Притисло груди! Боже, як болить!
Не підніму з завалу своє тіло! Я думав, як загину, то в бою,
А все єство в бетоні заніміло…
Де телефон? Достану, подзвоню,
«Пробач!», – скажу ріднесенькій матусі
За те, що в старості води не піднесу,
Не добудую хату і вже не оженюся…
Прости, що сам пішов у військомат,
Що сам попхався у те жерло смерті,
Я лиш хотів, щоби москальський гад
Не роздирав Вкраїну всю на чверті!
Хотів прогнать з Донецька і Пісків…
Бо ти сама мене колись учила
Любити Бога, край свій і батьків,
Сама героєм ти мене зростила!…
А ми не кіборги, ми – люди, ми – живі!
Ми, як могли, любили Україну!
Ми боронили той аеропорт,
Що вже перетворили на руїну…
Ти не сама. Ти сльози обітри.
Тобі лишаю бойового друга,
З яким ділив я крапельку води,
І спільні в нас були радощі і туга.
Я знаю, рідна, він тебе знайде –
Ми тільки вчора з ним про тебе говорили,
А потім був осколок у плече –
Його під вечір до шпиталю вивозили.
А я лишився із його ріжком,
Щоб замість нього в вечір вартувати.
Ти помолись за нього вечірком
І будь від нині ти для нього мати.
Прости, рідненька, я так не хотів…
Хотів життя плекати, як бутон…
Я б не загинув! І Україну б я вберіг!
Я б достояв! … Не витримав бетон…
Ігор Кеньо
Залиште свій коментар
