28-річний Владислав Лещенко з Коростеня пройшов справжнє пекло, провівши 888 днів у російській неволі. Додому юнак повернувся у серпні 2024 року під час масштабного обміну військовополоненими. Його історія — це моторошне свідчення про нелюдські тортури, постійний голод та надлюдську витримку українських захисників, яку вони демонструють у ворожих застінках.
Попри те, що з моменту звільнення минуло вже багато часу, наслідки пережитого не відпускають хлопця. Найбільше, за словами Владислава, дається взнаки психологічна травма від постійного недоїдання.
«У мене таке відчуття, що я постійно голодний. Вранці встаю, снідаю, а вже через пів години знову хочу їсти. Шлунок повний, а я наче голодний. Це в мене є. Ну, і спогади, самі знаєте, даються взнаки», — ділиться колишній військовополонений.
Від строкової служби до ворожого кільця
На строкову службу Владислава призвали влітку 2021 року. Він служив зв’язківцем у військовій частині на півночі Київщини. Коли почалося повномасштабне вторгнення, до демобілізації йому залишалося рівно 100 днів. Проте війна кардинально змінила долю.
Зі слів чоловіка, строкову службу він проходив у військовій частині в селі Миколаївка на півночі Київської області. Був зв’язківцем.
“Почалася війна, нам всім видали зброю, повністю екіпірували. У нашій частині було все. Наказ командування був тримати оборону до кінця. 20 березня 2022 року підрозділи військ РФ взяли нас у кільце і почали на нас наступ. Довго вони нас брали. Почали десь о пів на шосту ранку. А о восьмій вечора наш командир дав наказ, аби ми здавалися. Бо відходити не було куди. Десь, можливо, 60 наших військових відразу потрапили у полон російської армії”, — розповів Владислав Лещенко.
20 березня 2022 року російські війська взяли їхній підрозділ у кільце. Після тривалої оборони та контузії від розриву двох гранат Владислав втратив свідомість і разом із понад пів сотнею побратимів потрапив у полон. Спочатку був фільтраційний табір у Білорусі, а потім — етап до Курського СІЗО № 1.
“Спершу нас поголили та абияк помили. А потім увесь день били — від самого ранку і до пізнього вечора. На ніч нас закинули у камеру. Тяжко було, але час так швидко плинув, що ми навіть не встигли збагнути те, які скажені тортури терпіли увесь день”, — розповів Владислав.
Тортури, холод та 16 годин на ногах
Умови в курському ізоляторі були нестерпними. Полонених били щодня, змушували пересуватися зігнутими під кутом 90 градусів із заплющеними очима. Згодом біль притупився — больовий поріг зріс настільки, що хлопці просто перестали на нього реагувати.
“Але ми на той момент на це не звертали уваги. У курському СІЗО настільки підняли планку болі, що ми вже нічого не відчували. Коли нас виводили і ми знали, що нас будуть бити, то ми вже нічого не відчували. Спершу так, було неприємно, а згодом через те, що больовий поріг був дуже високий, то ми вже не відчували болю: б’ють то й б’ють. Адже ми можемо цьому протистояти”, — розповів Владислав Лещенко.
Окрім фізичного насильства, росіяни застосовували жорсткий психологічний та фізичний тиск: полонених змушували стояти на ногах по 16 годин на добу — з шостої ранку до десятої вечора, читати російські книжки та співати гімни. Через постійне стояння у чоловіків сильно набрякали ноги.
«І при цьому не давали їсти. І так щодня. За цей період я втратив 20 кілограмів ваги. Супом була гаряча вода та декілька листків капусти, на друге — грам 100 каші. Милися винятково в холодній воді, на все давали 30 секунд. Тонка форма не захищала від холоду взимку, шкарпетки видали лише на другий рік», — згадує Владислав.
Довгоочікувана свобода та адаптація
Увесь цей час хлопець жив єдиною надією на обмін. Його чекала велика родина.
Перед обміном, зі слів чоловіка, його, зокрема, неабияк сильно побили. Синці та гематоми не сходили аж до прибуття в Україну. Каже, у Чернігові в місцевому Координаційному штабі йому та іншим звільненим з полону військовослужбовцям видали телефон та одяг.
“Коли я роздягнувся, то побачив, що моє тіло все синє було. Мені дали ліки, заспокійливі пігулки, які трохи зняти симптоми, і став краще себе почувати. Нам дали свіжий одяг. Ми переодягнулися. А свою колишню форму я передав до одного із музеїв Києва — того, що біля монумента. Там є десь під ним музей, присвячений Другій світовій війні. Там моя форма і досі десь лежить. Я хочу відвідати цей музей і подивитися на свою форму”, — розповів Владислав.
Повернення відбулося в серпні 2024 року. Ця подія стала святом для всього регіону, адже тоді з полону РФ повернули цілу групу військових із Житомирської області.
“Найстрашнішим було те, що ти не знаєш, коли повернешся додому. Ти просто в цьому куполі сидиш і все. Ми спочатку рахували дні, потім місяці, а потім зрозуміли, що вже пішов відлік рокам. На моє повернення із російського полону чекали бабуся, мама, тато, нерідні брати і сестри”, — сказав Владислав Лещенко.
Сьогодні Владислав намагається жити звичайним життям, працює на відділенні «Нової пошти» в рідному місті та щиро вдячний колективу за підтримку. Проте адаптація дається непросто: він уникає гучних звуків, категорично не сприймає російської мови, яка асоціюється з криками наглядачів, і заново вчиться довіряти світу. Багато побутових речей досі тригерять спогади — наприклад, зубна щітка, якою в СІЗО доводилося їсти через відсутність ложок.
“Нам у СІЗО якось перестали видавати ложки. Але ж потрібно було чимось їсти. І ми придумали їсти зубними щітками. І коли я зараз вранці чищу зуби, дивлюсь на зубну щітку і поза власною свідомістю кажу собі, що це ложка для їжі”, — поділився власними спогадами Владислав.
Владислав також розповів, що після звільнення з полону він любить бути наодинці сам із собою. Каже, що не сприймає гучних звуків та російської мови.
“Не сприймаю я російської мови зовсім. Від слова зовсім. Мені тяжко її слухати. У мене просто неприємні спогади від її звучання. Коли я її чую, то відразу пригадую, як на мене кричали цією мовою. І мені стає дуже погано”, — розповів Владислав.
Історія Владислава нагадує про те, якою надвисокою ціною дається наша свобода і як важливо суспільству берегти повагу до ветеранів. Адже, на жаль, досі трапляються ганебні інциденти — як-от нещодавно, коли в Одесі люди в балаклавах силоміць затягнули в бус ветерана, який також пройшов російський полон. Суспільна підтримка та емпатія — це найменше, чим ми можемо віддячити тим, хто пережив справжнє пекло заради України.
📌 Читайте також: реальні історії наших захисників
Більше розповідей про військовослужбовців Житомирщини та їхній шлях додому шукайте у спеціальній рубриці нашого сайту.
🔔 Бажаєте оперативно читати історії наших героїв та новини регіону? Обирайте зручний формат: сповіщення у Telegram або стрічка Facebook.
