У Житомирі в районі міського Шодуарівського парку на двох найстаріших картах міста (1781 і 1827) показано невеликий цвинтар. Напис на карті 1827 року: “Християнське кладовище”. Житомирським краєзнавцям невідомо, кому воно належало, хто на ньому похований, коли він виник і коли на ньому припинили ховати. Ось що повідомив провідний археограф Державного архіву Житомирської області Руслан Кондратюк у біографічному довіднику “Некрополь старого Житомира”:«Дуже загадковим щодо часу заснування постає старий християнський некрополь, що знаходився на місці нинішнього парку ім. Гагаріна – між вулицею Лермонтовською та Старим Бульваром. Про його давність свідчать архівні документи. Ще в 30-х роках XIX століття міська влада порушила питання про закриття кладбища у зв\’язку з цілковитим його запустінням. Цікаво, що жодний з опитаних тоді міських старожилів так і не зміг пригадати, коли тут останній раз проводилися поховання, і чи є хоч у когось із навколишніх жителів рідні могили».
Спробуємо розгадати цю загадку, звертаючи увагу на те, що на обох картах до цвинтаря веде одна дорога. За ідеєю, вона має привести до власника цвинтаря. Побачимо, куди вона приведе. Від цвинтаря дорога спускається схилом Петровської гори, перетинаючи перпендикулярну до неї колишню дорогу (нині Пушкінська вулиця), а біля підніжжя гори — безіменний струмок (він і тепер безіменний). Потім дорога піднімається на Замкову гору і приводить … у колишню Юридику Єзуїтську до Єзуїтського монастиря. Юридикою Єзуїтською у XVIII столітті називалася частина території Житомира між нинішніми вулицями Рильського та Леха Качинського, а після скасування Ордену єзуїтів у 1773 році за указом Папи Римського Климента XIV – Юридикою Поєзуїтською. Руїни Єзуїтського монастиря збереглися до теперішнього часу, і є пам\’яткою історії та архітектури державного значення. На наведеному фрагменті плану міста 1827 року наочність територію цвинтаря зафарбував зеленим кольором, дорогу до нього — жовтим, а будівлі монастиря та костелу єзуїтів — помаранчевим. Якщо накласти цей фрагмент плану на сучасну карту міста, привівши їх до одного масштабу, то цвинтар виявиться якраз на нинішньому Шодуарівському провулку з забудованою територією, що прилягає до нього, по обидва боки провулка загальною площею близько півтора гектарів. То виходить, що це цвинтар єзуїтів? Мабуть, так. привівши їх до одного масштабу, то цвинтар виявиться якраз на нинішньому Шодуарівському провулку з забудованою територією, що прилягає до нього, по обидва боки провулка загальною площею близько півтора гектарів. То виходить, що це цвинтар єзуїтів? Мабуть, так. привівши їх до одного масштабу, то цвинтар виявиться якраз на нинішньому Шодуарівському провулку з забудованою територією, що прилягає до нього, по обидва боки провулка загальною площею близько півтора гектарів. То виходить, що це цвинтар єзуїтів? Мабуть, так.
У Житомирі єзуїти з\’явилися на початку XVIII століття, започаткувавши монастир із костелом. Територію, що була під юрисдикцією монастиря і виключена з контролю міського самоврядування (майже одна третина середньовічного Житомира), польський король Август Другим привілеєм віддав у повне володіння єзуїтам. Тут вони мали власні ремісничі підприємства, пекарню, бійню, корчми, житлові будинки, трикласну школу, вели торгівлю та не сплачували податки до міської скарбниці, що викликало невдоволення Житомирського магістрату та міщан. Житомирський магістрат подавав скарги до польського Коронного суду, а міщани неодноразово скаржилися на порушення своїх прав до Асесорського суду. Королівський привілей не сплачувати податки до міської скарбниці зберігся за єзуїтами і після скасування Ордену єзуїтів. У XVIII столітті в Житомирі були три міські цвинтарі — православний, католицький та єврейський. Усі вони знаходилися поряд на Охрімовій горі та були у запровадженні Житомирського магістрату. За повної адміністративної, господарської та фінансової незалежності від магістрату єзуїти, природно, мали мати і свій власний цвинтар. 1793 року Житомир у складі Правобережної України увійшов до Російської імперії. Закінчився тоді для єзуїтів привілей польського короля, і вони залишили Житомир. З того часу і припинилися поховання на Єзуїтському цвинтарі. Те, що цвинтар був невеликого розміру, пояснюється тим, що поховання на ньому велися порівняно невеликий час – менше ста років. Цілком логічно й те, що живуть у місті в 30-х роках XIX століття на цьому цвинтарі не було рідних могил. Їх і не могло бути.
На місці колишнього занедбаного цвинтаря на рубежі XIX – XX століть з\’явився Бекерівський провулок, що поєднав вулицю Бульварну (нині Старий бульвар) з Банною (нині Лермонтовська). Про походження такої назви провулка читаємо на сторінці 309 енциклопедії “Вулиці Житомира”: «Перша назва – Беккерівський провулок. Вона обумовлена тим, що з 1880-х р. н. перевулок був прокладений через садибу житомирського кондитера Людвіга Беккера». Зазначена тут дата 1880-ті роки та перебування на покинутому цвинтарі садиби кондитера викликають сумнів. На плані Житомира 1896 року цього кварталу провулка ще немає. На плані 1906 провулок вже показаний, але без назви. І тільки в адресній книзі 1913 року та на плані міста 1915 року його вже названо “Беккерівським”. У покажчиках вулиць, провулків та площ міста Житомира у “Пам\’ятних книжках Волинської губернії” він не згадується. Ймовірно, провулок з\’явився як проїзд під час будівництва садиби Доманівського та палацу барона де Шодуара. З правого боку провулка на початку XX століття першим збудувала одноповерховий особняк Катерина Іванівна Беккер. Була тоді у Житомирі традиція називати провулки прізвищами людей, які першими у ньому оселилися. У 1920-х роках його перейменували на провулок 3-го Інтернаціоналу. Згодом про це перейменування забули. Я жив у цьому провулку з 1962 року, і він тоді називався Беккерівським. Щоправда, у 1970-х роках згадали про колишнє перейменування, і поміняли таблички на “Провулок 3-го Інтернаціоналу”. 1993 року провулок перейменований на Шодуарівський. У 1980-х роках у провулку копали траншею для заміни водопроводу. У землі опинилися людські скелети, пожовклі від часу. Якби цвинтар був давнім, як припускають, колір кісток був би бурим. пожовклі від часу. Якби цвинтар був давнім, як припускають, колір кісток був би бурим. пожовклі від часу. Якби цвинтар був давнім, як припускають, колір кісток був би бурим.
У провулку збереглися два двоповерхові будинки. Це будинок №1 на розі зі Старим бульваром та будинок №3 – нині пам\’ятники архітектури. За адресною книгою 1913 року власником будинку №1 був міський голова Іван Оскарович Доманевський. Він його збудував у 1904 році. Власником будинку №3 в адресній книзі вважається Марія Доманівська (по батькові не вказано). За радянських часів будинки належали житомирському гарнізону. Вони жили сім\’ї генералів і старших офіцерів. Відомо, що у 1923 році у будинку № 3 жив командарм Іван Наумович Дубовий, і у нього на квартирі зупинявся заступник голови РНК УСРР Михайло Васильович Фрунзе. Тепер це житлові будинки. Обидва будинки спотворені їх новими господарями безглуздими прибудовами та надбудовами. Наприкінці провулка на розі з Банною вулицею (нині Лермонтовська) барон Іван де Шодуар у 1905 році розпочав та у 1908 році закінчив будівництво дивовижної краси чотириповерхового палацу для сімейного музею та бібліотеки. Відомо, що спроектував палац (а, можливо, і всю садибу) київський архітектор Зиновій Журавський, відомий своїм проектом залізничного вокзалу в Жмеринці. У цьому палаці за радянської влади був головний корпус краєзнавчого музею. 1943 року будівля постраждала від пожежі. Стіни вціліли. Будівлю можна було відновити, але 1951 року її знесли. Залишився великий підвал палацу. Випадково вцілів шматочок першого поверху, де тепер контора парку.
На початку провулку з правого боку була велика садиба з прибутковим будинком викладача математики в Маріїнській та Першій чоловічій гімназіях статського радника Івана Григоровича Пратського. Будинок знесли у 1934 році, припускаючи на його місці збудувати Палац піонерів. Палац піонерів будувати передумали, а садибу перетворили на Піонерський парк. Поруч із садибою Пратського була садиба відомого житомирського лікаря-терапевта Григорія Карповича Пивоварова. Садибу знесли наприкінці 1960-х років, майже відразу після смерті Пивоварова, а на її місці збудували дитячий атракціон “Веселі гірки”.
Колишня дорога на цвинтарі стала поступово забудовуватись і перетворилася на вулицю. Назва її відома з 1781 року як вулиця Тісна. У “Пам\’ятній книжці Волинської губернії на 1894 рік” вона названа Чуднівська мала, на 1915 рік – Чуднівська-Мала, на плані міста Житомира на 1915 рік – Мала Чуднівська, а за радянської влади – вулиця Лазо. Сергій Георгійович Лазо, який брав активну участь у встановленні радянської влади в Сибіру та на Далекому Сході, жодного відношення до Житомира не мав. Після будівництва нової ділянки вулиці між вулицями Любарською та Театральною вулицю Лазо було розрізано на дві частини. 1992 року перша її частина від вулиці Черняховського (нині Леха Качинського) увійшла до складу вулиці Адмірала Щастного (з 2016 року – Дмитра Донцова). Частина вулиці Лазо, що залишилася, в 1996 році отримала нову назву — вулиця Миколи Лисенка на честь видатного українського композитора, піаніста, диригента та педагога Миколи Віталійовича Лисенка, який виступав у Житомирі з хоровими концертами. Примітним на цій вулиці є те, що вона майже зберегла свій вигляд більш ніж сторічну давність. Більшість будівель на ній збудовано у другій половині XIX століття. Ось тільки фасади почали втрачати свою колишню привабливість. Їх облицьовують силікатною цеглою. Ось тільки фасади почали втрачати свою колишню привабливість. Їх облицьовують силікатною цеглою. Ось тільки фасади почали втрачати свою колишню привабливість. Їх облицьовують силікатною цеглою.
Найкрасивішим був двоповерховий будинок колезького радника Гамільтона (нині будинок №5). Історію цього будинку розповідає житомирський краєзнавець Сергій Собчук:«Мешканці цього будинку із задоволенням розповідають, що він свого часу належав знаменитій артистці, співачці Гамільтон. Це помилка, але вона зрозуміла і зрозуміла. За чутками, в тій чи іншій мірі, люди знають про трагічне кохання леді Гамільтон та адмірала Гораціо Нельсона. Історія справді дуже вражаюча, але до Житомира стосунку не має. Все простіше. Власником земельної ділянки, де стоїть будинок, був дворянин Лесовський Ромуальд Севастьянович. У 1896 році ділянку у нього купив і збудував надзвичайної краси та прекрасної архітектури будинок Гамільтон Максиміліан Олексійович, колезький радник. У 1899 році Гамільтон продав будинок, який поділили дві родини: Бреверн Єлизавета Германівна (купча від 17.03.1899) і баронеса Ферзен Віра Германівна (купча від 17.06.1899). Думаю, це дві рідні сестри. І в кінці скажу, що в архіві бачив план, креслення та архітектурні ескізи будинку Гамільтона – ліпнина, карнизи, сандрики, пілястри, прикраси вікон невимовної краси. Архітектор та художник-дизайнер були надзвичайно талановиті. Сусідними були садиби: відомого в місті лікаря Болеслава Липського (будинок №2), Левенецького Євгена Прокоповича (будинок №7) та Тіддієра (ім\’я не встановив, будинок №11)».
Максиміліан Олексійович Гамільтон вперше згадується у “Пам\’ятній книжці Волинської губернії на 1891 рік”. Він тоді був колезьким асесором. Працював у 1890 році штатним доглядачем та викладачем російської мови у двокласному міському училищі. З 1991 він інспектор народних училищ. До 1897 жив на Хлібній вулиці. З 1896 – колезький радник. Востаннє згадується у “Пам\’ятній книжці Волинської губернії на 1900 рік”. Мабуть, продавши будинок 1899 року, він поїхав із Житомира. Фасад будинку Гамільтона мав свій первісний вигляд до 1972 року. Тепер він фанерований силікатною цеглою. Одноповерховий будинок лікаря Болеслава Липського на розі з Лермонтовською вулицею (будинок №2) мав незвичайний та єдиний у місті фасад у псевдоготичному стилі зі стрілчастими перемичками та фризом із орнаментом у мавританському стилі. Сьогодні вже фасад цієї пам\’ятки архітектури не впізнати. У 2011 році його облицьовували силікатною цеглою.
Наприкінці вулиці на крутому схилі рельєфу зберігся майже у первісному вигляді двоповерховий з цокольним поверхом (під частиною будівлі) прибутковий будинок № 16. Він належав міщанину Катербергу. У цьому будинку у 1892 – 1893 роках на квартирі чиновника Федора Олександровича Шубовича жив під час навчання у Першій житомирській чоловічій гімназії Іван Адріянович Фещенко-Чоповський – майбутній видатний український вчений-металург, доктор технічних наук, професор, міністр в урядах Центральний республіки (УНР). 1945 року заарештований радянськими спецслужбами, засуджений Військовим Трибуналом військ НКВС до 10 років позбавлення волі, помер 1952 року в концтаборі в Сибіру в селищі Абезь. 1996 року експедиція львівського товариства “Пошук” знайшла та облаштувала могилу Івана Фещенка-Чоповського в Абезі. На ній було вставлено хрест. Капсулу із землею з могили привезли до Житомира та урочисто поховали у могилу його батька Адріана. Іменем Фещенка-Чоповського названо вулиці у Житомирі та у Львові. У 1992 році при перейменуванні вулиці Паризької комуни (колишня Миколаївська, де теж мешкав у будинку №6 Іван Адріанович) на вулицю Фещенко-Чоповського на будинку №1 встановили анотаційну дошку з поясненням назви вулиці. На встановлення дошки приїхала його донька Ірина Іванівна Богун, були присутні депутати Верховної Ради та житомирської міськради. Кожному учаснику цієї події подарували на згадку книжку мемуарів Фещенка-Чопівського “Хронiка мого життя”. Я там теж був, і мені теж подарували книгу. Прочитав із великим інтересом та зберігаю її. Дошка на будинку не збереглася. Її вкрали. Іменем Фещенка-Чоповського названо вулиці у Житомирі та у Львові. У 1992 році при перейменуванні вулиці Паризької комуни (колишня Миколаївська, де теж мешкав у будинку №6 Іван Адріанович) на вулицю Фещенко-Чоповського на будинку №1 встановили анотаційну дошку з поясненням назви вулиці. На встановлення дошки приїхала його донька Ірина Іванівна Богун, були присутні депутати Верховної Ради та житомирської міськради. Кожному учаснику цієї події подарували на згадку книжку мемуарів Фещенка-Чопівського “Хронiка мого життя”. Я там теж був, і мені теж подарували книгу. Прочитав із великим інтересом та зберігаю її. Дошка на будинку не збереглася. Її вкрали. Іменем Фещенка-Чоповського названо вулиці у Житомирі та у Львові. У 1992 році при перейменуванні вулиці Паризької комуни (колишня Миколаївська, де теж мешкав у будинку №6 Іван Адріанович) на вулицю Фещенко-Чоповського на будинку №1 встановили анотаційну дошку з поясненням назви вулиці. На встановлення дошки приїхала його донька Ірина Іванівна Богун, були присутні депутати Верховної Ради та житомирської міськради. Кожному учаснику цієї події подарували на згадку книжку мемуарів Фещенка-Чопівського “Хронiка мого життя”. Я там теж був, і мені теж подарували книгу. Прочитав із великим інтересом та зберігаю її. Дошка на будинку не збереглася. Її вкрали. де теж мешкав у будинку № 6 Іван Адріанович) на вулицю Фещенко-Чоповського на будинку № 1 встановили анотаційну дошку з поясненням назви вулиці. На встановлення дошки приїхала його донька Ірина Іванівна Богун, були присутні депутати Верховної Ради та житомирської міськради. Кожному учаснику цієї події подарували на згадку книжку мемуарів Фещенка-Чопівського “Хронiка мого життя”. Я там теж був, і мені теж подарували книгу. Прочитав із великим інтересом та зберігаю її. Дошка на будинку не збереглася. Її вкрали. де теж мешкав у будинку № 6 Іван Адріанович) на вулицю Фещенко-Чоповського на будинку № 1 встановили анотаційну дошку з поясненням назви вулиці. На встановлення дошки приїхала його донька Ірина Іванівна Богун, були присутні депутати Верховної Ради та житомирської міськради. Кожному учаснику цієї події подарували на згадку книжку мемуарів Фещенка-Чопівського “Хронiка мого життя”. Я там теж був, і мені теж подарували книгу. Прочитав із великим інтересом та зберігаю її. Дошка на будинку не збереглася. Її вкрали.
Висловлюю вдячність моїм друзям Сергію Собчуку, Ганні Голтв\’янській, Сергію Реенту та Галині Загальській за надані фотографії, а Сергію Собчуку ще й за допомогу у пошуку архівних матеріалів по старих будівлях вулиці Миколи Лисенка. Ілюстрація першого ряду: Фрагмент плану міста Житомира 1827 року у районі нинішніх вулиць Леха Качинського, Дмитра Донцова, Миколи Лисенка та Шодуарівського провулку. Ілюстрації другого ряду: Перша ліворуч – фрагмент фасаду палацу Івана де Шодуара. Фото 1930-х років, автор невідомий. Друга – Шодуарівський провулок. Праворуч колишня садиба барона де Шодуара. Дві будівлі садиби Шодуара ще зберегли на цій фотографії свій первісний вигляд. Фото 2008 року, авторка Ганна Голтв\’янська.
Третя – Колишній житловий будинок міського голови Доманівського на розі Старого бульвару та Шодуарівського провулка. Праворуч на головному фасаді видно сучасну прибудову. Фото 2011 року, автор – Sergey Reent.
Четверта – Шодуарівський провулок. Зліва – місце, де була садиба статського радника Івана Григоровича Пратського, а за радянських часів – Піонерський парк. Праворуч – змінений до невпізнання фасад колишнього будинку Марії Доманівської. Фото 2015 року.
П\’ята – Шодуарівський провулок. Справа, де атракціон “Веселі гірки”, була садиба лікаря-терапевта Григорія Карповича Пивоварова. Ліворуч (за новою трансформаторною будкою) стояв палац барона Івана де Шодуара. Фото 2015 року.
Ілюстрації третього ряду:
Перша ліворуч – Початок вулиці Лазо (нині Миколи Лисенка). На задньому плані – вулиця Лермонтовська. Фото 1950-х років із сімейного альбому Т. Грачової (Москвиної).
Друга – Вулиця Лазо (нині Миколи Лисенка). Ліворуч – двоповерховий житловий будинок другої половини XIX століття, нині №18. Праворуч – одноповерховий житловий будинок №17. Фото 1994 року, автор – Борис Дубман.
Третя – Будинок колезького радника Максиміліана Олексійовича Гамільтона, нині житловий будинок №5 на вулиці Миколи Лисенка. Фото 1950-х років із сімейного альбому Івана Клавдійовича Катерининського.
Четверта – Будинок лікаря Болеслава Липського, нині житловий будинок № 2/12 на розі вулиць Миколи Лисенка та Лермонтовської. Фото 2011 року, автор – Ганна Голтв\’янська.
П\’ята – Будинок лікаря Болеслава Липського, фанерований силікатною цеглою. Нині житловий будинок №2/12 на розі вулиць Миколи Лисенка та Лермонтовської. Фото 2015 року.
Ілюстрації четвертого ряду:
Перша ліворуч – Будинок колезького радника Максиміліана Олексійовича Гамільтона, нині житловий будинок №5 на вулиці Миколи Лисенка. Фото 2017 року, автор – Сергій Григорчук.
Друга – Будинок Євгена Прокоповича Левенецького, нині житловий будинок №7 на вулиці Миколи Лисенка. Фото 2017 року, автор – Сергій Григорчук.
Третя – Будинок Тіддієра, нині житловий будинок №11 на вулиці Миколи Лисенка. Фото 2017 року, автор – Сергій Григорчук.
Четверта – Прибутковий будинок міщанина Катерберга, нині житловий будинок №16 на вулиці Миколи Лисенка. Фото 2017 року, автор – Сергій Григорчук.
