Нещодавно я почула таку думку, що найкращий шлях, щоб пам\’янути померлих – це згадувати про них у своїх спогадах. І не лише в день смерті, а будь-коли.
І я згадую. Мені здається, щодня…
Коли я востаннє була в Україні два роки тому, я привезла мамі новеньку мобілку, щоб ми могли з нею більше спілкуватися. Купила їй сім-карту з інтернетом і взялася встановлювати на телефон різні мобільні додатки. На телефоні все був установлений мобільний новинний додаток. І я спитала маму: “Які новини тебе цікавлять?” Я хотіла відрегулювати вибірку новин. Моя мама завжди цікавилася, що в світі робиться і намагалася не пропускати випуск новин ТСН о 8 годині вечора на 1+1. Вона їх називала “паслєдніє ізвестія”, бо розмовляла суржиком.
“Ти знаєш, мене нічого не цікавить,” – відповіла мама. І ця відповідь мене вбила! Як це її нічого не цікавить?
“Ох, не треба мені нічого, бо мене нічого не цікавить,” – ще раз повторила мама у відповідь на мій шокований вираз обличчя. Вона була дуже втомлена. У неї був город, сад, домашні тварини і робота не закінчувалася ніколи. Здоров\’я було надірване, роки брали своє, але мама відмовлялася це помічати. Бо вона була хребтом нашої сім\’ї, на якій все трималося.
“Я подумала… мабуть, прилечу до тебе в Канаду,” – сказала мама наприкінці моєї відпустки. Вона була вже готова залишити свою ферму, бо відчувала, що сил уже не лишилося. Через кілька днів вона померла, в дорозі на базар, щоб спродати молоко.
“Ми залишилися сиротами,” – сказала тоді моя старша сестра. На мою думку, сиротами можуть себе називати лише діти, які втратили батьків. З уст дорослого це звучить якось інфальтильно. Проте в нашому випадку – так, ми лишилися сиротами, які мали навчитися бути самі собі хребтом і опорою.
Спи солодко, мамо. Пам\’ятаю, як іноді ти повторювала мені, ще дитині: “Якби моя воля, то я б проспала тиждень.”
Бо такої розкоші, як повноцінний сон, ти собі не могла дозволити десятиліттями. Що ж, тепер ти можеш спокійно відпочивати…
Твоя оселя така порожня, а сад і город заросли бур\’янами. І дикий мак – як символ міцного п\’янкого сну.
Про Марію Хіміч. Поетеса і прозаік Марія Хіміч – колишня житомирянка. У 2007 році закінчила філологічний факультет Житомирського державного університету імені Івана Франка. Авторка книжок “Крим по-українськи. Веселі та сумні історії”, “Білі шкарпеточки” та “Байстрючка”. Разом із сімʼєю переїхала до Канади. Зараз живе у місті Ред-Дір.
