З усіх речей, які я возив українським військовим на фронт, найважливішою була пачка кави. Кілограмовий пакунок свіжообсмаженої кави з однієї гіпстерської кав’ярні-ростерії в центрі Ужгорода. Прямокутний і блискучий, зі стильною наліпкою «Roasted Uganda». Річ радше для інстаґраму, ніж для фронту.
Втім, вона виконувала цілком оборонну функцію – щоправда, допомагала захистити не тіло, а те, що важливіше за тіло. Людське в людині. Раніше, коли я писав вірші, я б назвав цю дивну субстанцію душею, а тепер – хай буде психіка. Та кава допомагала захистити психіку, бо створювала відчуття, що ти не просто шматок м’яса, ціль для снайперів і бомб, а людина. Людина – з її смаками, вподобаннями і звичками.
Добре пригадую той ранок. Початок травня, коли ночі ще холодні, але вранці повітря швидко набирає тепла й запахів. Село десь за Слов’янськом на Донбасі. Село, де військових тепер у рази більше за місцевих мешканців. Мешканці переважно виїхали, бо майже щодня околиці обстрілюють, уночі неможливо заснути через звуки вибухів. Уночі, до речі, їх чути краще, вони набувають об’ємності і лунають у темній тиші зловіще, як чуже серцебиття.
Того разу наша волонтерська команда приїхала в пункт дислокації військового підрозділу занадто пізно. Нас довго перевіряли на блокпостах, дорога була важкою, через відсутність зв’язку ми трохи блудили незнайомими дорогами, тож прибули на місце в момент, коли ще не темно, але вже хочеться увімкнути світло. Це означало, що ми будемо змушені заночувати з військовими: виїхати з тих місцин уночі неможливо через режим світломаскування. Онлайн-карти не працюють, місцевість нам не знайома, фари вмикати заборонено – в такій ситуації ми цілком могли ненароком заїхати на російські позиції. Тож залишилися ночувати.
А коли після короткого й тривожного сну, що переривався звуками ближчих і дальших вибухів, прокинулися, треба було швидко виїжджати до наступного пункту. Проте мій друг, який після 24 лютого вдягнув військову форму і тепер служив у цьому підрозділі, зупинив нас: заждіть, мовляв, зараз зварю кави. Електрики не було, тому він завів дизельний генератор, підключив до нього невеличку кавоварку, налив води, а тоді з коробки, яку я вчора йому привіз, дістав пачку кави. Roasted Uganda – було написано на ній. Засипав у кавоварку – і вже за хвилину ранкове травневе повітря запахло елітною арабікою.
Думаю, приблизно так писалася Біблія. Коли Ісус почав ділити рибу і хліб серед людей, вони мали здивуватися аж ніяк не менше. Бо це було якесь диво – у найгіршій на той момент точці світу, десь під Слов’янськом на Донбасі, у розпал війни отримати металеву кружку з ідеально приготованим еспресо. Мабуть, то була найсмачніша кава в моєму житті. Звучить банально, але що поробиш, якщо так і було.
Вловивши наше здивування, мій друг витримав театральну паузу, а тоді відповів на питання, яке ніхто так і не наважився поставити вголос: «Ну а що? Можливо, я сьогодні загину. То чому це має бути день, коли я не випив свою традиційну нормальну ранкову каву? Та пішли вони нахуй, від кави я не збираюся відмовлятися. Ніякий путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо – то бодай на це я маю право?!»
Після того я їздив у різні військові підрозділи чотирнадцять разів: на північ, на південь і на схід; під російський кордон на Харківщині, на деокуповані території українського Причорномор’я біля Херсона і на Донбас, який узагалі тепер знаю чи не краще за своє рідне Закарпаття. Словом, я багато за ці місяці бачив, чув і пережив, але та фраза врізалася мені в пам’ять. Бо в ній відлунює щось важливіше за геополітику, театри воєнних дій і новинні стрічки.
Уявіть собі людину, яка до 24 лютого була абсолютно цивільною, можливо, навіть латентним пацифістом, а після початку повномасштабного вторгнення опинилася на фронті. В її житті змінилося все: відірвана від родини й дому, своєї роботи й кола спілкування, укладу життя і планів на майбутнє, одягнена в маскувальну уніформу, що допомагає зливатися не тільки з мільйоном інших вояків, а й із навколишньою природою, – така людина, хоч би й закута в найтовщу броню, раптом опиняється голою до кісток. Бо в неї вже немає нічого, що творило б саме її, немає її м’яса й крові – все стає на службу спільній, загальній меті.
Тоді й відкривається ще одна війна – за право бути собою, мати свої смаки і неймовірною ціною утримувати свою рутинну звичку. Адже випити улюбленої кави зранку – це ніби потрапити додому, провести час зі своєю сім’єю. Побути собою. Бодай три хвилини на день, які маєш не для глобальних цілей, не для держави, а лише для себе. Фраза мого друга – про основоположне право людини зберегти свою індивідуальність, власне обличчя, про право бути не лише одним із мільйона українських військових, які боронять рідну землю, а й залишатися одним. Єдиним таким.
Так, це ще одна війна – невидима війна за свій особистий час. Від десятків вояків я чув, що на бойових чергуваннях в окопах і бліндажах вони активно читають. Зокрема й ті книжки, повз які пройшли в університеті, а також сучасні бестселери з маркетинґу й історії бізнесових імперій. Читають, бо в такий спосіб створюють собі відчуття, що не марнують ці дні, а використовують їх для власного розвитку. Бо війна краде в нас усе, але, може, найперше – наш час, наші продуктивні роки, період, який означують ідіомою «у розквіті сил». Краде безповоротно, тож що робити, опинившись в окопах, цивільним, як не намагатися вхопити цей час за хвіст, відірвати шматочок і для свого – цивільного – життя? Тому і вчать на фронті німецьку мову через Duolingo на смартфоні, читають історію створення корпорації ІКЕА чи беруть просто поруч із полем бою уроки з водіння автомобіля. Читають і вчаться, щоб час не видавався змарнованим. Так, я знаю, що це самообман, але він допомагає людині триматися.
Мабуть, саме заради цього знання я і їжджу до наших військових на фронт. Усе почалося в квітні, коли мій друг – учора цивільний, а тепер військовий – задзвонив і під час бесіди обмовився, що їхньому підрозділу зараз найбільше потрібне авто на повному приводі. Річ у тому, що після початку війни українська армія збільшилася в сім разів: вояків набрали, видали їм форму й автомати, але з техніки – хіба якісь велетенські вантажівки чи старі автобуси, натомість мобільного й прохідного транспорту катма.
Наведу такий приклад. Новостворений підрозділ із мого рідного міста Ужгорода на початку березня відправили на Донбас. А оскільки підрозділ цей, як сказано, був новостворений, то транспорту не мав зовсім. Для перевезення військовим надали старенький шкільний автобус. До Донбасу з Ужгорода далі, ніж до Венеції, тому не дивно, що той жовтий автобус дорогою зламався. Військові майже добу прочекали на морозі, але в перші березневі дні країна все ще перебувала в хаосі, відповідно, на допомогу їм нічого не вислали. У підсумку військові – які, нагадую, ще за якихось два тижні до тих подій були цивільними – самі скинулися і за власні гроші проїхали останні двісті кілометрів на таксі. Український вояк, який вирушає на фронт на таксі – це також один із символів цієї війни.
Тож коли навесні 2022 року я почув від свого друга, що їхньому підрозділу дуже потрібен джип, у мене виникло природне бажання допомогти. Я почав міркувати про знайомих чи благодійні фонди, які б могли швидко вирішити це питання, але невдовзі усвідомив, що так терміново ніхто нічого не зробить. Тобто треба шукати не доброчинні організації, а дивитися в дзеркало – і братися самому. Того ж вечора я написав у фейсбук оголошення про те, що збираю гроші на джип для військового підрозділу на Донбасі і дав номер своєї банківської картки. А коли прокинувся, на моєму рахунку були гроші на два джипи.
Таким чином – мовби сама собою – і визначилася моя теперішня зона відповідальності на цій війні. З квітня 2022 року я вже не письменник, бо зовсім нічого не пишу. Зате збираю гроші й купую автомобілі для української армії. Ми з командою однодумців їх ремонтуємо, фарбуємо в камуфляжні кольори й відвозимо прямо на фронт. Станом на сьогодні я купив 98 автомобілів для Збройних Сил України і здійснив 15 поїздок до військових підрозділів.
Усе це стало можливим завдяки моїм читачам, які раніше читали мої тексти й приходили на презентації книжок, а сьогодні підтримують мою волонтерську діяльність своїми грішми. Це особливе задоволення і визнання для письменника – бачити, як твої читачі довіряють тобі в реальному житті, розуміти, що написані раніше книжки створили невидиму, але надійну спільноту. Письменник, який нічого не пише, – це теж, либонь, один із символів війни. Часом я жартую, що читачі так активно перераховують мені свої донейти, щоб я займався саме автомобілями й більше нічого не писав.
Хоча писати мені є про що. Коли ми з колоною джипів їдемо на схід, а така подорож займає півтори доби в один бік, я маю багато часу на роздуми й мрії. У такі години я уявляю свою першу повоєнну книжку. Вона буде про все на світі, тільки не про автомобілі. Після війни я взагалі куплю собі велосипед і більше навіть не дивитимусь на автівки – настільки вони мені вже в печінках сидять. І багато писатиму, надолужуючи вимушену війною паузу.
Писатиму про людей, про людське, про ситуації й голоси. Про війну як приватний досвід, а не як про геополітичну катавасію. Напишу про те, як страшно було вперше їхати з мирного Ужгорода на фронтовий Донбас. Але коли я туди доїхав, виявилося, що там, біля війни, страху немає, бо страх – це поняття внутрішнє, а не географічне.
Напишу про одного з водіїв у нашій команді, який під час зупинки в Слов’янську готував для нас бутерброди і порізав руку, відкриваючи бляшанку з консервами. Через п’ятдесят років, коли внуки спитають його: «Дідусю, а що ти робив під час війни?» – він зможе їм відповісти правду: «Багато розказати не можу – скажу тільки, що пролив свою кров у Слов’янську».
Не писатиму лише про розмову з одним солдатом, який приїхав додому в коротку відпустку, перебрав вина і звірявся мені: «Знаєш, я хочу тільки одного. Це артилерійська війна, більшість часу ми сидимо в окопах і молимося, щоб нас не накрило бомбами. Я вже дев’ять місяців на війні, а досі не бачив у прицілі жодного росіянина. Так ось, я боюся, що на мене впаде бомба – і я помру. Я готовий померти, я боюся не смерті. Боюся смерті від бомби уві сні, під час обіду, за столом або – страх уявити – в туалеті. Бомба ж не вибирає місця. Я пішов на війну і прийняв можливість смерті, але прошу тільки одного: хай мене вб’є людина, а не бомба, хай я побачу ворога на власні очі. Хай Бог дарує мені цю останню людську ласку – загинути від рук людини. Хіба ж я так багато прошу?!»
Про автора:
Андрі́й Лю́бка (нар. 3 грудня 1987, Рига) — український письменник романіст, поет, перекладач та есеїст.
Життєпис
Народився в Ризі (Латвія), де тоді навчалася його мама. Довгий час мешкав у місті Виноградові Закарпатської області. Закінчив Мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
З 2005 по 2009 навчався та закінчив Ужгородського національного університету та отримав ступінь бакалавра з української філології.
2012—2014 — навчався у Варшавському університеті, де отримав ступінь магістра з балканських студій.
Вірші та переклади Любки друкувалися у журналах «Київська Русь», «ШО», «Всесвіт», «Потяг-76», «Post-Поступ», альманахах «Джинсове покоління», «Карпатська саламандра», «Корзо», «Кур\’єр Кривбасу» тощо.
Член літоб\’єднання Ротонда. 2012 року разом із Dj Dimka Special-K видав альбом аудіовіршів «Перед вибухом поцілуємося».
Любка — частий учасник багатьох українських і міжнародних культурних заходів у Берліні, Варшаві, Києві, Празі, Стамбулі, Кракові, Інсбруку, Ляйпціґу, Львові, Одесі, Харкові, Дармштадті та ін.
Живе в Ужгороді. 31 серпня 2017 року одружився з Юлією Пелепчук.
Суспільно-політична діяльність
Колумніст видань ART Ukraine, Радіо Свобода, Контракти, Збруч. Гостьовий редактор спеціального числа польського журналу «Tygiel Kultury», присвяченого сучасній українській культурі (Лодзь, 2010).
Один із організаторів акцій в Ужгороді на підтримку Віктора Ющенка під час Помаранчевої революції. На президентських виборах у Білорусі 2006 року юнак став спостерігачем на виборах та одним із групи радників кандидата в Президенти Аляксандра Мілінкевіча, брав участь у акціях протесту. Просидів 15 діб у білоруській в\’язниці та був висланий з країни.
У 2006—2008 роках очолював студентський парламент Ужгородського національного університету.
У лютому 2012 року читачі порталу Мукачево.нет під час відкритого голосування обрали Андрія Любку «Найзавиднішим женихом Закарпаття».[4]
У травні 2018 підтримав незаконно засудженого у Росії українського режисера Олега Сенцова[5].
Член Українського ПЕН.
Бібліографія
Поетичні збірки
Андрій Любка. Вісім місяців шизофренії. — У. : Ліра, 2007. — 60 с. — ISBN 978—966 8266-61-4.
Андрій Любка. Тероризм:Навчальний посібник, вибрані поезії. — Л. : Піраміда, 2008. — 104 с. — ISBN 978—966-441-083-7.
Андрій Любка. Сорок баксів плюс чайові. — Кам\’янець-Подільський : Meridian Czernowitz, 2012. — 130 с. — ISBN 978—966-2771-07-7.
Проза
Романи
Андрій Любка. «Малий український роман». Чернівці: Книги — ХХІ; Meridian Czernowitz, 2020. 208 с. ISBN 978-617-7807-07-9
Андрій Любка. «Карбід», роман. Чернівці: Книги — ХХІ; Meridian Czernowitz, 2015. 286 с. ISBN 978-617-614-103-7
Андрій Любка. «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан», роман. Чернівці: Книги — ХХІ; Meridian Czernowitz, 2018. 336 с. ISBN 978-966-97679-7-4
Збірки короткої прози
Андрій Любка. «Кілер. Збірка історій», збірка оповідань. Львів: ЛА «Піраміда». 2012. ? стор. ISBN 978-966-441-257-2
Андрій Любка. «Спати з жінками», збірка есеїв і колонок . Чернівці: Книги — ХХІ; Meridian Czernowitz, 2014. 168 с. ISBN 978-966-2147-57-5[6]
Андрій Любка. «Кімната для печалі», збірка оповідань. Чернівці: Meridian Czernowitz, 2016. 192 с. ISBN 978-617-614-148-8
Андрій Любка. «Саудаде», збірка оповідань. Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017. 192 с. ISBN 978-617-614-172-3
Андрій Любка. «Кілер+», збірка оповідань. Чернівці: Книги — ХХІ; Meridian Czernowitz, 2018. 176 стор. ISBN 978-617-614-197-6
Андрій Любка. «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани». Чернівці: Meridian Czernowitz, 2019. 384 с. ISBN 978-617-7807-01-7
Андрій Любка. «Малий український роман». Чернівці: Книги — ХХІ, 2020. 208 с. ISBN 978-617-614-314-7
Переклади іншомовних авторів українською
Богдан Задура. Нічне життя / пер. з пол. Андрій Любка. — Л. : Піраміда, 2012. — 140 с. — ISBN 9789664412862.
Богдан Задура. Найгірше позаду / пер. з пол. Андрій Любка. — Ч. : Книги – XXI, 2015. — 164 с. — ISBN 978-617-614-101-3.
Лідія Осталовська. Акварелі / пер. з пол. Андрій Любка. — Ч. : Книги – ХХІ; Meridian Czernowitz, 2014. — 192 с. — ISBN 978-617-614-043-6.
Марко Поґачар. Людина вечеряє в капцях свого батька / пер. з хор. Андрій Любка, Алла Ткаренко. — Ч. : Книги – XXI, 2015. — 164 с. — ISBN 978-617-614-149-5.
Срджан Валяревич. Комо / пер. з хор. Андрій Любка. — Ч. : Книги – ХХІ, 2016. — 208 с. — ISBN 978-617-614-123-5.
Светислав Басара. Фама про велосипедистів / пер. з хор. Андрій Любка. — Ч. : Книги – ХХІ, 2017. — 288 с. — ISBN 978-617-614-188-4.
Мухарем Баздуль. Концерт / пер. з хор. Андрій Любка. — Ч. : Книги – ХХІ, 2018. — 112 с. — ISBN 978-617-614-211-9.
Мілєнко Єрґович. Батько / пер. з хор. Андрій Любка. — Ч. : Книги – ХХІ, 2018. — 192 с. — ISBN 978-617-614-226-3.
Також до збірки «Антологія молодої поезії США» (2016) увійшли такі переклади Андрія Любки:
Л. Ламар Вілсон — «Дорогий дядечко Сем»;
Джулія Елізабет Ґуез — «Епілог», «Яким би могло бути повноліття на Півдні», «Молочний зуб»;
Брендон Крайтлер — «Джон Вейн на муніципальному показі»;
Марк Маккі — «І Господь Бог робив одяг зі шкіри»;
Стівен Мотіка — «Ніч серед дубів»;
Самотній Христофор — «Справжня любов», «Імператор, він мов цілковитий контроль»;
Закарі Шомберґ — «Що мене вб\’є», «Озеро», «Прекрасний острів».
Фільмографія
2013 року Андрій зіграв головну роль поета-ловеласа в романтичному кліпі [Архівовано 31 січня 2014 у Wayback Machine.] пісні «До мило́ї» гурту «Rock-H (Рокаш)».
Премії та стипендії
Лауреат літературної премії «Дебют» (2007)
Лауреат літературної премії «Київські лаври» (2011)
Гість письменницької резиденції, стипендіат «Homines Urbani» Stowarzyszenie Willa Decjusza в Кракові, Польща (2009).
Гість письменницької резиденції, стипендіат Ventspilshouse, Латвія (Вентспілс, 2010).
Стипендіат програми міністра культури Польщі «Gaude Polonia», Варшава, Польща (2010 та 2012).
Гість письменницької резиденції, стипендіат Internationales Haus der Autorinnen und Autoren Graz (Ґрац, Австрія, 2012).
Один із кураторів Міжнародного літературного фестивалю «Київські лаври — 2009».
Один із кураторів Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz.
Один із кураторів Міжнародного літературного фестивалю «Київські лаври — 2013».
Лауреат літературної премії Фонду Ковалевих за найкращу прозову книжку року (2017).
Лауреат премії імені Юрія Шевельова за модерну есеїстику («Саудаде», 2017).
Антипремії
2020 — премія «Золотий хрін» за найгірший опис сексу в українській літературі («Малий український роман»).
