручень по дому. «Вона поїхала зранку. Свєта привела нас в її кімнату. Там була велика шафа. Напевно, Борисівна викинула з неї всі речі, щоб ми все поскладали. Щоб все було ідеально. Це теж у неї був такий «загон» у голові, що має бути все ідеально: футболочка до футболочки — за кольорами», — говорить Надя.

На той момент Даша і Надя були настільки заморені голодом, що не могли підняти стоси з речами. Надя згадує, щоб їх розбурхати, Свєта принесла в кімнату миску холодної води і різко вилила їм на голову. Даша втратила свідомість. «Скажу чесно, я думала, вона прикидається, щоб не складати ті речі. Свєта поклала її в коридорі, а я дуже злилась тоді, що залишилася сама, а вона може поспати», — каже Надя.

Невдовзі Надя помітила, що старша сестра нервує: намагається розбудити Дашу, а та не прокидається. Так тривало деякий час, доки Світлана перенесла сестру на диван, і вже там незабаром вона отямилася.

«Вона почала дуже сильно кричати. Вона так кричала, що я… Вона так ніколи не кричала. Ніколи! “Дай мені їсти! Я хочу їсти!” От щось таке. Вона прямо почала вимагати їжу, — згадує Надя. — І я чула, як Свєта кричить до неї, що “їж суп, от, я тобі даю суп!”. Потім вона говорить: “Ну що я можу зробити, що він зіпсувався?”. І я ще думаю, що зіпсований суп — це ще не найгірша їжа, дуже навіть смачна їжа. Я так лягла біля Богдана [меншого брата], засинала і думала: от якби мені зараз Свєта запропонувала зіпсований суп».

Наступного ранку Надя прокинулася від криків: вона одразу зрозуміла — щось сталося. Згадує, що Світлана дала їй хліб, суворо наказала дивитися за молодшим братом і не заходити в кімнату до сестри, сама кудись пішла. Щойно Свєта вийшла, Надя порушила заборону. «Я зразу біля неї [Даші] лягла. І почала її будити. Я дуже чітко пам’ятаю, що хотіла її ручку підняти, а мені було важко. Я думала, що Свєта, може, її привʼязала до ліжка чи що. Я почала її будити, почала укривати всім, чим можна, намагалася її зігріти. Я їй постійно казала, що в мене є хліб, — щоб вона встала, що є хліб, що ми зараз хліб поїмо. Але вона не вставала, я почала слухати її серце — класти свою голову на її груди, намагалась почути хоча б щось, хоча б якийсь звук, і не чула. Я дуже чітко пам’ятаю, що я зрозуміла, що вона не прокинеться більше ніколи», — згадує Надя.

Свєта повернулася додому з мамою. Надю з найменшим братом зачинили на балконі. Дівчина не пам’ятає, скільки часу вони там пробули. А тоді по них прийшла мама: «Вона так відкрила двері на цей балкон і каже: “Тепер у нас все буде добре”. Вона була червона. Я їй кажу: “Ти плакала?”. Вона каже: “Ні, на вулиці просто дуже спекотно”. Я кажу: «А де Даша?». Вона мені сказала: «Даша більше з нами не житиме». Зразу вони мене посадили за стіл, дали великий шматок хліба. Я не пам’ятаю, що я їла, але я пам’ятаю цей великий шматок хліба і що це все мені, що я це все можу зʼїсти. І я така думаю: ну і добре, що немає Даші, я це все можу їсти. А потім думаю: шкода, Даша не бачить, скільки в мене хліба».

Надія каже: перший час Свєта весь час нагадувала, наскільки краще сестрі тепер живеться — її пустили за загальний стіл, одягнули, дозволили спати на дивані. Дитячих світлин у Наді немає. Але на перше вересня четвертого класу її вбрали до школи і вперше сфотографували разом з усіма. Та це, каже, тривало недовго, невдовзі все стало, як було, але переживати знущання довелося на самоті, без сестри.

«Пам’ятаю, мені перший раз наснилася Даша — я так зраділа. Я дуже довгий час, коли сиділа сама, плакала, з нею сварилася, що в неї тепер щасливіше життя, що в неї щаслива сім’я, що вона мене тут залишила, — згадує Надя. — Сварилася і уявляла, що вона мені щось відповідає. І коли я припинила так з нею сваритися в голові, вона мені почала снитися. І я зрозуміла, що не буду більше з Дашею сваритися, бо інакше вона мені не снитиметься».

Викриття

Через три роки після смерті Даші родина переїхала до Старого Солотвину. Це село за 50 кілометрів від Бердичева, на березі річки. Тут є школа, дитячий садочок і церква. Вздовж асфальтованої дороги стоять продуктові крамниці. На вулицях людно — чи не на кожному кутку граються діти. Коли із центральної дороги повернути праворуч, відкривається вулиця, що прямує до лісу. В один з будинків на цій вулиці у 2007 році переїхала родина Наді. Ми з фотографкою прямуємо туди, щоб подивитися, де жила дівчина, — тоді їй було 13 років.

Навколо хати захаращено, видно, що в ній давно ніхто не живе. При вході у двір валяється купа платіжок за газ. Погріб, сіновал, хлів, горище — поки я ходжу біля хати, Надія телефоном перераховує місця, де її ґвалтував один з молодших братів. Один зі старших, який теж за словами Наді її ґвалтував, на той момент вже з ними не жив. Меншого вона згадує як людину жорстоку — він змалку любив знущатися не лише з неї, а й з тварин. Мати, каже, продовжувала бити Надю — через це вона почала регулярно тікати з дому.

Наталія, колишня на той час однокласниця Наді з Бердичева, згадує, як одного дня, о шостій ранку дівчина прибігла із села до неї додому боса: «Вона пішки йшла із Солотвина по трасі. Вночі її якийсь дядько підвіз, поміг. Ще казав, що “може, тобі якихось грошей дати, якщо ти голодна”. Я тоді, пам’ятаю, віддала їй своє взуття. На ній була сорочка і кишеня на грудях. В неї потекла малина там. Воно виглядало, як кров. І це трохи жах наганяло. І ми спитали, чого вона втекла. “Мама на все село розказала, що я в неї вкрала долари”. Ну і, відповідно, вона її за це побила, і вона втекла».

Надія часто босоніж прибігала і до директорки старосолотвинського ліцею Марини Ляшевської, куди дітей віддали навчатися після переїзду. Жінка каже: дитину не любили, це впадало в очі. Вона регулярно помічала конфлікти між донькою і матірʼю.

Даша у сільському ліцеї не навчалася — її вже не було серед живих, але й мертвою вона не рахувалася. Інформація про існування ще однієї дитини в родині спливла у 2008-му, як вважає Марина Ляшевська, випадково. Питання виникло в сільського голови, бо матір брала довідки про склад сім’ї — їй виплачували гроші на всіх дітей. «Він до мене подзвонив, що, “слухай, у неї тут є ще Даша, а в школі вона є?” Кажу: “Ні, я її ніколи тут не бачила”. Я її [Тетяну Саннікову] спитала, вона мені сказала, що вона живе в родичів, тому що вона з інвалідністю. У мене ще таких випадків ніколи не було, тому я їй повірила», — згадує колишня директорка ліцею. Згодом вона попросила жінку надати довідку зі спецшколи, де навчається Даша. За кілька місяців очікування цього так і не сталося, і директорка повідомила сільському голові, а він доповів далі.

У цей же період про Дашу почав питати й батько — Дмитро Вікарій. Чоловік мешкав у тому ж селі, але окремо від дітей. «Борисівна, біологічна матір, вона й на нього мала вплив. Вона і його била, я це бачила. Як вона відро риби на нього отак вивернула з водою, як вона його виганяла, як кричала», — розказує Надя.

Останніми роками, каже, тато зловживав алкоголем: «І він же ж постійно, тільки трохи вип’є, зразу приходить до Борисівни: “Де моя дочка? Де Даша? Поведи мене до Даші!”. І вона дуже з ним сварилася. Коли він це говорив, я постійно думала: а чого він мене не питає?». І одного дня він спитав.

Надія розповіла все татові, але просила нікому не говорити: «Я йому казала: “Якщо ти комусь це скажеш, то мене також вб’ють. Я помру. Я не виживу далі там”». Тато вислухав, сказав Надії йти додому і мовчати. А ще він пообіцяв, що незабаром забере її до себе жити. Після цього чоловік і звернувся до сільського голови.

Наступного дня після цієї розмови до будинку сімʼї приїхала міліція і жінка з органів опіки. За «щасливим» збігом, напередодні, згадує Надя, вдома її знову відлупцювали і прив’язали. Жінка вимагала від матері показати доньку, інакше, згадує Надя, пригрозила, що зайде в будинок силоміць з міліцією: «Вона [матір] прибігла, я памʼятаю, вона така була перелякана. Кинула мені одяг, сказала: “Швидко відвʼяжись. Я знаю, ти вмієш. І щоб тихо сиділа, щоб нічого не казала”».

Жінка з органів опіки відвела Надю в бік і тихо сказала, що знає всю правду — і про побиття, і про Дашу, що вона не хоче жити вдома — батько дівчини все їй розказав. Головне — що приїхала її забрати, потрібна лише її згода. Жінка поміряла Наді температуру — показало 40. Єдине, що вона просила, згадує Надя, — набратися сміливості і в присутності міліції сказати, що вона хоче поїхати в притулок.

Надя добре запамʼятала імʼя жінки, яку бачила лише раз у житті, — Олена Володимирівна. «Я побачила, як вона з нею говорить. Ніхто так ніколи до цього з нею не говорив, з біологічною матірʼю», — згадує Надя. Після цього її повезли в житомирський притулок. Дівчині було 14 років.

Дашу знаходять

Інна Піонтківська, яка в той час працювала в притулку вихователькою, памʼятає, як до них потрапила Надя. Схвильована, загнана в кут дитина, яка не знала, від кого чекати допомоги, і всього боялась. Інші співробітники притулку, з якими поспілкувався «Бабель», згадують, що дівчина була «світла», ніколи не проявляла агресії, намагалася допомагати вихователям, дуже любила проводити час з меншими дітками. Надія також згадує вихователів з теплом: притулок — найкраще, що сталося в її дитинстві.

Інна Піонтківська теж помітила, що дитина вся була в шрамах, розказувала, що вдома її бʼють і привʼязують. Тоді ж, згадує колишня вихователька, дівчинка розповіла їй і про вбивство сестри. «Вона говорила, що знала, що Дашу вбили, але не могла, мені здається, пояснити, яким чином це сталося. Але вона завжди говорила про те, що мама не любила дівчат. Що до них було особливе ставлення», — згадує вихователька.

На питання, чи повірила вона цим жахливим розповідям дитини, Інна відповідає ствердно: «Ви розумієте… я працювала в закладі 20 років. І є речі, коли ти реально розумієш, наскільки то правдива інформація чи вигадана».

Поки Надія перебувала в притулку, правоохоронці виявили останки її сестри. Коли у 2008 році Дашу Вікарій знайшли мертвою, історія набула розголосу в медіа. Матір, Тетяна Саннікова, тоді розповідала журналістам, що разом зі старшою дочкою Світланою заховали тіло на березі річки: «Дашка була якась хвороблива. Нариви то на одному пальці, то на другому. Якась інфекція, мабуть. Девʼятнадцятого червня 2004-го вона вранці встала, щось поїла. Упала, з рота пішла піна… Шкода, що так сталося».

Ще до смерті дитини, як повідомляли публічно, Тетяна Саннікова нібито була умовно засуджена. Уперше — за крадіжку, вдруге — саме за побиття Даші. У прокуратурі Житомирської області «Бабелю» наразі змогли підтвердити лише другий злочин. На сьогодні судимість вважається погашеною.

Слідство, що провели після того, як тіло Даші знайшли, ознак насильницької смерті не виявило. Насправді, якщо вони й були, виявити їх було неможливо.

«Причини смерті Дарії тоді встановлені не були у звʼязку зі скелетизацією тіла, оскільки досить тривалий час воно було приховане», — повідомив «Бабелю» Віталій Кузьменко, представник Житомирської обласної прокуратури.

У 2008 році Тетяну Саннікову судили лише за шахрайство і підробку документів. «Десь протягом понад трьох років вона отримувала соціальні виплати на цю дитину і підробляла, подавала документи про те, що дитина є живою», — пояснює прокурор. Найбільше, що їй загрожувало за інкримінованими статтями, — пʼять років увʼязнення. Але в тюрму Тетяна Саннікова не сіла — вона потрапила під амністію. Правоохоронці також розслідували дії представників органів опіки й піклування. Утім, кримінальне провадження щодо службової недбалості закрили — їх до відповідальності не притягали.

Поки тривав судовий процес, Надя перебувала в притулку. Вона чекала, що звідти її забере батько. Пізніше дівчина дізнається, що того ж року він помер. Додому її знов забрала матір. Як так сталося? Надія пригадує: був суд, де матір могли позбавити батьківських прав. На суді заслухали думку Наді, вона сказала, що хоче жити з мамою. Дівчина згадує: її переконала «Борисівна», яка постійно телефонувала в притулок. Вплив на дитину також підтверджує й колишня вихователька.

«Був період, коли мама приїжджала її відвідувати. Надя не хотіла виходити, — згадує Інна Піонтківська. — Мама намагалася на неї вплинути».

Після чергового повернення додому життя Наді вкотре стало таким, як раніше, але тепер вона ще частіше тікала. Прибігала до однокласників і вихователів. Просилася назад у притулок. На питання про те, чому матері було так важливо щоразу повертати дитину додому, Надя каже: їй було важливо, що скажуть люди.

Через чотири роки суд усе ж позбавив Тетяну Саннікову батьківських прав — тоді Наді було майже 18 років. У ситуацію нарешті втрутилися дорослі. Це сталося після того, як Надя переїхала до Бердичева навчатися в училищі. У 16-річному віці вона познайомилася з однією родиною, яка захотіла взяти її під опіку. Ту сімʼю Надя описує так: «Найкраще, що може статися з маленькою травмованою дитиною, яка лишилася без любові, безпеки, турботи, — це відчути, що таке мама і тато, відчути цю безумовну любов, яка може зцілити так багато ран». Ця родина пішла до суду, щоб позбавити біологічну матір батьківських прав. Наді присудили 300 гривень аліментів на місяць від Борисівни. Дівчина почала жити в прийомній родині, до рідної сімʼї вона більше не поверталася.

Теперішній час

«Я написала заяву й публічно розповідаю про це для того, щоб інші діти, яких зараз ґвалтують, не допустили моєї помилки — мовчати, замикатися в собі та звинувачувати себе», — 10 березня 2026 року Надія повідомила в мережі Threads, що правоохоронці зареєстрували кримінальне провадження. На цей і десятки інших публічних дописів про своє дитинство її спровокував сюжет про «маму, яка відпустила на війну семеро синів».

«У мене з’явилися думки померти. Я думала різні варіанти. Пам’ятаю, побачила в новинах про дівчинку, яка вистрибнула з вікна. Думаю: клас, про мене також будуть у новинах писати, що я покінчила життя самогубством. А потім у мене така думка з’явилася: але ж усі будуть звинувачувати мене в тому, що я так зробила. Та в мене ж є історія, її ніхто не знає, крім близьких, і то вони все в подробицях не знають. І зайшла в Threads», — згадує Надія.

Дівчину вже допитали слідчі — це тривало пʼять годин. Провадження розслідують за фактом зґвалтування неповнолітньої особи. У Наді статус потерпілої. Правоохоронці проводять допити і розшукують свідків. За словами прокурора Віталія Кузьменка, слідчі допитають усю сімʼю і людей, які були дотичні до цієї історії, — соціальних працівників, знайомих дітей. Чи допитали вже матір і братів Наді, прокурор не каже.

У Третьому армійському корпусі у відповідь на запит «Бабеля» повідомили, що на момент підготовки відповіді жодних офіційних повідомлень від правоохоронців вони не отримували. Якщо такі надійдуть, «військове командування забезпечить необхідну взаємодію». Коментувати події, «не пов’язані з виконанням військовослужбовцями обов’язків військової служби», у «Трійці» відмовилися.

Попри те що, окрім зґвалтування, Надя подала заяву про катування, вбивство і приховування злочину, повторно розслідувати обставини, за яких померла Даша, в прокуратурі не планують — нового провадження немає. Про ексгумацію останків наразі, відповідно, теж не йдеться. «Для того щоб її провести, треба розуміти, чи призведе це до якихось позитивних результатів, — каже прокурор. — Просто провести ексгумацію для того, щоб встановити, що фактично решток не збереглося, ну, така собі процедура».

«Бабель» у різний спосіб намагався звʼязатися із членами сім’ї Надії, яких вона публічно згадувала. Ми звертались до Третього армійського корпусу, писали в особисті повідомлення в Instagram братам, яким закидають обвинувачення, і матері, Тетяні Санніковій — у Facebook. Ми також знайшли і телефонували на їхні мобільні номери — усі вони нині недійсні. Зверталися до адвокатки одного з обвинувачених братів — він подав позов на захист честі і гідності проти Надії. Ми додзвонились до старшої сестри Світлани — вона відмовилася коментувати. Зрештою, ми приїхали до помешкання Тетяни Саннікової, утім, її син Євген не дозволив нам поспілкуватися з жінкою. Поговорити кілька хвилин телефоном вдалося лише з найстаршим братом, Дмитром Вікарієм. Надія не звинувачувала його в насиллі, навпаки, казала, що в дитинстві він захищав її перед матірʼю. Дмитро відмовився коментувати слова сестри, сказав, що ні він, ні інші члени родини не бачили вдома того, про що говорить Надя. А на прохання передати запит про коментар матері і братам відповів, що його сім’я не братиме участі в «медійній кампанії».

— Я теж зараз вам можу розказати, що мене ґвалтував Барак Обама. Ви підете до Барака Обами питати, чи він мене ґвалтував? — каже Дмитро.

— А як щодо смерті дитини, Дмитре? Це теж вигадка? — питаю.

— Ні, померла. Ну є історія. Ну так вона вже ж була, це вже ж не нова історія. Діти хворіють і помирають. Є таке.

— А як щодо свідчень десятка людей, яких я опитала, які кажуть, що Надія постійно була побита? Це теж вигадка? Всі навколо вигадують? Ну як?

— Не знаю. От у вас є друга людина — опитуйте.

Допоки триває слідство, заявив Дмитро, родина не коментуватиме ситуацію. У розмові він також згадав, що Надя зараз збирає гроші в підписників, і в цьому її інтерес.

Надя справді відкрила «банку». Каже, люди скинули їй більше ніж 200 тисяч гривень. Зараз вона за станом здоровʼя не працює — їй діагностували посттравматичний стресовий розлад. Надя надала в розпорядження редакції відповідний документ від психіатра. Гроші, з її слів, йдуть передусім на те, щоб закрити побутові потреби і відновитись, також нещодавно вона погасила заборгованість за житло, кредит і найняла адвоката.

Надія наполягатиме, щоб правоохоронці розслідували й обставини смерті сестри. Я питаю її, якої справедливості для себе вона очікує.

— Я хочу, щоб моя біологічна матір і сестра сіли у вʼязницю.

— А як щодо братів?

— Справедливого суду. Брати були дітьми і вони просто повторювали за Борисівною. Але Саннікова має відповісти за свої злочини, не дивлячись на те, що вона народила таких козаків.