Житомирщина. Ідея у мандрівника Мирослава Андрущенко була – подивитись старі маєтки, які тут де-не-де залишились по селах, трохи старих церков по тих же селах, ну і, звичайно, палаци Терещенків, яких по області трошки розкидано.
“Позбавлена мого улюбленого туризму європейського, я намагаюсь найти перлинки серед ближніх українських локацій – з тих, куди за день машиною – і трошки вдається найти. Але як же важко їх відшукати серед забутих сіл та розбитих доріг.
Отже, Житомирщина. Маршрут був Київ-Ліщин-Стара Котельня (щось там було ще між ними, але ми не заїхали)-Андрушівка-Червоне-Бердичів-Райгородок (де маєток ми так і не знайшли)-Старий Солотвин-Київ. Загалом майже 500 кілометрів, виїхали з Києва о восьмій, повернулись після дев’ятої вечора (з урахуванням ґрунтовного підвечірку і солідної пробки на під’їзді до Києва). Дороги: нам не радили, казали що жах. Але, в принципі, все було не так і страшно (якщо не рахувати практично відсутність дороги на невеликій ділянці Червоне – Закутинці, але там всього 11 кілометрів). На всякі бонуси типу кафешок, затишних магазинчиків з місцевими сувенірами, путівників – краще не розраховувати. В Андрушівці нам трапилось миленьке кафе, в Червоному – максимум кава і хотдоги у місцевому продмазі (місцеві хвалять, але сосиска там біля м’яса тільки гостювала), щось явно є у Бердичеві, та і в інстаграмному Старому Солотвині місцеві поставили ятку з кавою і якимись наїдками, ближче не дивилась. Все. В інших місцях пасуться кози та корови, гавкають песики, туркають голуби, місцеві живуть своїм місцевим життям і дивуються якимось заблудам на машині з київськими номерами, які ще й фотографують будівлю, яка для них звична і буденна.
Хоча маршрут наш включав – класицистичний маєток початку 19 століття, де 1825 щось там планували декабристи на чолі з Пестелем та Бестужевим-Рюміним, костьол 1805 року, який називають «останнім взірцем бароко в Україні» (Ліщин, обидва – пам’ятки загальнодержавного значення, костьол в порядку, а от маєток тихенько вмирає); шикарний бароковий костьол святого Антонія Падуанського 18 століття в Старій Котельні; замки Терещенків в Андрушівці та Червоному, монастир Босих Кармелітів у Бердичеві і хатку у Старому Солотвині, фото якої забитий інтернет у всіх можливих ракурсах і фільтрах – за весь час (а це була неділя!) ми побачили до десятка туристів. Парочку у Бердичеві (нам там зовсім не сподобалось, хоч дуже радили, бо там якась дуже чудотворна ікона і туди ходять паломники з усієї України) і трошки біля хатки на озері (однозначно з метою фотосесії, судячи з розміру фотоапаратів). Інші місця сяяли пустками. Нецікаво. Важко добратись. Це ж Україна..
Але зараз, через пару днів, в голові все ж Червоне. В маршрут воно потрапило через фотографію неоготичного замку Терещенків – ну прямо Хогвардс якийсь, сірий замок, який вражав навіть на фото. Ну просто локація для фільму, думала я. Але реальність була українською. Гугл показав якийсь зовсім інший маршрут, але замок виявився надто великим, не ховався за деревами і ми його побачили, наперекір Гуглу. Біля замку був здичавілий парк, де лише вгадувались алеї і доріжки і паслися мирні кози. Через дорогу шумів цукровий завод – той, завдяки якому Терещенки і поселились в Червоному, на балансі якого досі знаходиться замок і який вже 150 років працює без перерви (щось там призупинялось в 1943-му, але непринципово). До заводу, незважаючи на неділю, мчали вантажівки, повні буряків – солодке життя потрібне всім!
Пройшовши мимо кіз і зарослів парку ми опинились біля закритих воріт з надписом «Жіночий монастир». Зрозуміло, Московського патріархату. Вже думали розчаруватись, що даремне проїхали 190 км, але тут доля нам послала хлопця, який стояв з того боку паркану. «Йдіть стежкою понад парканом, потім повернете і побачите вхід», – сказав він. – «Я вас там зустріну і все покажу». Хлопцем виявився місцевий ентузіаст, студент-історик Тарас який волонтерить, проводячи екскурсії для нечастих туристів, таких як ми, які забрідають в Червоне.
Так ми дізнались історію замку – побудований в середині 19 століття, пізніше перебудований у неоготичному стилі, це був справжній палац, з мармуровими сходами, кришталевими люстрами, де збиралось немало знаменитостей, навіть хтось з російських царів попивав чай на терасі (яка вже давно не тераса, перебудована для їдальні училища, що було тут після війни), милуючись на сад, який давно здичавів і на фонтан «Три грації», копію скульптури 16 століття з Лувру, який зараз чомусь перенесли в центр села (про це окрема мова), щоб не лякати цнотливих монашок. За збитими з грубих дощок дверима відкривається саме та веранда, зі стрілчатими вікнами, де-не-де зберігся декор, а десь – сліди плитки, яка покривала стіни їдальні. Ще крок – і ти в порожньому зруйнованому залі, приватному театрі Терещенків, кажуть, тут навіть Шаляпін співав. Зараз – пустка… Палац тихо вмирає…
Завдяки нашому гідові дізнаємось що тут Терещенки побудували не лише цукровий завод, а й авіамайстерню та льотне поле, тут випускались літаки власної конструкції. «Терещенко 1», «Терещенко 2» і так далі – це все назви перших українських літаків, а ми про це навіть ніколи не знали… Один з літаків – “Терещенко 5” – став одним з головних експонатів Всеросійської виставки 1913 року в Києві, майстерня почала виконувати замовлення військового відомства… Але почалася війна, за нею революція, Терещенки покинули замок. Кажуть, він ще рік стояв просто закритий, місцеві боялись заходити – але потім прийшли активні комуністи і все, що було цінного швидко зникло. Потім тут жили волелюбні безпритульні діти, які якось підпалили замок (кажуть, качку жарили) і ціле крило повністю вигоріло. Після війни будівлю відбудували – по-радянськи, «простенько, але зі смаком», збивши, де можна художні елементи, перепланувавши на свій лад – і відкрили ПТУ. Але, виявляється, часи ПТУ були для замку ще чудовими, принаймні він стояв.
А потім прийшли 90-і… Училище не то переїхало, не то закрилось, будівля перейшла на баланс цукрового заводу, якому не було не до замку. І всюдисущі місцеві почали своє господарювання, забираючи все, що могло пригодитись в господарстві, навіть ту страшну радянську плитку зі стін позривали, не кажучи вже про вікна… За замком не дивились, дах почав протікати, через пустку вікон залітав дощ та сніг… Він і зараз тихо вмирає. Частину займає монастир, монашки, як можуть тримають свою територію в порядку – поставили, наприклад, білі пластикові вікна, виглядає дивно, але в інших частинах замку вікон взагалі нема. Йдуть якісь суди за право власності на будівлю, а вона стоїть собі – велична, висока, і тільки минуле тихенькою хмаркою клубиться навколо її башт. Тіні Терещенків, їхніх гостей, піонерів авіації… Десь тут були бали і концерти… А зараз пустка, бур’яни, пасуться коні і кози, а біля сірих неоготичних стін росте велика капуста…
Прощаємось з гідом в «центрі села». Тут «площа», заросла бур’яном, пасеться кінь, і стоїть фонтан з колишнього палацового парку, три грації здивовано дивляться на облізлий колишній будинок культури, а за Терещенків – інститут благородних дівчат, який зараз теж світить порожніми вікнами. «Таких копій у світі тільки три, – каже наш гід. – в Барселоні, Петербурзі, і у нас…». Грації тихо стоять серед бур’яну площі, тримають свої секрети, а вони стільки бачили у своєму житті…
Гід прощається з нами, рекомендуючи купити каву і хот-дог у місцевому магазинчику, ми дивуємось, що є така людина, яка так захоплюється минулим свого села, купуємо магнітик, який також знаходиться у Тараса – і їдемо далі. Легенди минулого летять за нами, ми трясемось на безкінечних ямах дороги і доходимо висновку, що все-таки добре, що ми сюди вибрались. А замок залишається стояти – величний, гордий, йому б стати декорацією якось фільму про лицарів і прекрасних принцес, але він тихо спить серед запущеного парку, кіз, коней, гусей, капусти, кабачків і смішних котиків. На виїзді з села ми ще встигаємо здивуватись озеру з не менш ніж десятком лебедів – і їдемо далі…
Отакі враження. Вийшло аж занадто довго, а вражень ще дуже багато. Як думаєте – варто далі мандри описувати? Це ж поки тільки Україна – маловідомо, нетуристично, але страшенно цікаво!“, – написав у соцмережі мандрівник.
