Політолог Олександр Радчук розповів в інтерв’ю про те, чим закінчиться “епопея” із законом про мови, чи сприятиме прийняття цього закону зближенню з Росією, і чому зростання соціальної напруженості в країні є позитивним моментом.
– Як так сталося, що на 21-му році незалежності Україна, фактично, стоїть на порозі офіційного впровадження двомовності?
– Олександр Радчук: Я не думаю, що це питання цивілізаційного характеру. Думаю, що все це відбувається в рамках ментальної системи цінностей українців. Тобто, мова йде про ситуацію, про політичну вигоду, про електоральні дивіденди. Згадаймо 1924-1926 роки – впровадження українізації в УРСР. Тоді якоюсь мірою справа теж стосувалася двомовності. Потім всю цю справу Сталін “прикрив”. Однак, сама по собі українська мова нікуди не зникла. Думаю, саме існування полярних точок зору стосовно питань мови і є запорукою того, що із нею все буде гаразд. Було б значно тривожніше, аби про це зовсім мовчали. Тобто, наразі політики якраз і розраховують на сам ефект “вибуху” стосовно мовного питання. Не більше і не менше. Це така передвиборча гра.
– Прийняття мовного законопроекту є черговим підтвердженням “неукраїнськості” чинної влади?
– Олександр Радчук: Чинна влада не є українською за своєю суттю. Вона є радянською. На жаль, питання мови використовується тільки із метою загравання із певною електоральною групою. Не думаю, що самі люди, які висловлюють бажання говорити російською мовою, розуміють всю суть та глибину державотворчих та націотворчих аспектів. Це не питання “українськості” чи “зросійщення” української держави. Це питання хвороби еліт, а фактично – відсутність як такої конструктивної правлячої еліти.
– “Узаконення” російської мови якимось чином сприятиме зближенню з Росією? Чи є взагалі тут елемент політичного загравання нашої влади з північним сусідом?
– Олександр Радчук: Питання мови для Росії не є принциповим. І ніколи не було. Для Росії принциповим залишається питання збереження України в своєму радіусі економічного та геополітичного впливу. Мова – то вже як бонус. Звичайно, це свято для деяких схибнутих українофобів. З боку Росії пролунала позитивна заява стосовно закону про мови, що був прийнятий у Верховні Раді, але я не думаю, що одразу ж після цього розпочнеться грандіозний ярмарок подарунків від північного сусіда. Не думаю, що на цьому фоні вдасться вибити якісь знижки на газ та інші економічні вигоди. З іншого боку, я не бачу тут і загравання нашої влади із Росією: чисто утилітарне рішення для вирішення своїх електоральних проблем у своїх базових регіонах – на сході та півдні країни.
– Чим, на твою думку, закінчиться “епопея” із законом про мови? Чи не виллються протестні акції в чергове протистояння двох частин України?
– Олександр Радчук: Звичайно, така тема, як мова, завжди веде до певного протистояння всередині будь-якої спільноти. Ще й такої неоднорідної за всіма параметрами, як українська. Це небезпечна тенденція. Але мені вбачається, що ці передвиборчі маневри влади українське суспільство вже розкусило: його стає все важче ввести в оману і підготувати до провокацій. Ескалація проблем у суспільстві відбувається зовсім у інших сферах: передусім це працевлаштування, гідна заробітня плата, проблеми медицини, соціального забезпечення, пенсії, проблеми в освіті, в ЖКХ, майнова нерівність, неможливість цивілізованого ведення бізнесу тощо. Тобто, самі по собі українці вже не ті, що були 10 років тому. І, до речі, саме розчарування подіями 2004-2005 року зіграло свою справу. Сподіваюся, що нинішній владі таки не вдасться розколоти суспільство, однак, якщо такі прояви існуватимуть, то передусім сама влада ризикує першою потрапити під жорна протистояння всередині суспільства.
– Чи можливі в нас серйозні заворушення, погроми, як, наприклад, свого часу в Греції?
– Олександр Радчук: Я думаю, що можливі. Чому цього не відбувається – тому що немає лідера, не просто особи, а об’єднуючої сили у вигляді профспілки чи якоїсь громадської організації і т.д. В нас приблизно така ж ситуація, як в арабських країнах. Вони теж були стихійними, вони були проти тиранії. У нас поки що тиранії немає, але гайки закручуються. І це породжує ескалацію всередині суспільства.
Особливо серед молоді, активність якої породжена бажанням творити успішну країну, а не виїжджати за кордон. В молодих людей є цінність свободи, але свободи іншої якості. Свободи не “від”, а “свободи для”, що дуже важливо. Молоді люди розуміють, що потрібно її реалізувати, починають шукати шляхи, як це зробити. І конфлікт в тому, що цих шляхів немає в системі, яка склалася за останні 20 років. Цю систему треба повністю зламати. Її неможливо реформувати, в неї неможливо втиснутись.
Тому внутрішнє пасіонарне прагнення змін переростає в соціальну напруженість. І це є позитив. Це є початок іншого шляху. Все зводиться до питання часу.
