Свіжі новини
ГоловнаСвітФеміда з кулаками

Феміда з кулаками

Зазвичай самосуд не має серйозних наслідків для держави. Але винятки трапляються

Немає на світі процедури більш демократичної, ніж самосуд. Але оскільки відправлення правосуддя спочатку узурповане державою, будь-яке законодавство передбачає суворе покарання за посягання на це право. Тому до самосуду справа доходить у двох випадках: або влада занадто слабка, не користується авторитетом у громадян і не може ефективно боротися з криміналітетом, або криміналітет і є влада.

Причому розправа, як правило, відбувається за прості очевидні злочини, пов’язані з релігією та інакомисленням, насильством, посяганням на власність. Варто було б згадати хабарництво і чиновницьке свавілля — але подібним методом з ними боротися вдавалося (хоч і вельми успішно) хіба що «Комітетам пильності» у часи каліфорнійської Золотої лихоманки. Смикнути шерифа, який «кришує» бандитів, або продажного суддю для них було звичайною справою — щоправда, тоді ще не придумали ні спецназу, ні внутрішніх військ.

Втім, будучи ровесником держави, самосуд нерідко вершиться і в наші дні. Та в новинних зведеннях практично немає країн «першого» світу. Зате з надлишком — «другого» і «третього». Латинська Америка регулярно розправляється підручними засобами з педофілами. У Пакистані як не спалять, так заб’ють богохульника. У Єгипті нещодавно розтерзали нащадка одного з лідерів «Братів-Мусульман», який почав стріляти в натовп. У Росії та Україні неодноразово намагалися лінчувати водіїв-убивць. Однак до якихось серйозних громадських зрушень подібні випадки зазвичай не приводять. Та й не представляють цінності ні для громадян, ані для держави. В історії останніх років є, мабуть, лише два випадки самосуду, що набули безперечного суспільно-політичного резонансу.

20 жовтня 2011 року літаки ВПС Франції відбомбилися по автоколоні, яка виїхала із захопленого повстанцями лівійського міста Сирт. В одній із машин знаходився Муаммар Каддафі, який правив країною більше сорока років. Конвой був розсіяний, а сам диктатор — поранений. Повстанці захопили полковника в полон, його відразу оточила юрба, яка почала глумитися над ним. Наруги тривали близько трьох годин. Судячи з відеозаписів, ще живого диктатора піддавали сексуальному насильству, кололи багнетами і засипали рани піском. Після цього продовжили знущання вже над трупом. Разом із Каддафі були захоплені не менше 70 людей, багатьох із яких також катували і вбили. Мученицька смерть диктатора і його сподвижників остаточно розвіяла ейфорію «Арабської весни», яка ще залишалася у багатьох західних романтиків. Каддафі протистояли найрізноманітніші політичні сили, але поваливши його, вони аж ніяк не поспішали будувати демократичне суспільство з усім пакетом свобод західного зразка. Більше того, крайня ступінь радикалізму і релігійного екстремізму проявилася ще раз майже рік по тому, коли було розгромлено американське консульство в Бенгазі, а посол США Кріс Стівенс — зґвалтований і убитий. Тепер же «лівійський вірус» поширився і по інших країнах «Арабської весни» — як тої, що вже перемогла, так і тої, що ще б’ється.

Якщо у випадку з Каддафі самосуд поклав кінець епосу, то в наступній історії він ознаменував її початок.

16 грудня минулого року відбулася подія, яка ледь не довела до революції Індію. Шестеро відморозків (один із них був неповнолітнім) викрали автобус, на якому «підвезли» 23-річну студентку Джоті Сінгх Панді та її приятеля Авінду Пандрі. Хлопцеві проломили голову, дівчину жорстоко зґвалтували, а потім викинули обох на повному ходу. Три екіпажі поліції, викликані півгодини потому якимось перехожим, довго сперечалися, чия ділянка має займатися цією справою. У приймальному покої лікарні ще дві години пройшло в очікуванні оформлення поліцейських документів, без яких постраждалих відмовлялися приймати. Два тижні потому Джоті Сінгх померла в реанімації. Всіх нападників знайшли та заарештували відносно швидко. Однак ця історія викликала такий шквал обурення по всій країні, що владі довелося скасувати святкування Нового року в найбільших містах і посилити охорону резиденції глави держави. Цей випадок став останньою краплею: ​​за минулий рік в Індії було зареєстровано понад 24 тисячі зґвалтувань жінок, і тільки у чверті випадків злочинці отримали реальний тюремний термін. При цьому експерти стверджують, що статистика сильно занижена і насправді зґвалтування відбувається кожні 22 хвилини.

Багатотисячний натовп в Делі вимагав повісити ґвалтівників. Ситуація загострилася настільки, що МВС почало серйозно побоюватися штурму СІЗО, де утримували винуватців. Протести були придушені водометами та сльозогінним газом, а в зіткненнях із демонстрантами загинув поліцейський. Дійшло до того, що всі члени міської асоціації адвокатів відмовилися добровільно захищати обвинувачених. Після делійського побоїща посипалися обіцянки влади зробити міста безпечнішими, розширити штат жінок-поліцейських, створити службу психологічної допомоги жертвам. Парламент терміново прийняв закон, що дозволяє стратити ґвалтівників. Але ефект від його прийняття поки мінімальний. Це не дивно, враховуючи, що на 1,3 млрд. населення припадає всього 1,5 млн. поліцейських, які в середньому отримують $100 на місяць і нерідко вдячно закривають очі на «маленькі витівки».

Особливо, коли пустують представники вищих каст. Тому правосуддя все частіше походить на розправу. Історія про те, як односельці забили одного-двох-трьох чоловік за зґвалтування (або спробу) стає звичним сюжетом новинних стрічок. У низці міст з’явилися «Червоні бригади» для боротьби з сексуальним насильством. Їх учасниці, які пройшли курси самооборони, групами патрулюють вулиці та б’ють чоловіків, які дуже настирливо шукають жіночої ласки. Погодьтеся, в українських реаліях цей досвід може мати наслідувачів.

Читайте також