“Читаючи уламки”, друга виставка програми “Жести ставлення” відділу сучасного мистецтва Кмитівського музею, знов* присвячена спроможності сучасного мистецтва давати відповіді на питання, пов\’язані із спадком радянського періоду.
Цього разу йтиметься про життя на пострадянських руїнах та читання цих руїн як тексту.
З кураторського тексту Микити Кадана:
“Образ “руїн модерності” став наскрізним у сьогоднішній гуманітарній думці, а мультимедійне сучасне мистецтво наповнене зображеннями руїн не меншою мірою, ніж живопис та графіка доби Романтизму. На тлі шокових ефектів прискорення, у час деградації як загального “історичного чуття”, так і індивідуальних прогностичних здібностей, схильність ворушити уламки великих наративів минулого говорить не так про вірність цим наративам, як про самовизначення у якості того, хто знаходиться “на боці історії”.
У час повсюдної конкуренції за право репрезентувати образ сучасності мистецтво все частіше вводить у зону видимості вкриті пилом архіви ХХ століття, до того ж архіви периферійні. Однак “руїни” не тотожні “архіву” й різноманітним формам записаної та систематизованої історії. Вони – це образ пам\’яті невпорядкованої, змаргіналізованої, відкинутої.
В цьому відношенні українське мистецтво з його “історіографічною” тенденцією, що проявила себе у 2010х роках, знаходиться у абсолютно інтернаціональному дискусійному полі. Але українська специфіка – це саме невизначеність, ускладнене розрізнення між “архівом” та “руїною”.
Ми вимушено вміємо читати оповіді руїн. Власне, інших історичних оповідей нам “за місцем проживання” не дісталося. Але у цьому можна побачити надію: ми продовжуємо відчитувати історичні послідовності й, відповідно, шукати себе у історії, коли інші давно б махнули рукою й кинули будь-які спроби побудувати власну політичну суб\’єктність на історичній основі.
Рейви на руїнах радянських заводів у музичному відео Дани Косміної, відеоблоги робітників гинучих підприємств у роботі Даниїла Ревковського та Андрія Рачинського, розпродаж символів радянського міщанства на OLX у живопису Юрія Пікуля – уламки минулого повсюдно надають форми українській сучасності. Мальовані й фотографічні хроніки руйнування архітектурної та монументально-мистецької спадщини ХХ століття у Ксенії Гнилицької та Євгена Нікіфорова коливаються між критичним документальним поглядом та зануренням у “меланхолію руїн”.
Володимир Воротньов викриває функціонування сьогоднішнього муралізму як засобу приховування руйнування. Роботи Андрія Сагайдаковського відтворюють вбогий матеріал того, колись радянського світу, котрий намагався відділити споживання від бажання і в результаті його невід\’ємною якістю стали, за словами Кеті Чухров, “скромність, бідність й навіть злиденність матеріальних предметів, для яких достатньо бути варіаціями ідей та несамодостатніми об\’єктами”.
Воєнна руїна у роботі Анни Щербини турбує невизначеністю статусу – чи це дійсно результат збройного конфлікту? А чи одна з індустріальних руїн, що стали звичною частиною ландшафту Сходу України ще задовго до початку війни? Клумба, висаджена шахтарями над шахтою у зоні воєнних дій, зафіксована на фотографії Євгенії Бєлорусець, говорить про ту виключну волю, що потрібна аби виживати на руїнах”.
У Кмитові триває художня резиденція, котра фінансується Українським культурним фондом. У
часники та учасниці резиденції беруть участь у створенні тимчасових виставок відділу сучасного мистецтва Кмитівського музею та долучаються до роботи музею вцілому.
Автор(к)и:
Евгения Белорусец, Vova Vorotniov, Гнилицька Ксенія, Dana Kosmina, Yevgen Nikiforov, Andriy Rachinskiy та Daniil Revkovskiy, Anna Shcherbyna, Андрій Сагайдаковський
