Проста історія про великих людей: як радомишльські бабусі рятувалися від каторги в Німеччині та бачили пожежу школи №1 у 1943 році.
Дякуючи моєму захопленню в дослідженні рідного краю, доводиться майже щоденно спілкуватися з багатьма дивовижними жінками, які мешкають у Радомишлі. Серед співрозмовників є певна категорія громадян, до яких ставлюсь з особливою повагою. Серед всіх моїх багатьох недоліків є один незвичайний – щиро шаную бабусь. Жінки похилого віку заслуговують на особливу увагу. Радомишльські бабусі, не тільки наші сучасниці, а насамперед – старожили міста.
На фото ліворуч – Ольга Павлівна Свіца, праворуч – Зінаїда Савеліївна Хаблюк. Фотографія Олександра Пирогова.
На нелегку долю жінок випали тяжкі випробування ХХ століття. Нібито й мали жінки вже заслужений відпочинок і цілком пристойну забезпечену старість – аж ось тобі: перебудова, Чорнобиль, розвал Радянського Союзу, «кравчучки», злиденні пенсії. Тепер ось – нова кривава російсько-українська війна, нові злидні і випробування. Неймовірні жінки до минулої війни закінчили школу медсестер в місті Радомишлі, яка розташовувалася в будівлі, де нині районний Будинок культури. Олена Павлівна Свіца – майже ровесниця бурхливого ХХ століття. На час нашої зустрічі жінці виповнилося 92 роки. Доводилось неодноразово спілкуватися і кожного разу не переставав дивуватися, захоплюватись. Бабуся займалася йогою і, розмовляючи зі мною, курила папіроси «Казбек». Вражав ясний розум і відмінна пам’ять як для такого поважного віку. Олена Павлівна могла годинами розповідати про минуле Радомисля, детально змальовуючи події, що відбувалися в минулому.
Часто згадувала лихоліття минулої війни. Рідного брата Андрія залишили для підпільної роботи. В перші дні окупації сусід – Олексій Максимчук, який став поліцаєм видав його загарбникам. Брата разом з 160 радомишльськими чоловіками німці по-звірячому закатували в урочищі «Черча». Його дружина вночі з горя пішла на річку Мику – хотіла втопитися. Та троє маленьких дітей догнали і вмовили матір. Жінка одна виховала і дала освіту всім дітям. Довелось працювати медсестрою у лікарні. У роки фашистської окупації Ольгу Павлівну не відправили на каторжну працю до Німеччини завдяки лікарю Михайлу Микульському, який видав довідку про невиліковну хворобу. Молодій дівчині вдалося уникнути трагічної долі тисяч українських дівчат і хлопців, яких вивозили у Німеччину. Після звільнення Радомишля довгі роки працювала медсестрою в районній лікарні. «Радомишль – це моє серце, моя любов, моє життя, – говорила. Я бувала у багатьох місцях, але таких людей, які живуть у місті, я ніде більше не зустрічала». З теплотою розповідала про лікаря Михайла Федоровича Микульського. Про порядність, чесність і мужність людини з великої літери. Часто згадувала і дочку Микульського – Нонну Михайлівну, яка викладала на кафедрі біохімії в Київському медінституті. Олена Павлівна Свіца запам’яталась дивним енергетичним володарем блискучих і розумних очей, дивлячись у які годі повірити, що ця жінка – у такому поважному віці.
Зінаїда Савеліївна Хаблюк – привітна, енергійна жінка. З нею завжди можна було перекинутися словом, розпитати про життя-буття, про враження від тих чи інших подій. Великий трудівник, надзвичайно працездатна, завжди в русі, у турботах. Влітку, восени топтала стежку до свого саду, який тримала в порядку. Часто ходила до лісу, звідки поверталась із кошиком грибів, ягід, оберемками лікарських трав, на яких добре зналась. Своїм прикладом доводила, що маючи поруч ліс і сад, голодним, принаймні, не залишишся. Часто повторювала, що вліту збереш – то взимку знайдеш, якщо збережеться. Зінаїда Савеліївна розповіла, як німці під час війни спалили школу №1 і зруйнували пам’ятник Т.Г. Шевченку. Родинний будинок по вулиці Шевченка 18, знаходився через дорогу від школи №1. Жінка була свідком великої пожежі. Свого часу доводилося сперечатися з Володимиром Макаровичем Яцюком, відомим дослідником творчості Т. Г. Шевченка, який не вірив, що німці зруйнували пам’ятник Кобзарю в Радомишлі. Доводив, що в Україні під час окупації таких випадків не зафіксовано. Директор ДТСААФ – Юрій Григорович Шкідченко, який під час війни мешкав на вулиці Шевченка, розповів, чому це зробили німці. В грудні 1943 року німецький гарнізон розташовувався в школі. Під час опалення будинок загорівся, і згорів ущент. Всю злість і лють фашисти вимістили на пам’ятнику Шевченку. Жінки якось тихо й непомітно відійшли у вічність.
У декого може виникнути питання: чому саме оцим непримітним бабусям приділяється така увага. Якось у Києві один із моїх співрозмовників, досить відома особистість – Михайло Антонович Прилуцький, відповідальний секретар газет «Радянська Житомирщина» і «Літературна Україна», редактор всеукраїнської екологічної газети «Зелений світ», запитав, хто зі знаменитих радомишлян мені відомий. Я відповів, що не знаю нікого. Письменник здивувався: «Як так?» Почав перераховувати знайомі прізвища. Натомість довелося пояснити, що про всіх знаменитостей якщо ще не написали книг, то обов’язково напишуть. Нерідко, завдячуючи отим, великим, автори книг про відомих людей забезпечили свій добробут, придбали машини, будинки, дачі та інші принади життя. Загальну історію пишуть в столиці, в розкішних кабінетах, а створюють прості люди в провінції. А хто ж згадає про звичайну, просту людину? Хто згадає, що в слові «народ» – мільйони різних доль? «Незвичайні погляди у тебе», – промовив співрозмовник і потиснув руку.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
