— Це не мій Славік. Він був боксьор, ніс розбитий, широкий, а в цього чоловіка — мацьопкий. Пальці в цього тонкі, музикальні, а у Славіка були в мозолях. Він робив ними, а не грав, — каже над труною 38-річного Ярослава Мазурка його мати 63-річна Галина Мазурок. Вона спокійна, не плаче, заспокоює невістку Людмилу й онуку Тетяну. Мазурка поховали на Північному кладовищі столиці в суботу, 17 листопада.
Ярослав Мазурок жив із тещею, дружиною й донькою у квартирі №180 на вул. Полковій, 55. О 10.00 на лавці біля під\’їзду сидять двоє літніх жінок.
— Нам не казали, де його ховатимуть. По радіо чула, що із морга повезуть прямо на кладбище. Зайдіть до них у квартиру, — каже жінка років 60 у світлому пальті та сірій хустині з великими квітами. Магнітним ключем відкриває двері під\’їзду.
Дзвінок квартири №180 не працює. Стукаю.
— Слухаю, — двері відкриває заплакана жінка. — Похорон на другу годину на Північному кладбищі. Сюди тіло везти не будуть.
За півгодини біля Центрального моргу Києва на вул. Оранжерейній, 9 збираються журналісти. Навпроти моргу — похоронне бюро, на його стіні висить напис: “Труни для вдів ветеранів війни — безкоштовно”, на порозі стоять вінки. За 40 хв. з-за рогу з подругою виходить 38-річна Людмила Мазурок. Одягнена в довгу зимову куртку, на голову натягнула капюшон. Мовчки заходить до моргу. До входу під\’їжджає червоно-білий катафалк “форд”, за ним — білий мікроавтобус зі львівськими номерами. Із нього виходить Галина Мазурок у сірому пальті й чорній хустці. Її підтримує родичка.
Труну з Ярославом виносять у передпокій морга. Її обступають родичі, дружина і донька стають у голові. Прощаються.
— Діти, не плачте, то не ваш батько! Він вернеться! А то не він! — кричить Галина Мазурок вслід труні, яку вантажать у катафалк.
Північне кладовище Києва — за 40 км від столиці в Чернігівському напрямку. Катафалк їде близько години. Слідом за ним — родичі й журналісти. Колону замикає легковик телеканала ІСТV з написом “Последний герой”.
Яму для Мазурка викопали у правій частині цвинтаря. Піщаний ґрунт акуратно виклали бруствером. Яму обступають родичі. Колег немає. 15-річній Тетяні Мазурок стає зле. Дівчина падає, її підхоплює матір.
— Хто має нашатир? — вигукує невисока жінка років 45. — Може, у кого в машині є аптечка?
Тетяну відводять до салону катафалка.
— Відкрийте труну! — кричить Галина Мазурок.
Працівники похоронного бюро відкривають кришку. Обличчя покійника бліде. На чолі — стрічка із зображенням святих і написом.
Отворів від пострілів не видно. Тіло накрите білою тканиною.
— Бачите, не він. Невже оцей мацьопинький носик його? Його ж не раз вальнули рукавицями, — Галина Михайлівна показує, як сина били боксери. — Він і губи мав великі. То не мій Славік. Але нічого, поховаємо. Може, за цим хлопцем тоже мати плаче.
Жінка згадує, що на грудях син мав родимку.
— Ану подивимся, чи є, — намагається розстебнути покійному сорочку.
— Не треба. Там усе порізано, — зупиняє її невістка.
Труну закривають. Галина Мазурок починає голосно кричати:
— Встань, скажи, як тебе звати! Скажи, щоб ми знали! Яка мати за тобою плаче? Де вона живе?
Труну опускають. Присутні кидають в яму по жмені землі. За 4 хв. могилу закидають копачі. Зверху викладають прямокутний насип. У голові встановлюють дерев\’яний хрест вишневого кольору, по боках ставлять по два вінки.
— Прочитайте хтось Отче наш, — просить людей Галина Миколаївна, тітка Ярослава Мазурка.
Сама починає читати молитву, долучаються родичі. Священика немає, бо церква забороняє відспівувати самогубців.
— Може, заспіваємо? — питає жінка із натовпу.
— Я не вмію, — відповідає Галина Миколаївна.
Журналісти запитують Людмилу Мазурок, чи впізнала вона чоловіка. Вона мовчить, поправляє вінок. Потім кидає:
— Вы зарабатываете на чужом горе.
— Вона мусить казати те, що каже. Вона живе в Києві і їй страшно, — відповідає замість неї мати Ярослава. — Її дитина боїться до школи йти. Іде по дорозі, а до неї підходять два міліціянти: “Ти Таня? — Таня”. Забрали. За шо таку розумну дитину страшити? Скілько грамот на стінах, медалів по спорту. Ви мусите казати, що то Славік. А я кажу — не він, бо я — мама!
Біля могили стоїть 58-річний Володимир Торба, дядько Ярослава Мазурка:
— Та ніби Славік. Жінка ж опознала. Вона ж його добре знала. Я бачився з ним рідше. Але сходство є.
Тітка Ярослава Мазурка розставляє навколо могили маленькі жовті свічки, у ногах ставить великі білі. Підпалює. Майже одразу всі гаснуть. Присутні хрестяться й сідають до автобуса.
“Убили Славіка, як пса”
— Мій племінник не вбивця і не самогубець. Я сто процентів даю. Він ріс на моїх очах від отакого, — тітка Ярослава Мазурка тримає руку на метр від землі. — Всі ці обвинувачення “повісили” на нього, щоб відволікти увагу від виборів. Які розслідування не проводили б і що не довели б — це не він. Ми-то знали, який він був. Не знаю, хто за цим стоїть, і з якою ціллю це зробили. Ви бачите, що вчинили з нашою родиною? Зробили з нас вбивць. Ми — звичайні люди. І Славік такий, як усі. Працював робочим. Хотів жити, любити, виховувати свою дитину. Але не дали. Убили, як пса. Я ні в чому не буду переконувати. Я не впевнена ні в чому, навіть у завтрашньому дні. Ми живемо в такій державі, де не діють ніякі закони. Не маємо абсолютно ніякого захисту.
