У Житомирі багато хто знає голову громадської організації «Поліський щит» Сергія Ткачука.
Ті люди, які долучаються до громадських справ, до суспільної діяльності, до політичного життя, обов ‘язково зустрічалися із Сергієм, або ж навіть зверталися до нього за певною допомогою. Знають Сергія Ткачука і депутати багатьох громад, а депутати Житомирської обласної ради нерідко чують виступи цього громадського активіста у сесійному залі.
З початком російської агресії в Україну, коли стало зрозуміло, що нас очікує масштабна війна із підлим, безмежно жорстоким ворогом, багато хто із громадських активістів попрямував до дверей військоматів. У числі тих, хто першим записався у ряди підрозділів територіальнолї оборони, був і лідер організації «Щит Полісся» Сергій Ткачук. За кілька днів виповнюється рівно місяць, як Сергій став бійцем підрозділу батальйону територіальної оборони і сьогодні він вже у званні старшого сержанта виконує справжні бойові завдання у місцях дислокації батальйону.
За той час, що минув від 25 лютого, коли його батальйон і його бойові побратими розпочали спільну службу, сталося багато подій. Кілька днів тому у Сергія випала нагода поспілкуватися із журналістом, адже житомирянам сьогодні хочеться дізнатися, як справи у їх земляків, що стали на захист своєї землі, свого краю і своєї держави.
– Можу сказати, що певний адаптивний період звикання до життя у похідному порядку, в умовах справжнього «бойового» чергування у мене (як і у моїх товаришів по батальйону) минув доволі швидко, – зазначив Сергій Ткачук на початку нашої із ним розмови. – Як кажуть, на все і про все, вистачило тижня. Ну, а як може бути по іншому? По перше, більшість із моїх теперішніх друзів – побратимів, мають чималий життєвий досвід. Практично усі служили у Збройних силах України. Дехто –пройшов Майдан, АТО на Донбасі і може поділитися певним досвідом. Звісно ж, дисципліна у нас – понад усе, але жодних проявів зверхності, нерівноправності у стосунках немає. Навпаки, існує і чітко діє негласне правило певної турботи чи опіки старших над молодшими. Розповідати про конкретику щоденного життя немає сенсу та й не забуваємо, що йде війна, але можу зауважити, що у нашому підрозділі, поряд зі мною, служать вісімнадцятирічний хлопець і чоловіки віком під шістдесят. Зрозуміло, старші мають досвід і життєвий, і навіть бойовий , а молодь на це безумовно зважає.
– Як, до речі, із харчами, із амуніцією та спорядженням?
– Найкраще, звісно ж, із харчами. Окрім так званого нормативного харчування, яке достатньо калорійне і поживне, маємо тотальну увагу з боку волонтерів. Пиріжки, вареники у нашому раціоні трапляються через день, ось лише години дві тому свіжих овочів підвезли, а місцеве населення, яке знає про наше чергування поблизу їх сіл та на місцевих дорогах, часто пригощає нас свіжою «молочкою». І все це – від душі, щиро, тепло і по домашньому. Зрозуміло, що у кожного із нас, хто взяв до рук зброю, кипить ненависть до ворога, до орків, які , як виявилося, тупо нищать все довкола. Ми не просто чергуємо, але водночас і готуємося до вирішальних боїв, коли треба буде гнати ворога з нашої землі. Ми вже бачили, що творять російські зайди на півночі Житомирщини та Київщини і бажання помсти за вбитих, за все зруйноване і понівечене, залишиться надовго.
– Сергію, там, на блок–посту чи у бліндажі на лісовій галявині, згадується кава на Михайлівській?
– Аякже! Тут все згадується і багато про що можна подумати. Є з ким і є про що поговорити. Можна і кави зварити, але бувало, виїздили у справах до міст, селищ, де у магазинах та «кафешках» є кавоварки. Нам, до речі, як і воякам ЗСУ чи нацгвардійцям, каву варять зі знижкою – за копійки. Але ми віримо і все зробимо для того, аби зустрітися у Житомирі, на Михайлівській і випити кави вже у мирній обстановці. Сподіваюсь і відчуваю, що не так довго залишилося часу, коли таку можливість ми отримаємо разом із перемогою над ворогом.
