У стародавньому місті Житомирі з пам\’ятників історії та архітектури, що збереглися, п\’ять числяться в реєстрі державного значення, і найдавніший з них знаходиться на вулиці Черняховського, 12. Це будівля колишнього Єзуїтського монастиря (у реєстрі пам\’ятників – Єзуїтського монастиря келії), датована 1724 роком
.
З його майже 300-річною історією пов\’язана не одна сторінка літопису міста. Як і всі стародавні будівлі монастирів, вони зберігають свої таємниці, обростаючи легендами. Щоб хоч частково розкрити ці таємниці та розвіяти легенди, вирушаю на пошуки публікацій давно минулих років.
Насамперед, хто такі єзуїти, гаслом яких було «Todo modo» (будь-яким засобом – лат.)? Відкриваю Енциклопедію Брокгауза та Ефрона: «Єзуїти – члени найважливішого чернечого ордена римсько-католич. церкви. Єзуїтський орден заснований в 1534 р. Ігнатієм Лойолою (звідси інша назва І. – Ігнатіанці), що назвало його суспільством Ісуса (Societas Jesus) і прирік його на боротьбу проти “пекельних чудовиськ і породжень сатани”, на служіння Богу, на вчинення Богу Dei gloriam. До звичайних трьох чернечих обітниць Лойола приєднав четвертий — обітницю беззаперечної покори татові. У 1540 р. папа Павло ІІІ затвердив орден І., а папа Юлій ІІІ надзвичайно розширив його привілеї. І. оголошені були вилученими від будь-якої світської юрисдикції та оподаткування на користь держави, а також незалежними від єпископів; вони не визнають жодної іншої влади, крім свого орденського начальства та папи. … Головна, первісна мета, яку поставило собі “суспільство Ісуса”, полягала в придушенні реформації та у захисті католицької церкви проти духу сумніву і вільнодумства, що поширився. … До сфери діяльності ордена входять, головним чином, богослужіння, сповідь, виховання юнацтва, місіонерство».
У Житомирі єзуїти з\’явилися на початку XVIII століття, започаткувавши монастир із костелом. Щодо точнішої дати, то історики мають розбіжності. В Енциклопедії Брокгауза та Ефрона: «У 1724 р. в Ж(ітому) єзуїти заснували монастир і школу». У житомирського краєзнавця, титулярного радника Тита Іоліча Вержбицького в його «Короткому описі міста Житомира», опублікованому в Пам\’ятній книжці Волинської губернії на 1888 рік: «Коли, в 1720 році, єзуїти утвердилися в м. Кременці і захопили свої руки в м. Кременці і за краю, то Житомир теж не минув їх вторгнення; в 1724 вони заснували тут свою шкільну місію ». У російського історика та етнографа Помпея Миколайовича Батюшкова (1811-1892) на сторінці 220 його книги «Волинь. Історичні долі Південно-Західного краю», виданої в Санкт-Петербурзі в 1888 році: «…в Житомирі єзуїтський (монастир) зі школами 1724 р.». У історика, краєзнавця та викладача Волинської духовної семінарії Миколи Івановича Теодоровича (1856–1920-і) у першому його томі “Історико-статистичний опис церков і парафій Волинської єпархії”, виданому в 1908 році: «На початку 18 століття Б.Д.) були вже єзуїти, саме з 1726 року, коли каштеляну Казимиру Стецькому дозволено було сеймом заснувати в Житомирі монастир разом із семінарією для ордену єзуїтів».
А ось що пише польський історик, журналіст, бібліотекар і видавець Джозеф Лукашевич (1799–1873), до того ж докладніше й конкретно: «На наступному сеймику в 1713 р. хорунжий житомирський Вентурі Станіслав Хамський показав зібраній шляхті хоругва Житомирського повіту костелі отців єзуїтів. 1724 року біскуп київський та чернігівський Самуель Ожига переніс до Житомира біскупську кафедру. Того ж року каштелян київський Казимир Стецький започаткував тут єзуїтську місію, за якої існувала трикласна школа. Біскуп Анджей Залуський заклав при тій школі теологічно-моральні студії. Біскуп – це католицький священик, каштелян (castel – замок, фортеця) – адміністратор замку,
Виходить у результаті, що не 1724-го, як у більшості авторів, а ще до 1713 року в Житомирі вже були єзуїти, оскільки на той час вони вже встигли збудувати свій «костел отців єзуїтів». Чи був цей костел тимчасовим дерев\’яним або постійним кам\’яним, який ми бачимо на старому малюнку в ілюстраціях, поки неясно. І ще – основне призначення будівлі монастиря, яку тепер називають келіями, була місія єзуїтів із трикласною школою. Це був перший навчальний заклад, відкритий у Житомирі, на базі якого за кілька років відкрилися теологічно-моральні студії. Моральне богослов\’я (моральна теологія) – богословська дисципліна, що викладає вчення про моральність, норми моралі. У християнстві моральне богослов\’я викладає та обґрунтовує норми християнської етики. Єзуїти мали репутацію блискучих педагогів та викладачів. В єзуїтських школах вивчали граматику, риторику, діалектику, богослов\’я, арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики, а також започаткування географії, історії, археології, природознавства. Важливе місце відводилося і світському вихованню: правилам поведінки за столом, уміння вести невимушену розмову, бути галантним за будь-яких обставин, підтримувати розмову будь-яку тему, завойовувати довіру співрозмовника.
А хто ж був архітектором Єзуїтського монастиря із костелом? У першій книзі другого тому Енциклопедії Житомира краєзнавець Георгій Мокрицький на сторінці 29 пише (з посиланням на публікацію 1866 року співробітника «Киянина» Горжалчинського І.), що для Колегії єзуїтів у Житомирі «за проектом архітектора П. Гіжицького споруджено комплекс келії ченців, школу, кузню, пекарню, господарські об\’єкти)». Польський архітектор епохи пізнього бароко єзуїт Павло Гижицький (пол. Pawel Gizycki, 1692-1762) є автором кількох десятків храмів, переважно єзуїтських, у Самборі, Кременці, Луцьку, Піддубцях, Старому Чарторійську, у Городищі та інших. На польському сайті в еніклопедії Wikipedia є список усіх його проектів, але житомирського монастиря там немає. Ще слід зазначити, що з 1713 по 1723 рік Павло Гижицький ще не працював архітектором, а вивчав філософію та теологію у Любліні, Сандомирі та Кракові. А за один неповний 1724-й рік, що залишився, скласти проект і побудувати монастир із костелом у ті часи було практично неможливо. Приміром, Кафедральний костел св. Софії у Житомирі будували щонайменше сім років, Єзуїтський колегіум у Кременці за проектом Павла Гижицького – 12 років, Бернардинський костел у Житомирі – 22 роки. У біографії іншого італійського архітектора, який працював у Речі Посполитій, Паоло Антоніо Доменіко Фонтана (1696-1765) у переліку його проектів є «Собор отців Єзуїтів у Житомирі». Але в його біографії написано, що він приїхав з Італії до Річ Посполитої лише у 1723 році, і до квітня 1726 жив у Варшаві. Після чого приїхав на Волинь і вступив на службу до великого польського магната Павла Кароля Сангушка. Адже монастир єзуїтів у Житомирі тоді вже був, і вже третій рік як школа у ньому працювала. Жив ще на той час відомий польський архітектор Джакомо Джузеппе Фонтана (1676-1739). Чи може він?
На малюнку першої половини XIX століття (перший ліворуч у верхньому ряду ілюстрацій) видно, що костел Єзуїтського монастиря у Житомирі – цегляна базиліка з елементами готики та двома вежами на головному фасаді. Головний корпус монастиря (кельї), що зберігся, двоповерховий з високим цокольним поверхом. У плані будівля Г-подібна з коридорною системою та одностороннім розташуванням приміщень. Стіни цегляні оштукатурені, укріплені контрфорсами, перекриття з хрестових цегляних склепінь, перемички над отворами клинчасті цегляні. На дворовому фасаді були дерев\’яні сходи для підйому на поверхи (не збереглися). Територія, що перебувала під юрисдикцією монастиря і виключена з контролю міського самоврядування, розташовувалась між нинішніми вулицями Рильського та Черняховського та називалася Юридикою Єзуїтською. Це майже одна третина середньовічного Житомира, свого роду «місто у місті». Цю землю польський король Август Другим своїм привілеєм віддав Ордену єзуїтів. Тут вони мали власні ремісничі підприємства, пекарню, бійню, корчми, житлові будинки, торгували і не сплачували податки до міської скарбниці. 1768 року в Житомирі точилися бої між російськими військами та польськими конфедератами. Донські козаки оточили місто, гусари увірвалися з боку Станішівки та підпалили будинки, у тому числі й Єзуїтський костел. У костелі згорів ксьондз Зрубицький. гусари увірвалися з боку Станішівки та підпалили будинки, у тому числі і Єзуїтський костел. У костелі згорів ксьондз Зрубицький. гусари увірвалися з боку Станішівки та підпалили будинки, у тому числі і Єзуїтський костел. У костелі згорів ксьондз Зрубицький.
Опозиція єзуїтам дворів великих католицьких монархів Європи (Іспанії, Португалії, Франції) змусила папу Климента XIV скасувати орден 1773 року. Єзуїти в Житомирі втратили монастир із костелом, але залишилися жити в місті. Юридика Єзуїтська стала називатися з того часу вже Юридикою Поєзуїтською, але продовжувала користуватися колишнім привілеєм не сплачувати податки до міської скарбниці. Це викликало невдоволення як житомирських міщан, так і магістрату. Міщани неодноразово скаржилися на порушення своїх прав до Асесорського суду, а Житомирський магістрат у 1789 році подав скаргу до польського Коронного суду: «…місто могло б розвиватися краще і бути корисним Речі Посполитій, якби комісія скарбу коронного милостиво дозволила запобігти постійній несправедливості до занепаду міста з таких причин: юридика поєзуїтська є великою перешкодою для міста, оскільки за нинішнього устрою не лише пропінація закладена, а й різні ремесла та торгівля, такі, як скотобійня, свічки, хліб, дьоготь, смола та інші товари продають, а жодного податку місту не сплачують. Тому магістрат висловлює прохання, щоб і юридику повернули місту і платили відсоток». Пропінація – виняткове право на виробництво вина та пива та торгівлю ними у певній місцевості.
Про подальшу долю конфіскованих у єзуїтів костелу та монастиря читаємо у польського енциклопедиста Юзефа Кшивицького (1838 – після 1908) на сторінці 903 у XIV томі його Географічного словника Царства Польського та інших слов\’янських країн (польськ. Slownik geonychicz виданого у Варшаві 1895 року: «На початку XVIII століття, після умиротворення краю, Казимир Стецький граф Радван, каштелян київський, заснував у Житомирі костел та монастир для єзуїтів. Костел той у 1773 році закрили, монастир перетворився на школу, пізніше заснували тут юрисдикцію, і нарешті перетворили на в\’язницю, яка існує і сьогодні. Костел у 1841 році розібрали і з цегли збудували будинок на вулиці Чуднівській». Чуднівська вулиця – це нинішня вулиця Черняховського. Виявляється, що не в 1793 за указом Катерини II, як сказано в «Енциклопедії Житомира» Георгія Мокрицького, було закрито Єзуїтський монастир у Житомирі, а ще за влади Речі Посполитої у 1773 році. І вже тоді Юридика стала поєзуїтською. І відомий малюнок Єзуїтського костелу тепер слід датувати не 1865 роком (це дата його публікації), а першою половиною ХІХ століття. Це підтверджується і опорним планом Житомира 1852 року, де поряд із монастирем костелу вже немає (друга у верхньому ряду ілюстрація). І нова школа, відкрита у вже колишньому монастирі 1773 року, була не єзуїтською. Це підтверджується і опорним планом Житомира 1852 року, де поряд із монастирем костелу вже немає (друга у верхньому ряду ілюстрація). І нова школа, відкрита у вже колишньому монастирі 1773 року, була не єзуїтською. Це підтверджується і опорним планом Житомира 1852 року, де поряд із монастирем костелу вже немає (друга у верхньому ряду ілюстрація). І нова школа, відкрита у вже колишньому монастирі 1773 року, була не єзуїтською.
Про школу в будівлі монастиря, згадану Кшивицьким, читаємо у книзі житомирських істориків та краєзнавців Миколи Костриці та Руслана Кондратюка «Житомир: Підручна книга з краєзнавства»: «Житомирське повітове училище, або створено у 1773 році. Для його розміщення було виділено приміщення щойно ліквідованого єзуїтського монастиря. Організаційне училище підпорядковувалося Краківській академії та утримувалося за рахунок коштів Єдукаційної комісії. Училище складалося з 6 – 7 класів, а кількість учнів становила близько 600 чоловік (1784 р.). Педагогічний же персонал складався лише із шести учителів. У двох нижчих класах вчителі викладали всі предмети, в решті – спеціалізувалися за окремими дисциплінами. Першою посадовою особою був начальник училища – префект. В навчальному процесі та внутрішньому розпорядку зберігалися традиції попередника – єзуїтської колегії. … Ліквідовано повітове училище вже за години Російської імперії у 1833 році, у зв\’язку з відкриттям Волинської губернської гімназії». «Тут, – пише житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, – у 1816 – 20 роках навчався дід більшовицького вождя Володимира Леніна (Ульянова) – уродженець волинського містечка Старокостянтинів, єврей Ізраїль Бланк, який після хрещення став Володимиром Бланком. Але ще задовго до того, як у нього народився відомий усьому світу онук, записав себе на скрижалях історії тим, що врятував у Петербурзі від смерті хворого Тараса Шевченка». Студенти (так тоді називали учнів училища) жили поряд у будинках на Студентській вулиці. Вулиця зникла наприкінці ХІХ століття.
Після приєднання Правобережної України до Російської імперії у 1793 році, включно з Житомиром, колишній монастир єзуїтів відіграв вирішальну роль у питанні вибору адміністративного центру губернії. Спочатку вибрали Заславль (у давнину – Ізяславль), потім Звягель, перейменувавши його на Новоград-Волинський, але губернські установи помістили у Житомирі у вільних будинках Поізуїтської Юридики. У «Короткому описі міста Житомира» Т.І. Вержбицького на сторінці 12 читаємо: «5 липня 1795 Високо наказано бути губернському місту в Новоградволинську, при м. Звягле; а до влаштування “пристойних будівель для приміщення губернських присутніх місць, то, поки будинки там не будуть побудовані, заснувати на перший випадок перебування оних в м. Житомирі, де і нині знаходиться Губернське Волинського Намісництва Начальство”. Саме ж місто Житомир наказано звернути, серед інших міст, в повітове місто». Але ж у світі немає нічого постійного, ніж тимчасове. Вже за два роки (1797 року) намісник генерал-аншеф Тимофій Іванович Тутолмін перевів свою резиденцію до Житомира. Ось свідчення безпосереднього учасника тих подій Яна Дуклана Охотського в його «Записках XVIII століття», виданих Юзефом Ігнацієм Крашевським в 1874 році: «З трьох конфіскованих будинків у Левандовського (померлого в Смоленську) влаштували присутні місця, а з монастиря – з\’являється. У цій будівлі також помістилося: Управління намісництва (нинішнє Губернське Правління), Казенна Палата, Палати Кримінальна та Громадянська та Вищий Земський Суд». Вже за два роки (1797 року) намісник генерал-аншеф Тимофій Іванович Тутолмін перевів свою резиденцію до Житомира. Ось свідчення безпосереднього учасника тих подій Яна Дуклана Охотського в його «Записках XVIII століття», виданих Юзефом Ігнацієм Крашевським в 1874 році: «З трьох конфіскованих будинків у Левандовського (померлого в Смоленську) влаштували присутні місця, а з монастиря – з\’являється. У цій будівлі також помістилося: Управління намісництва (нинішнє Губернське Правління), Казенна Палата, Палати Кримінальна та Громадянська та Вищий Земський Суд». Вже за два роки (1797 року) намісник генерал-аншеф Тимофій Іванович Тутолмін перевів свою резиденцію до Житомира. Ось свідчення безпосереднього учасника тих подій Яна Дуклана Охотського в його «Записках XVIII століття», виданих Юзефом Ігнацієм Крашевським в 1874 році: «З трьох конфіскованих будинків у Левандовського (померлого в Смоленську) влаштували присутні місця, а з монастиря – з\’являється. У цій будівлі також помістилося: Управління намісництва (нинішнє Губернське Правління), Казенна Палата, Палати Кримінальна та Громадянська та Вищий Земський Суд». «З трьох конфіскованих будинків у Левандовського (померлого в Смоленську) влаштували присутні місця, а з поєзуїтського монастиря – острог. У цій будівлі також помістилося: Управління намісництва (нинішнє Губернське Правління), Казенна Палата, Палати Кримінальна та Громадянська та Вищий Земський Суд». «З трьох конфіскованих будинків у Левандовського (померлого в Смоленську) влаштували присутні місця, а з поєзуїтського монастиря – острог. У цій будівлі також помістилося: Управління намісництва (нинішнє Губернське Правління), Казенна Палата, Палати Кримінальна та Громадянська та Вищий Земський Суд».
В\’язниця (острог), яка займала спочатку лише частину приміщень колишнього монастиря, згодом зайняла всю будівлю. У 1873 році у в\’язниці перебували заарештовані 1932 чоловіки і 186 жінок (5% жителів Житомира!). Була тут і своя будинкова церква. У Миколи Івановича Теодоровича у першому томі “Історико-статистичний опис церков і парафій Волинської єпархії” є її опис: «Церква в ім\’я Поклоніння св. веригам приватного і славного апост. Петра, що при в\’язниці на вулиці Чуднівській. Коли і ким збудовано, невідомо. У 1873 році, після пожежі, що пошкодила її, знову відновлена та освячена коштом тюремного Комітету. Домова, міститься в одній із зал кам\’яної тюремної будівлі. Утворюю, ризницею і богослужб. книгами посередня. Міститься за рахунок тюремного Комітету». Перераховуючи найкращі будівлі міста Житомира у 1887 році, історик Тіт Іолич Вержбицький зазначає: «У числі будинків займає чільне місце… тюремний замок (колишня будівля Житомирського монастиря та колегії єзуїтів)». Вулицю, яка тоді починалася від Чуднівської вулиці, огинала в\’язницю та знову виходила на Чуднівську вулицю, назвали Острозькою. Острогом тоді називали в\’язницю. Тепер це слово застаріло. Ця вулиця виникла в другій половині XIX століття з трьох старих вулиць Юридики (Студентської, Ринкової та Рибної), і зникла в результаті забудови кварталу в 1960-х роках.
117 років при Російській імперії, аж до 1914 року, будівля колишнього монастиря використовувалася як в\’язниця, поки не збудували нову на Іподромній вулиці (нині вулиця Ватутіна). «Але в часи Громодянської війни, – пише житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, – місць у новій в\’язниці тим чи іншим господарям для своїх політичних ворогів не вистачало, і колишні єзуїтські келії час від часу знову перетворювалися на тюремні камери… Саме з них у 1920р. визволяв в\’язнів автор роману “Як гартувалася сталь” легендарний Микола Островський. Факт досить загальновідомий. А від наступного – ні! Як згадує Всеволод Петров, “… Житомир був осередком однієї з двох чеських дивізій (і штабу чеського корпусу – авт.), які формувалися на Україні”. До знайомства зі спогадами, цієї інформації не було, або вона абсолютно перекручена у всіх радянських енциклопедіях… Насправді ж штаб корпусу і одна його дивізія дислокувалися у Житомирі. І саме зі спогадів В. Петрова дізнаємося, що “чеські легіонери стояли біля помешкань в\’язниці”, тобто єзуїтського монастиря. Командував корпусом генерал Шокоров, штабом – генерал М. Діхтеріхс (останній є автором спогадів про криваве вбивство більшовиками батьківщини Миколи II). Це ще один історичний факт і нові прізвиська для цієї пам\’ятки – останньої “з могікан” на колишній Юридиці». Діхтеріхс (останній є автором спогадів про криваве вбивство більшовиками батьківщини Миколи II). Це ще один історичний факт і нові прізвиська для цієї пам\’ятки – останньої “з могікан” на колишній Юридиці». Діхтеріхс (останній є автором спогадів про криваве вбивство більшовиками батьківщини Миколи II). Це ще один історичний факт і нові прізвиська для цієї пам\’ятки – останньої “з могікан” на колишній Юридиці».
У березні 1919 року в камері смертників колишнього монастиря чекав на свою долю майбутній кінорежисер, кінодраматург, художник і письменник Олександр Довженко. Врятував його інспектор РКІ Олександр Савич Грищенко. У серпні 1919 року Довженка знову заарештували Волинську ЧК і просидів у цій же в\’язниці три місяці як “ворог Робочо-Селянського Уряду”. В\’язниця тут була і за сталінських репресій. 1941 року, одразу після німецько-фашистської окупації Житомира, на території колишньої Юридики було створено гетто, куди за лічені дні зігнали все єврейське населення, яке не встигло евакуюватися. Багато хто помер тут від голоду, холоду та хвороб. З гетто людей партіями вивозили вантажними машинами на Богунію в район хутора Довжик на страту. Будівлю колишнього єзуїтського монастиря перетворили на в\’язницю для спійманих учасників антифашистського підпілля та інших неугодних режиму житомирян, де фашисти під тортурами допитували в\’язнів. За словами очевидців, які пережили окупацію, ця в\’язниця була «притулком пекла на землі».
Багато будівель колишньої Юридики було зруйновано німцями ще на початку війни під час бомбардування міста. Інші будівлі повністю знищені при звільненні міста в 1943 році, у тому числі Хоральна синагога – пам\’ятка історії та архітектури XVIII століття. Випадково вцілів Єзуїтський монастир. У ньому після війни (до 1970 року) знаходилися обласні взуттєва та книжкова бази. Потім цю пам\’ятку історії та архітектури державного значення закинули. Будівля руйнується, перетворюючись на руїни. Так на наших очах гине ще одна унікальна пам\’ятка духовного минулого Житомира. Адже можна було кошти, відпущені у 2012 році на будівництво нової будівлі музею природи, використати для реставрації цієї стародавньої будівлі монастиря і тут зробити музей.
PS. Вулицю Черняховського у 2016 році перейменували на вулицю Леха Качинського, а вулицю Ватутіна – на проспект Незалежності.
Ілюстрації верхнього ряду:
Перша зліва – Колишній Єзуїтський монастир. Малюнок у першій половині ХІХ століття. На передньому плані хаотична забудова, що виникла на Поізуїтській Юридиці після закриття монастиря в 1773 році, на другому плані – занедбаний Єзуїтський костел, за ним – будівля колишнього монастиря, перетворена на в\’язницю. Під малюнком польською мовою написано: «Колишній костел Поєзуїтський у Житомирі». Малюнок підписано на борту: «К. PRZYKORSKI. “Ілюстрований тижневик”, № 283 від 25.02.1865, с.68».
Друга – Фрагмент опорного плану Житомира 1852 року, де цифрами позначено: 1 – Чуднівська (нині Черняховського) вулиця, 2 – будівля колишнього Єзуїтського монастиря, 3 – річка Кам\’янка, 4 – місце, де знаходився до 1841 року Єзуїтський костел.
Третя – Поізуїтська Юридика. Вид з правого берега річки Кам\’янка. У центрі знімку вгорі велика біла будівля – колишній Єзуїтський монастир (кельї), що використовується під в\’язницю. Фото 1873 року, автор – О. Желінський.
Ілюстрації нижнього ряду:
Перша ліворуч – Знищена за німецько-фашистської окупації Житомира Поізуїтська Юридика. У центрі знімку руїни Хоральної синагоги. Фотографію скановано з книги «Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками 1941-1944 рр., збірник документів» видавництва “Радянська Житомирщина”, 1948.
Друга – Занедбаний колишній Єзуїтський монастир. Фото 2008 року, автор – Віктор Галанін.
Третя – Руїни покинутого колишнього Єзуїтського монастиря. Фото 2009 року, автор – Анна Голтв\’янська.
