Він був на війні. І хоч і отримав колосальний бойовий досвід, допомагав вирішувати питання, які стосувалися задач Натівського блоку, навчався співпрацювати із військовослужбовцями із інших країн світу все ж – він був на війні. З серпня 2003 по лютий 2004 року в складі 5 механізованої окремої бригади нині командир батальйону зв’язку 93 окремого лінійно-вузлового полку зв’язку підполковник Юрій Бернацький проходив службу зі стабілізації миру в Республіці Ірак. Ми не будемо дискутувати про необхідність відправки українського контингенту в Республіку, де була громадянська війна, для Юрія Бернацького миротворча діяльність – це не просто кадри з кінофільмів, а реалії його життя.
-Юріє Анатолійовичу, які задачі в Республіці Ірак були поставлені особисто перед вами?
– В той час я був заступником начальника вузла зв’язку з озброєння і забезпечував постійну бойову готовність техніки та озброєння вузла зв’язку в різних умовах, вдень і вночі. І, повірте, саме в таких умовах несення служби відчуваєш серйозну відповідальність за виконання поставлених задач.
– Чи виникали ситуації під час несення служби в Республіці Ірак, коли вам ставало страшно?
– Якщо я скажу, що мені не було страшно і була упевненість у кожному кроці, я буду нещирим. Ми відчували себе безпечно на базі нашого табору, але за його межами з нами могло трапитися будь-що. Ми могли потрапити під обстріл реактивними снарядами, під кулеметний вогонь зброї різного калібру. Та, без сумніву, велику роль відігравала поведінка місцевого населення. Вони не сприймали загарбницькі американські війська, в той же час український контингент відчував приязне і тепле ставлення. Цьому є своє пояснення: освічена частина іракських жителів проходили навчання в країнам колишнього Радянського Союзу, тому Україна для них була знаною країною.
Важко було дивитися на голодних іракських дітей. Ми дивилися на них і пригадували своїх дітей, які лишилися без батьківської уваги. І хоч не мали права приділяти їм увагу, давати харчі та воду, все ж часто не витримували і, чим могли, ділилися із місцевим населенням.
– Із рідними вас розділяли тисячі кілометрів. Як підтримували зв’язок?
– Телефонний зв’язок ми мали якісний, тож раз на тиждень могли поспілкуватися із рідними людьми. Листувалися, хоча пошта до адресата надходила за 2-4 тижні. Та відчували неймовірну тугу, все ж відстань, яка розділяла нас, пригнічувала. Між офіцерами була навіть така домовленість: у разі, якщо із кимось із військових щось трапиться, його колеги приїдуть додому і першочергово підтримають сім’ю загиблого. Та, Слава Богу, ми виконали головну задачу – усі повернулися живими. Тому братерство, яке відчували ми в нашому військовому колективі нас оберігало. І я пригадую зараз і начальника штабу бригади Віктора Муженка, який тепер командує 8 армійським корпусом, і Олександра Ющенка, Романа Туровця, Олександра Колесніка, Володимира Солов’яна, Сергія Артеменка і багатьох інших. З часу нашої служби в Іраку вже пройшло достатньо часу, а ми досі зустрічаємося і я ловлю себе на думці, що якби зараз була дана команда взяти участь в операції по стабілізації миру в якійсь з країн, я б не вагаючись із цими хлопцями знову б туди поїхав.
-Юріє Анатолійовичу, на вашу думку, у чому унікальність українського солдата, що його позитивно сприймають в країнах, де наші миротворці виконують задачі по стабілізації миру?
– Український офіцер за мінімальну заробітну плату покладені на нього задачі виконує на всі 100%. Наші миротворці ладні були віддати останнє, аби хоча б трохи полегшити життя людей, які дивилися в очі війні. І український військовослужбовець не раз доводив – навіть складну ситуацію можна вирішити мирно, не беручи зброю в руки.
