До Житомира на засідання «Клубу експертів Житомирщини» приїздив голова Центру Спільних дій Олег Рибачук.
Загалом О.Б.Рибачука знають багато людей по всій Україні , оскільки він давно перебуває у гущі суспільного життя. Олег Рибачук має досвід тривалої роботи у банківській сфері, причому, знає банківську систему багатьох держав світу. У часи Президента Віктора Ющенка очолював Секретаріат Президента, призначався на посаду віце –Премєр-міністра України. Ще раніше обирався нардепом України. Очолював суспільний рух «Чесно», був ініціатором кількох громадських кампаній, основною метою яких був пошук оптимальної моделі становлення та розвитку в Україні громадянського суспільства.
Сьогодні Олег Рибачук очолює Центр Спільних дій – аналітично – адвокаційна організація, яка ініціює, вивчає та поширює інформацію стосовно низки проблемних ситуацій, які виникають у житті нашої країни. До Житомира прибув на засідання місцевого «Клубу експертів Житомирщини» і виступив із презентацією «30 років невдалих спроб побудувати державу». Сьогодні у середовищі журналістів, політологів, суспільствознавців вже виникло і набирає популярності поняття «Укрдерждовгобуд». Сама по собі назва такого «проекту» є дуже промовистою, але вона найпершим чином спонукає до постановки важливих запитань. Найперші із них – чому так довго і все без успіху? Чому Україна , постала , як самостійна держава тридцять років тому, сьогодні не те що «топчеться» на місці, але за низкою ознак та показників все більше відстає від своїх найближчих держав-сусідів, з якими стартувала у 1991-му році на власному шляху державного розвитку. Із відповіді на це запитання ми й розпочали розмову із Олегом РИБАЧУКОМ
– У серпні, а також у грудні 1991-го року, коли Україна проголосила Акт про незалежність, а потім переконливо довела найширшу підтримку курсу на власну державність під час референдуму, все було зрозуміло. Умови становлення молодої держави справді були складними, але не лише ми були піонерами на шляху державотворчості,- каже Олег РИБАЧУК. – Проте низка концептуальних, стратегічних помилок, які ми повторювали упродовж усіх трьох десятиліть, зумовила нинішню комплексну кризу української державності.
– Що ж ми зробили не так із самого початку? І, ваша відповідь – чому – не так?
– Сьогодні, вже на тридцять першому році нашої незалежності, можна чітко побачити і визначити одну із наших найбільших проблем. Це модель влади на чолі із президентською гілкою. Наголошую на тому, що Україна формально ( за Конституцією) є парламентсько – президентською республікою, але, якщо уважно подивитися на всі 30 років нашої новітньої державності, то в реальному житті – це президентсько – парламентська республіка. Знову ж таки, можливо у цьому і був би сенс, але тоді ми повинні зізнатися самі собі у тому, що насправді Президент України є главою виконавчої влади. Із усіма висновками та нормами, що мають бути закріплені у Конституції.
– А можливо Україні взагалі не потрібна посада Президента? Враховуючи стільки проблем із виборами, неможливістю процедури РЕАЛЬНОГО ІМПІЧМЕНТУ, із цими, майже злополучними історіями про «другий термін»?
– Взагалі то посада Президента з’явилася в Україні восени 1991-го року лише тому, що Президент вже був у Москві. Тобто – Президент Російській Федерації. Тоді ми справді уважно дивилися на свого північного сусіда і, ніде правди діти, багато дечого мавпували ледь не за інерцією. Проте перший Президент України Леонід Кравчук виріс не стільки із кабінетів ЦК КПУ, як із крісла голови Верховної Ради України. Тому споглядання на парламент, як на могутній (якщо точно – на основний) владний інструмент для нього було дуже характерним. Вже другий наш Президент Леонід дуже швидко зрозумів, що парламент треба зробити слухняним. Не одразу і не зовсім просто, але зрештою йому це вдалося. Водночас одноосібна (не кажу абсолютна) влада Президента Кучми призвела до відомих подій, до кризи і зрештою – до революції. Третій Президент Віктор Ющенко розпочав свою каденцію вже без більшості повноважень, що були у Кучми. Але у Ющенка були потужні амбіції. Щоправда і здебільшого – амбітні аж до хворобливості. Що й привело його і Україну до чергового кола авторитаризму у часи Президента Віктора Януковича. Той блискавично узурпував владу, відновивши і вдосконаливши систему президентських повноважень часів Леоніда Кучми. Якщо реально – Янукович насправді відкинув у сенсі політичного розвитку на десятиріччя назад. Україна виявилася оголено –слабкою навесні 2014-го року. Петро Порошенко був на початку своєї президентської каденції у дуже вигідній позиції: він прекрасно знав усі ступені, усі ланки та напрямки діяльності державного механізму України. Навіть перелічивши його посади, звання та всілякі статуси. Можна було сподіватися на те, що саме Петро Олексійович зможе вивести Україну із прірви криз та занепаду. Але вийшло якраз навпаки – п ‘ятий президент став символом негідного врядування. Куми, друзі, але головне – ЛОЯЛЬНІ люди, стали основою порошенківської «вертикалі». Зрештою вона показала себе у всій «красі» і народ від неї просто сахався.
– І тут президентський портфель дістався начебто позасистемному кандидату, який ніби – із народу?
– Але сформована ще Кучмою президентська «вертикаль», оснащена олігархічною системою, дуже швидко перетворює начебто позасистемного політика ( у нашому випадку -Президента України) у системного порушника будь-яких законів. Нинішній Президент порушує Конституцію України із неприхованим задоволенням. Ледь не щотижня Україну трясе від скандалів за участі «слуг народу» і найближчого оточення Володимира Зеленського. Сьогодні вже зрозуміло, що за нинішніх викликів, які стоять перед нашою державою і українським народом, управлінська модель, запроваджена «слугами» і на чолі якої стоїть «найвизначніший політик сучасності», Україна потребує змін.
– Тут виникає сакраментальне питання: а яких саме змін?
– Так, нинішні випуски та ефіри всіляких телешоу на всі лади обговорюють промахи, помилки та провали нинішньої влади. В принципі , це легко і вигідно робити, бо помилок та «проколів» стільки, скільки ще не було ніколи. Але ж, увага – що нам пропонують? І вже сьогодні очевидно, що, попри калейдоскопічність критичних зауважень, які лунають на адресу Володимира Зеленського і його оточення, нам все ж таки пропонують чергове «нове обличчя», яке має очолити країну. І тут можу сміливо прогнозувати: якщо не вдатися до реформи влади в Україні, сьомий Президент (навіть якщо це буде ідеальний кандидат), досить швидко засвоїть спадщину своїх попередників. А може – її навіть і вдосконалить. Знову ж таки, у бік вишуканого автократизму. Тому Україна має зміцнювати парламентську складову влади. Постать Прем’єр – Міністра має бути куди відповідальнішою і знаковішою, аніж зараз. Адже що ми маємо зараз? У теперішнього Прем’єра головне завдання, яке він мистецьки виконує – не дратувати Президента. І взагалі формула життєдіяльності нинішньої «вертикалі» влади в Україні дуже проста:не псувати настрій тим, хто наверху.
– Але ж і парламент «слуги народу» також збираються вдосконалювати..
– Маєте на увазі законопроект, зареєстрований напередодні новорічних парламентських канікул. Там йдеться до повернення в Україну змішаної системи виборів у Верховну Раду. Мені здається, що Давид Арахамія десь знайшов конспекти Януковича-Манафорта. Як інакше пояснити таку впевненість в тому, що в Україну потрібно повертати мажоритарку? Аргументи голови фракції «Слуги народу» такі: майбутні кандидати в нардепи не зможуть за нової виборчої системи добитися впізнаваності. Або, ще гірше, в агітаційній гарячці кандидати від однієї партії будуть поливати брудом своїх сусідів по виборчому списку. Але і пану Арахамії, і багатьом іншим політикам із інших партій варто нагадати, що популярність партії забезпечується не кількістю біг-бордів , якими рясніє вся територія України вже за півроку до виборів. Для того, щоб партія була популярною і її партійці ставали депутатами. треба працювати із людьми. Треба з ними спілкуватись, контактувати, слухати і чути. Це не секрет і не відкриття, а загально відома аксіома. А «Слуги народу» вирішили, що за допомогою партійно –пропорційної системи, яка зафіксована у Виборчому Кодексі України, їх партія нічого суттєвого ні зараз (якщо раптом вибори доведеться проводити наступної весни), ні, тим паче – через два роки на виборах до Верховної Ради не здобуде. Тому й пропонується повернутися до змішаної виборчої системи. Так, партія «Слуга народу» особливої підтримки серед виборців не матиме, але… Депутати – мажоритарники, які потраплять до новообраного парламенту, завжди і традиційно орієнтуються на владу. Тобто, на Президента, на Уряд. Мажоритарник, який вміє спілкуватися і не сваритися із Банковою, завжди може розраховувати на певну лояльність і підтримку «свого» округу. Але загалом, це – шлях у нікуди!
– Невже немає контраргументів, аби завадити поверненню змішаної системи виборів до парламенту?
– Схоже на те, що у самому парламенті, бажаючих повернути «мажоритарку» знайдеться достатня кількість депутатів. Адже не лише «слуги народу» бажають мажоритарки, але й представники інших партій. Низка позапарламентських партій, які завмерли і не працюють, також сподіваються на кілька мажоритарних округів для своїх лідерів. Найпотужніший фактор, який може завадити повернутися до змішаної виборчої системи на виборах до парламенту – закордонні партнери України. Адже повернення до змішаної системи виборів парламентарів – це очевидний шлях реставрації всевладдя олігархату. Тому «Слуги народу» неабияк ризикують і хтозна, чи відважаться на повернення старої (змішаної) виборчої системи. Проте куди важливіше, аби небезпеку такого повернення найкраще розуміли виборці, які ходять на вибори тут, в Україні. І ми якраз для цього працюємо. Ми і такі, як ми, збираємось запросити українців для масштабної розмови стосовно справжніх орієнтирів у житті України. Цю роботу мали б робити партійні осередки, але громадянське суспільство України не повинно чекати на те, коли партії дозріють. Ми повинні діяти! Вже сьогодні, а із початку нового року – особливо активно.
