30 років тому він виїхав на перше редакційне завдання обласної «молодіжки». Попереду була епоха змін і викликів…
Нещодавно в обласному літературному музеї відбулася презентація другої книги нашого земляка, журналіста Івана Тичини «Народжений із зірок». Перша ж його книга «Крамниця «Feeling» побачила світ у 2003 році й здобула велику прихильність читачів.
Тут мимоволі виникає питання : Іван Тичина – професійний журналіст, більше 30 років працює в періодичних виданнях. Так що розповідати свої враження про важливі події десяткам читачів є його професійним обов’язком. Навіщо ж тоді ще й писати книги?..
-Я не можу не писати, – уміхається Іван Тичина. – Часто навіть після складного трудового дня яскраві образи і пережиті моменти останнього будять зі сну, потребуючи втілення в рядках. Тож нічого не залишається, як вибирати вільну хвилину і писати…
Читати книги він любив ще змалечку. Може, навчився того у татка. Жили вони в селі Корчівка ще недавно – Пулинського району. Батько працював в ПМК, але яким би втомленим не приїжджав з роботи на меліоративному полі, – завжди брав до рук свіжу газету чи журнал ( їх тоді передплачували чимало).
Тож уже в молодших класах Іван встановив собі за правило: щодня прочитувати по 100 сторінок книг. До п’ятого класу перечитав усі книги сільської бібліотеки. І тоді ж, у п’ятому класі, написав з української шкільний твір на вільну тему, що ним захоплювалися і друзі, і вчителі.
Після школи вступив до технікуму. Вчився добре, але це було не його…
Тож, відслуживши в армії, не злякався великого конкурсу й успішно здав вступні іспити на факультет іноземних мов Житомирського університету імені Франка. Заняття тут відкривали широкі світи, навчали дипломатії та людських контактів.
Після закінчення став викладати іноземну у сільській школі, райцентрі. І, звичайно, друкувався – в районній, обласних газетах. Молодого, талановитого автора помітили. Першим творчим учителем молодого письменника став Михайло Клименко – знаний світоч літератури нашої області, та й не тільки.
– Якщо тобі Богом дане вміння і бажання писати – маєш те робити, – говорив Івану Тичині Михайло Данилович. І продовжував: – Роби своє, іди вперед…
Вже пізніше Іван Тичина знайшов такі ж слова у відомого українського філософа, священника Любомира Гузара.
– Одну й ту саму річ кожна людина бачить по-своєму, бо всі люди різні, – сказала на презентації другої збірки новел Оксана Пилипчук, редакторка книги – В Івана Тичини весь світ – особливий. Кожне його речення спонукає до роздумів, викликає бажання проаналізувати, чому автор подає це саме так?..
Свого часу Івану Тичині довелося побувати на стажуванні з журналістики в Сполучених штатах Америки. Бачив, як там цінують рідну мову всі люди (стажувався в різномовних виданнях). Був на святі випускників в українській школі, де навчаються діти нашої діаспори. Тож можна порівняти, що робиться з нашою мовою зараз у нас і чому.
Так, давно вживані наші слова нині стало модно витісняти іноземними. Наприклад, навіщо говорити «он-лайн», якщо можна сказати «прямий зв’язок». Або «локдаун» замість усім зрозумілого «карантину». При тому, що на світовому конгресі філологів ще в 1924 році українська мова була визнана найбагатшою в світі – за кількістю значення слова, і наймелодійнішою – після італійської.
Іван Тичина у кожному своєму оповіданні, в кожній новелі намагається привернути увагу до краси і багатства нашої мови. Взяти хоча б назви новел «Драбина до неба», «Ненависть стріляти по тиші», «Мама, яка сонцем зліва від водія», «Міст Волтон і місце турбулентних феромонів»…
Красу його слова помічають і читачі.
– Так, нині стало більше видаватися книг українською мовою. Але зміст у багатьох із них неглибокий. Проза вимагає думок, а думок у них нема, а в Івана Тичини в кожному реченні – своя думка, – говорить журналіст і поет Василь Головецький.
– Засилля іноземної мови до добра не доведе. Українську мову потрібно берегти. Саме Іван Тичина є чудовим носієм і популяризатором нашої рідної мови, – підтримав Головецького депутат обласної ради Олександр Чорноморець.
Наприкінці зустрічі автор привідкрив лаштунки нової (третьої) збірки. Саме в ній будуть «Ранок устриці з лимоном», «Зима якої вже не буде», «Погляди залишені в повітрі», «Переведи мене через безодню»…
А ще він – людина сучасна. В поєднанні з природою шукає позитив. Силу і витримку для організму, здатність протистояти негативу знаходить у живій воді: купається в усі пори року.
– Якщо вже дуже холодно, то хоч руки у воду занурити, – говорить Іван Іванович. – Вона змиває сум і втому, додає бадьорості.
Тому й люблять Івана Тичину і читачі, і колеги по роботі. Ось якого вірша вони написали нещодавно до його дня народження:
«Ах, цей Іван Іванович Тичина –
І гордість, і окраса України.
Нікому не підкориться країна,
В якої мужні є такі мужчини…».
Нам лишається тільки приєднатися до цих пророчих рядків.
