38-річний Віталій Хиля з Малина на Житомирщині провів у російському полоні понад два роки. Штурмовик 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади потрапив у полон на Донеччині у січні 2024-го, а додому повернувся лише 6 березня 2026 року.
Як потрапив у полон
26 січня 2024 року під час виконання бойового завдання Віталій разом із побратимами опинився в пастці.
«Був мінометний обстріл нашої позиції. Ми були зашкірені, не було змоги навіть вилізти. І вже були зверху російські солдати. Вони зайшли на нашу позицію», — пригадує він.
Реклама
Через два дні полонених вивезли до Бєлгородської області, а згодом — до слідчого ізолятора в Осколі.
«Страх, звичайно, був. Страх перед невідомим. Нерозуміння, чи ти виживеш, чи ні. Потім пройшло 14 днів, і нас завезли в слідчий ізолятор в Осколі. СІЗО-2. Там ми перебували приблизно п’ять місяців», — розповів Віталій Хиля.
Два роки за ґратами
Полонених змушували спілкуватися російською, читати російськомовні книжки та вивчати історію Росії. Щоб зберегти психологічний стан, хлопці рятувалися розмовами.
«У нас у камері було троє або четверо людей. Постійно спілкувалися. Розповідали про своє життя — від дитинства до дорослого віку. Обговорювали фільми, книжки, хто що читав. Ділилися, чим займалися, зокрема спортом», — каже Віталій.
Найважчим була невідомість — без жодного розуміння, коли і чи взагалі вийдеш на волю.
«Там немає розуміння, що ти звільнишся, наприклад, через рік. Немає поняття, коли повернешся додому: чи будеш живий, чи ні. Можливо, минуть роки. Були і відчай, і сподівання, що повернуся, обійму рідних і все буде добре», — розказав він.
Перший лист від мами Віталій отримав лише за кілька днів до обміну — 25 лютого 2026 року, перебуваючи в Удмуртії.
«На останній локації, де ми перебували, в Удмуртії, ми мали можливість писати листи. Ми писали. 25 лютого 2026 року я отримав перший лист — від батьків, від мами. Це було перед обміном», — розказав військовий.
«Здавалося нереальним»
Навіть коли оголосили про обмін, Віталій не повірив — надто багато разів «етап» виявлявся просто переведенням до іншої в’язниці.
«Нам говорили, що ви їдете на обмін, але це могло означати просто етап — перевезення з одного місця в інше. Довіри не було, що повернешся додому. Потім спецназ сказав, що ви їдете додому, що за п’ять годин будете там. Але це здавалося нереальним. Уже в автозаку ми почули, що їдемо в аеропорт, і тоді з’явилася якась надія», — сказав військовий.
Реальність повернення дійшла, коли літак приземлився в Білорусі й автобус повіз їх до Чернігова. Увечері 6 березня Віталій зателефонував мамі.
«Мамо, не плач, усе буде добре, я вже вдома. Вона тоді, здається, була на роботі», — пригадує він.
Повернення до життя
Зараз Віталій Хиля поступово відновлюється після двох років полону.
«Поки що хочу максимально відновитися. Це непросто за короткий час повернутися до стану, який був до полону», — каже він.
