Майстерня відомого житомирського митця зустрічає мене традиційним творчим безладом. Готові роботи поряд з незавершеними. В рамах і без рам. Пензлі, фарби, вази, пляшки… Василь Кондратюк п’є ранкову каву разом із 11-річним хлопчаком. Онук? «Та ні, це син!» – весело відповідає художник. З’ясовується, що у нього дуже молода, порівняно з його віком, дружина. Маестро відчуває, що розмова буде «дорослою». Тому лагідно, але твердо виганяє сина з майстерні.
Художники зазвичай починають малювати з дитинства. Як це було у Вас? Що стало першим поштовхом?
50-ті роки, зима. Хата у селі Славута, Хмельницька область. Дорослі чоловіки, фронтовики – йшли з базару, взяли півлітра і зайшли у нашу хату. Мій дядько хімічним олівцем на полях газети «Сільські вісті» щось малював. Ми з братом сиділи на теплій печі і дивилися із-за фіранки. Це для мене було, як диво: він олівцем щось чаклує – а чоловіки від захвату починають реготати! І коли вони всі пішли з хати, я кинувся до тієї газети. І побачив дружні шаржі, які дядько робив на друзів. І кожного я впізнав за характером. Мене це вразило…
Ваш дядько десь вчився малювати?
Ні. До війни закінчив 7 класів. Але знав і вмів дуже багато. Я взяв і собі олівця. Почав копіювати те, що зробив він. Спочатку не виходило. Але я був упертий: якщо у нього вийшло – то чому у мене не вийде? Ми жили бідно. Батько працював за трудодні. Паперу для малювання не було. Я спочатку малював на порожніх форзацах книжок. Влітку ми пасли корів. Робив начерки з друзів, з корів – усе, що бачив.
У школі вже знали про мої здібності. Стінгазету оформити – Кондратюк! Клас оформити – теж я. Деякі вчителі називали мене «художником», але з сарказмом, ніби хотіли мене подражнити. А мені що? Художник – то художник. Вісім класів закінчив. Отримав атестат. Дивлюсь – а з малювання у мене «чотири»…
Оце так!
Я підійшов до директора. Як же це? Хто не вміє малювати – усім поставили «п’ять». Я стільки зробив для школи – і мені «чотири». Директор каже: «Так захотів Двойненко!» Тобто, мій класний керівник. Але оцінку мені все ж виправили… У дев’ятий клас я ходив в інше село, за 15 км. Намалював там стінгазету з крейсером «Аврора». Новий класний керівник, Галина Гнатівна Кохан – схопила її і побігла показувати директору, вчителям. Всі були в захваті. За цю стінгазету мені подарували медову акварель, 24 кольори. На ті часи – розкіш. Але й обов’язків було: хімкабінет оформити, фізкабінет. Мене навіть звільняли з деяких уроків.
Як визріло бажання займатися образотворчим мистецтвом професійно?
Після десятого класу я шукав, де вчитися далі. Київський художній інститут, там іспити – жива натура. Звичайно, я до цього не був готовий. Мені порадили їхати в Одесу, в художнє училище імені Грекова. Але там вже йшли екзамени. І в мене не було жодної роботи з натури… Директор училища Василь Соколов глянув мої малюнки – і сказав: «Я Вам пропоную піти в театральне училище!» Там теж екзамени були у розпалі. Я попросив, щоб мені дозволили хоча б пройтися по аудиторіях і подивитися, як складають іспити. І вперше в житті побачив, що мої ровесники малюють з натури. Горщик стоїть, яблучка, драпірування…
І що в результаті?
В результаті я не вступив. Але ми домовилися, що я буду їздити в Одесу і привозити свої роботи з натури. Вони дивилися, щось мені підказували. Паралельно я мусив працювати у своєму колгоспі. Клуб, лозунги писати, задники – оце моя робота. Куплять мені цього кумача. Молоко, зубний порошок, трохи клею – бо ж фарби білої не було. І цією сумішшю – «Слава КПСС!» (сміється).
Був і такий період у творчому житті майстра
Минув рік. Треба їхати в Одесу на іспити. А для цього потрібна довідка з місця роботи. Голова колгоспу Гладун подивився на мене із злістю – і пробуркотів: «Твій батько крутив хвости коням – і ти будеш крутить! Нічого я тобі не дам!» Ось такий був режим. Засмучений йду додому. Зустрів батька. Він вислухав – і пішов сам до контори. Його двоюрідна сестра працювала головним бухгалтером. Вона написала довідку і поставила печатку. Я приїхав до Одеси. Склав усе: малюнок з натури – 5, живопис – 5, композиція – 4. А ще українська мова усно, диктант, історія. Повернувся у село. Вересень наближається – а результатів нема. Вже й люди підсміюються. 22 серпня йде батько веселий: «Став могорич!»
Коли Ви вперше в житті щось намалювали олією? Це ж певний етап у житті, так?
Це етап. Батько колись привіз мені кобальт зелений світлий. Я тоді ходив у шостий клас. Була чорна і ще пару фарб. Ні охри, ні кадмію. Але на чому я пробував? На папері!
Хех…
У доробку художника – різні жанри, манери та стилі
Жирова основа, папір потягнувся. Я думаю, Боже, на чому ж його пишуть?.. Потім десь прочитав: на полотні. Пішов у клуб, помацав картину з Леніним – точно, полотно. Перший підрамник я сам зробив. Знайшов у мами в скрині простирадло. Натягнув. Почав писати – а воно не те… Ґрунт не поклав! (сміється)
Якими були відчуття, коли Ви вперше малювали оголену натуру?
Ну, відчуття… Як у нормального живого чоловіка.
Це була натурниця?
Так, це була дівчина з медінституту. Гарна була, і фігура гарна, високий зріст. Малювати було важко. Думки зовсім про інше.
Вона сиділа, стояла?
Стояла. Дивишся і так, і дивишся на одне місце… Реакція була написана на штанях. І не тільки у мене.
Саме у цей момент у двері майстерні стукає син Сашко. Але батько невблаганний: «Іди погуляй!» У Василя Кондратюка четверо дітей від двох шлюбів – і всі хлопці.
А не шкодуєте, що нема дочок? Так, для різноманітності?
Та ні. Я й хотів синів.
Я помітив пастель з чуттєвою оголеною натурою у майстерні. Але не фотографував – бо для цієї роботи позувала дружина художника.
…Якщо дадуть «дерев’яний» бушлат – служиш 2 роки. Якщо дадуть сукняний – 3 роки. Хлопцеві переді мною випав «дерев’яний». Ну, думаю, і для мене має бути так. А мені дають сукняний бушлат. Серце так і впало… Із Севастополя повезли нас поїздом в «учебку». Спеціальність – шифрувальник спеціального зв’язку. Страшенна секретність. Перевіряли у нас тумбочки. У мене був блок паперу. Там були різні ескізи, в тому числі з оголеною жіночою натурою. І ось це знайшли… Вишикували роту. І заявляють: «В роту привезли голых баб для растления личного состава!» І починають «шити» справу. Бачу – всі від мене, як від ворога народу, відвернулись.
Оце попали в історію.
Мене викликають і питають: що це таке? Я кажу, що у нас така програма. На другому курсі йде оголена натура. Вони – «ха-ха-ха, як, ви там голих баб малюєте?» Капітан третього рангу не може повірити, що стоїть оголена дівчина перед аудиторією – і її малюють. Мене обіцяли відправити на три роки на підводний човен: «Вийдеш, кинешся на першу бабусю, зґвалтуєш її, потім сядеш у дисбат – і на цьому твоя творчість закінчиться!»
Чим насправді закінчилося?
Довелося вчитися на «відмінно». Я вийшов з «учебки» спеціалістом третього класу. Таких було тільки двоє. Решту випустили без класу. Після трьох років служби повернувся в училище. І зрозумів, що я фактично все забув.
Навчання Василь Кондратюк поєднував з роботою. Малював афіші для кінотеатру. Місяць був на практиці на «Мосфільмі». Після закінчення училища думав продовжувати навчання. Але Москва – дуже далеко від дому. А в Києві не встиг вчасно здати документи. У столиці України В. Кондратюк міг працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Проте жити довгі роки довелося б у гуртожитку. Був ще один варіант: Житомир. Молодий художник вирішив їхати у місто, де є річка і ліс – і де обіцяли квартиру через 2 роки. Влаштувався на роботу у драматичний театр. Оформив багато вистав, в тому числі культову «Лісову пісню» – у якій Мавку грала Любов Литовко. Сьогодні Василь Кондратюк очолює житомирську обласну організацію Національної спілки художників України.
Нам кажуть у владних коридорах: «Ви продаєте роботи, заробляєте великі гроші. Яка ще допомога вам потрібна?» Я тоді запитую: «Шановні представники депутатського корпусу, скажіть – у кого з вас є хоч одна моя картина?» Мовчать.
Я думаю, що абсолютна більшість депутатів міськради не має жодної картини жодного житомирського художника.
Люди, які тямлять у мистецтві – часто не мають грошей. Люди, які мають гроші – часто не мають смаку. Моя пропозиція дуже проста. Ми знаходимося у центрі Житомира. Ми працюємо на місто. Я хочу, щоб міський голова і міська влада дали «добро» на створення муніципальної картинної галереї. Ми маємо велику картинну галерею у краєзнавчому музеї. Але цей музей належить області. Ми відсвяткували 30-років Незалежності України. А що створили житомирські художники за цей час? Де це можна побачити? Ніде. Бо міської галереї у Житомирі нема.
«Субота» щиро вітає Василя Кондратюка із 70-річчям! Бажає йому творчого довголіття та міцного здоров’я! Ми запрошуємо житомирян та гостей міста на персональну виставку художника, яка відкриється 23 грудня 2021 року у виставковій залі: Житомир, вул. Театральна, 8.
