Життя заслуженого лікаря України Олександра Гусака обірвалось передчасно на 65-му році через хворобу, яка дала непередбачувані ускладнення. Це сталося 22 березня 2026 року і стала жорстким ударом для всіх, хто його знав, любив, поважав і робив з ним єдину справу – рятував життя і відновлював здоров’я пацієнтів, а ще удосконалював систему надання медичної допомоги. Олександр Якович пройшов шлях від дитячого лікаря до керівника медичної галузі нашої області і за своє життя встиг зробити надзвичайно багато, на що іншим знадобилося б напевно десять життів.
Олександр Якович називав себе “простим хлопцем із Ружина, який всього у житті добився сам”. І це дійсно так. Велику роль зіграли природна обдарованість, цілеспрямованість, наполегливість, відвертість, а також людяність, комунікабельність, порядність – суто людські риси, які притягували людей. Цікаво, що свою трудову діяльність він починав із слюсаря центральної котельні Вінницького медичного інституту імені М. Пирогова, а наступного року став студентом цього закладу. Після закінченняповернувся на Житомирщину.
Перші 20 років свого професійного життя лікар присвятив маленьким пацієнтам, працюючи в Житомирській обласній дитячій лікарні. Його управлінський талант та відданість справі швидко помітили. Майже 7 років Олександр Якович обіймав посаду заступника начальника управління охорони здоров’я Житомирської облдержадміністрації. У подальшому він 8 років очолював Житомирську обласну психіатричну лікарню №1, а згодом працював заступником директора КНП «Обласний спеціалізований центр». З травня 2025 року Олександр Гусак застосовував свій колосальний досвід на посаді медичного директора КНП «Центр медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям». На кожній посаді він був ініціатором і реалізатором важливих реформ та вдосконалень, які мали покращити надання медичної допомоги пацієнтам.
Олексанр Гусак очолив абсолютно нове направлення в медицині, де треба було починати з нуля
Журналістка “Суботи” зустрілась з колегами та друзями Олександра Яковича, які пропрацювали з ним пліч-о-пліч багато років.
Микола Бобер – медичний директор з хірургічної роботи Житомирської обласної дитячої клінічної лікарні:
– Я познайомився з Олександром Яковичем у 1985 році, коли він прийшов у обласну дитячу лікарню на інтернатуру після закінчення Вінницького медінституту. Під час інтернатури проходив навчання з дитячої анестезіології, а потім працював у відділенні анестезіології та реанімації як лікар-ординатор, дитячим анестезіологом. У 1991 році керівництвом було прийняте рішення розвивати новий напрямок – надання допомоги новонародженим і недоношеним дітям. Олександру Гусаку запропонували його очолити. Це було абсолютно нове направлення не тільки для Житомирщини, а і для України, яке потрібно було починати з нуля. На той час подібне відділення існувало тільки в Охматдиті, а в обласних лікарнях його ще не було. Цілий рік Олександр Якович збирав та вивчав всі існуючі теоретичні і практичні напрацювання, а також керував проведенням ремонту окремого блоку під нове відділення. Нарешті у 1992 році воно почало працювати. Це була нова, складна і дуже специфічна робота. Спочатку лікарі виходжували недоношених дітей вагою понад два кілограма, потім – менше двох кілограмів, а згодом і тих, хто народився з вагою менше кілограма. Щоб транспортувати недоношених дітей з районів, потрібно було мати спеціальний реанімобіль, де все обладнання відповідає потребам немовлят. Адже дихальний апарат та інше обладнання для дорослих зовсім не підходить для немовляти. Олександр Якович вивчив існуючий на той момент досвід і зміг закупили необхідне обладнання, яке вмонтували у машину “швидкої допомоги”, тобто поставили в авто нову серцевину. Це був один з перших реанімобілів для новонароджених на теренах України. Справжній прорив! А його результат – тисячі врятованих недоношених немовлят.
– Олександр Якович був кваліфікованим спеціалістом, відповідальним керівником і справжнім товаришем, – продовжує Микола Бобер. – Багато зусиль приділяв підбору та навчанню молодих кадрів, його поважали і любили. Був чуйною людиною, завжди міг підставити плече і ніколи не відмовляв, коли комусь була потрібна допомога. А ще він був надзвичайно творчою людиною, і в роботі і поза нею. Завжди брав участь у різних творчих заходах лікарні, і всі чекали на його виступ, зокрема гру на гітарі. Він був душею компанії. Його втрата дуже болюча для кожного з нас.
“Поряд з Олександром Яковичем життя завжди бурлило та грало барвами”
Тетяна Шевченко – в.о. директора КНП «Центр медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям»:
– Склалося так, що у 1979-го році ми разом із Олександром Гусаком вступили на перший курс педіатричного факультету Вінницького медичного університету імені Пирогова, де і познайомились. Він одразу почав виділятись серед інших студентів. По-перше тим, що ходив у модному одязі – джинсовому костюмі, який на той час був великим дефіцитом. А по-друге, окрім навчання займався баскетболом та прекрасно грав на фортепіано та гітарі. Мене дуже вразило, коли на якомусь заході він сів за фортепіано і блискуче зіграв музичний твір. Незважаючи на заняття спортом та музикою, він завжди вчасно здавав всі екзамени. Коли у 1991 році я почала працювати у дитячій обласній лікарні неврологом, він був завідуючим відділенням новонароджених, а потім – заступником головного лікаря з лікувальної роботи. Хочу відмітити, що Олександр Якович у роботі все чітко планував, прораховував, аналізував, і якщо траплялись трагічні випадки смертей маленьких пацієнтів, завжди ретельно розбирав кожен такий випадок, щоб знайти причину та запобігти у подальшому фатальних помилок. Він, як і всі ми, дуже переживав і сприймав такі втрати як власне горе. Олександр Якович вимагав чіткого дотримання стандартів надання хірургічної допомоги та анестезіологічного забезпечення. Був вимогливий, але не деспотичний, завжди умів слухати інших.
– Мене завжди вражали точність, обережність та виваженість рухів Олександра Яковича під час огляду дитини, – продовжує Тетяна Шевченко. – Він ніколи не забував погріти фонендоскоп перед тим, як послухати немовля. Дуже ніжно перевертав дитинку, як свою рідну. А ще він був надзвичайно уважний до своїх колег і завжди допомагав, чим міг. Ніколи не забував привітати колегу з днем народження чи просто підтримати у складний період. Навіть коли сам був на лікарняному ліжку, буквально за кілька днів до смерті, він відправив телефоном послання нашій завідуючій складом, яка у той момент теж перебувала у лікарні: «Любіть життя, цінуйте кожну хвилину в житті». Поряд з ним життя завжди бурлило та грало барвами, адже він сам його любив і цінував. Дуже добре розумів гумор та міг влучно і тонко пожартувати. Любив свою сім’ю, турбувався про синів та дружину. Думаю, що він був хорошим батьком. Коли його молодший син-медик знаходився на передовій, ми розуміли, як болить батьківське серце і нерви на межі, але це ніяк не відобразилось на його працездатності та поведінці. Всі переживання, які стосуються приватного життя, Олександр Якович ховав у собі, але радостями завжди ділився. Ми всі бачили, який він був щасливий, коли народилася онука – він дуже мріяв саме про дівчинку, і його мрія здійснилася! Взагалі, це була прекрасна людина і вискококласний фахівець, яких небагато.
“Батько для мене був цілим всесвітом”
Обидва сини Олександра Яковича мають вищу медичну освіту. Старший Андрій – спеціаліст з фармацевтичного профілю, працює у київській фармацевтичній компанії, а молодший Сергій – за фахом отоларинголог, учасник бойових дій, служить у Національній гвардії України. Сергій погодився розповісти про свого батька:
– Батько для мене був цілим всесвітом. Не просто видатним лікарем і організатором, а і екстраординарною, творчою особистістю, як на роботі, так і у сімейному житті. Він жив з величезною пристрастю і з виразним стилем, завжди творчо, а іноді і нестандартно підходив до рішення робочих та життєвих питань. Але в той же час чітко слідував протоколам, поважав точність та системність у всьому. На окремих листочках записував всі свої справи, важливі питання, думки, навіть навички, які треба виховувати у медперсоналу. У нього був окремий зошит, де він записував дні народження друзів та колег і завжди їх вітав. Коли я був маленьким, часто хворів, тому батько постійно брав мене на роботу, де я лікувався, знайомився з життям лікарні зсередини та специфікою роботи персоналу. На поховання батька приїхало чимало людей, які колись були його маленькими пацієнтами, а тепер їм вже за тридцять. Вони досі пам’ятають, шанують батька і вдячні йому. Тільки на похованні я дізнався, як багато у нього було похресників. Його харизма, смак життя, гумор і великий масштаб особистості, звичайно, трохи на мене тиснули, але я перейняв у батька чимало цінного і прекрасного. Батько колись закінчив музичну школу по класу фортепіано, а на гітарі навчився грати самостійно. Я теж тісно пов’язаний з музикою і гітарою, хоча обрав шлях медика. Свого батька завжди любив і любитиму, він живе у моєму серці.
– Коли батько захворів, ми з братом ретельно вибудовували шлях вирішення проблеми, зробили все, що потрібно, сподівались і начебто все передбачили, але… внутрішня кровотеча вирішила по-іншому. Передчасна смерть лікарів, на мій погляд, завжди дивна. Колись мій викладач в університеті сказав таку фразу: “У медицині, як у любові, може бути все, що завгодно”. Істинну цінність цієї фрази я зрозумів, на жаль, тільки зараз.
Дружина Олександра Яковича – Марія Гусак – багато років працювала коректором у обласній газеті “Радянська Житомирщина”. Вона розповіла журналістці, що вперше зустрілась з майбутнім чоловіком, коли він приїхав у Житомир проходити інтернатуру. Тоді вони жили у одному гуртожитку, де і познайомились, а згодом побрались. Саме там народився старший син Андрій. А потім від обласної газети отримали квартиру, де з’явився на світ молодший син Сергій. Пані Марія зізналась, що чоловік був для неї справжньою стіною, яка захищала від усіх негараздів. Вона була завжди впевнена, що він вирішить будь-яку проблему, і тому була спокійна і вдячна за це.
“Вперше в історії дитячої лікарні мені – матері хворої дитини, дозволили бути поряд з сином у реанімації”
Про найскладніший період свого життя розповіла житомирянка Тетяна Козлова – одна з тисяч вдячних матерів, діти яких були врятовані і поставлені на ноги в обласній дитячій лікарні під турботливим наглядом лікарів, зокрема Олександра Гусака.
“Майже тридцять років тому мій маленький син опинився на межі між життям і смертю. У ті страшні 90-ті, через ускладнення після грипу, коли відчай ставав сильнішим за надію, а дехто вже радив лише молитися, я серед ночі зателефонувала Олександру Яковичу. Відгукнувся негайно. Він тоді був начмедом обласної дитячої лікарні.
Сина перевезли до обласної лікарні, і почалася важка, виснажлива, але спільна боротьба, в якій були задіяні десятки фахівців. І завжди поруч був він – Олександр Якович. У будь-який час. Спокійний, уважний, зібраний. Людина, яка не просто лікувала – тримала, підтримувала, не дозволяла зневіритися.
Пам’ятаю, як мене – фактично вперше в історії лікарні – допустили до реанімації, дозволили бути поруч із дитиною, бо так їй було легше. Пам’ятаю поради лікарів створити біля ліжечка хоч крихту «домашності», і ті повітряні кульки, які тихо гойдалися поруч, ніби тримаючи ниточку життя.
А потім настав день, який я не забуду ніколи. Після важких тижнів наркозу і штучної вентиляції легень мій син відкрив очі… і тихо попросив їсти. Йому принесли звичайний лікарняний червоний борщ. І коли він почав їсти, сльози на очах були не лише у мене, а й у лікарів, медсестер, санітарочок. Це були сльози, в яких було все – виснаження, надія, віра і перемога життя… Від усіх матерів хочу висловити велику вдячність та поклонитися людям у білих халатах”.
Юлія Мельничук, газета “Субота”
