Життя 40-річного жителя Бердичева Віктора Саранчука розділилося на «до» та «після» у грудні 2022 року. До повномасштабного вторгнення чоловік працював на будівництві в Ірпені, а сьогодні він — ветеран ЗСУ з протезами замість обох рук, який бачить світ лише частково. Проте замість відчаю Віктор обрав чорний гумор, неймовірну жагу до життя та місію витягувати побратимів із депресії.
Свою історію боротьби та відновлення колишній оператор гармати з позивним «Ромео» розповів кореспондентам «Суспільного». За його словами, до війни він не мав жодного військового досвіду, але в березні 2022 року добровільно став до лав 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича.
«Я мріяв ніколи нічого своїми руками не робити. Бачите, мрія збулася. І ще мріяв, щоб було багато грошей. Якщо порахувати, скільки коштують ці протези, то на руках у мене — два джипи», — іронізує Віктор Саранчук.
Мінометний обстріл, галюцинації та клінічна смерть
Фатальний день настав 28 грудня 2022 року поблизу села Богданівка на Донеччині. Під час бойового завдання підрозділ Віктора потрапив під щільний мінометний обстріл. Ветеран отримав надважкі вибухові та осколкові поранення: втратив кисті обох рук, отримав черепно-мозкову травму, перелом щелепи та розрив барабанних перетинок. Зір на одному оці втрачено майже повністю.
«Це як уночі. Бачу, що на вас є окуляри, руки десь біля грудей — і все. Якщо наступного дня я б вас побачив, то не впізнав би», — розповідає боєць.
Мозок заблокував спогади про той день — Віктор не пам’ятав подій обстрілу майже два роки. Усе почало повертатися лише після тривалого лікування. У лікарні боєць пережив клінічну смерть. Через медичні препарати та морфій у нього почалися галюцинації — він був переконаний, що потрапив до російського полону, зривав бинти та намагався втекти, поки не почув голос матері, Тетяни Душко.
Півтора року по лікарнях та допомога іншим
Попереду був виснажливий шлях відновлення. Віктор лікувався у Дніпрі, Києві, Львові та Житомирі, переніс складні операції в Німеччині та проходив реабілітацію в Трускавці. Його мама згадує, що син переносив усі випробування мовчки: «Він ніколи не казав, що йому щось болить. Він не скаржився».
Сьогодні ветеран живе з біонічними протезами, які дозволяють йому виконувати повсякденні справи, і відвідує Центр психосоціальної підтримки в Бердичеві. Розуміючи, наскільки важко військовим адаптуватися після фронту (а проблема соціалізації стоїть гостро), Віктор вирішив допомагати побратимам власним прикладом.
«До них треба приїжджати, говорити з ними, мотивувати… Я просто приїжджаю і розповідаю їм якісь жарти. Вони бачать, що людина без рук, яка майже не бачить, живе нормальним життям, кудись ходить, не сидить удома. І це для когось стає прикладом… Головне — не шукати виходу в алкоголі. Я ж точно знаю, що в мене руки не виростуть», — наголошує ветеран.
Втрата зору та рук не зламала бердичівлянина. Він переконаний, що вижив не просто так, і тепер шукає нові шляхи для самореалізації. А сили йому повертають сни. «Я там літаю. Я втратив руки, але отримав крила», — підсумовує Віктор Саранчук.
📌 Читайте також: життя після фронту — історії успіху
Власна справа після фронту: ветеран зі Звягеля відкрив виробництво натуральних олій
🔔 Бажаєте знати більше про соціальні питання у Житомирі? Обирайте зручний формат: сповіщення у Telegram або стрічка Facebook.
