Наступне покоління українських державників карбується на фронті. Під вибух бомб та розриви стрільн. Нас можна вбити, важко посадити і неможливо змусити мовчати.
Ми достатньо зухвалі, аби мріяти про Україну без Зеленського та Порошенка. Бо обидва докерувались державою до того, що замість перетворити Україну за вісім років війни на неприступну фортецю, створили їй образ жертви. Яка занедбала авіаційну промисловість, в якій танкові заводи працювали одинь день на тиждень, в ОП сиділи відверті російські приспішники, а розпил бюджету на великому будівництві залишив нас не тільки без достатньої кількості танків, гармат та літаків, а навіть без бронежилетів, форми та індивідуальних аптечок бійця… І якщо б Захід не накачав нас зброєю напередодні великої війни, ми давно вже партизанили б десь у лісах Полісся та Холодного Яру…
Ми вже перейшли ту межу, за якою не страшно вбивати та вмирати за Україну. І ми щодня бачимо, яку страшну ціну ми платимо за владу бариг, зрадників та блазнів у владних кабінетах. І як часто-густо радянські люди під українським прапором воюють проти радянських людей під російським триколором. Ми мріємо про кардинально інше майбутнє для України – і ми точно заслужили на нього.
Тому ми поки на фронті – зупиняємо російську орду. Але в нас все більше і більше запитань до українських можновладців. Прийде час – і ми не завагаємось їх поставити.
Бо нас можна вбити, важко посадити і неможливо змусити мовчати. Ми, фронтовики, будемо наступною владою в цій країні. Питання лише часу.
