Як божевільна жінка поламала життя Іванові Франку

Спогади про Івана Франка та про його семйове огнище
Марія Грінченко*
Про Івана Франка, що то єсть видатний український письменник я вперше почула року 1883-го, як познайомилася з Борисом Грінченком. Потім, здається, року 1886-го, прислав він Грінченкові листа і проспект свого видання, що мало зватися «Поступ». Не пам’ятаю, чи то мав бути тільки альманах, чи періодичне видання. Знаю тільки, що далі проспекта справа не пішла і, напевне, через те, що не було грошей на видання. Бо й справді, важко було здобути грошей на таке видання, на яке треба було посилати передплати аж шість карбованців.
Мабуть, чи не того ж таки 1886-го р. довідалися ми, що Франко одружився з киянкою, панною Хоружинською. Про його жінку нічого не доводилося чути; бачили тільки на книжках напис: «Видає Ольга Франко» і раділи, що Франко має собі, очевидячки, товаришку в роботі.
Через кільки років почули від Х.Д. Алчевської, що в неї в Харкові була жінка Франкова, привезла їй подарунок од Франка – книгу з написом: «Славній ювилятці» (тоді Алчевська збіралася святкувати свій 35-рішній ювилей) і прохала грошей на видання журналу «Житє і слово». Про гроші не знаю, чи вона одержала, але Алчевська подарувала Франкові два томи своєї книги «Что читать народу». Як вона розповідала про це, то її чоловік сказав: «А ты знаешь, Кристина Даниловна, что Франку воспрещенъ въезд в Россию? Надеюсь, что ты не сделала надписи на книгахъ, – ведь их на границе будут просматривать». Христина Данилівна збентежилась і сказала, що книг вона не підписувала, але що на кордоні зараз догадаються, що книги даровані, бо вони в розкішній оправі, і що Франкова неминуче заплутає її в якусь «історію», бо вона якась дуже чудна, і, мабуть, це навіть не жінка Франкова, бо не може бути, щоб у Франка була така жінка. І вона почала переказувати, справді, якісь дивні речі, які їй говорила Франкова. Щó саме вона говорила, тепер не пам’ятаю, але пам’ятаю, що справді було щось дивне.
Потім уже в Києві ми довідалися про той приїзд Франкової до Києва. Розповідала про це Людмила Михайлівна Драгоманова. Франкові справді заборонено було приїздитиg на Вкраїну, чи, як тоді казали, в Росію, значить і жінка його не могла приїхати яко Франкова. То вона позичила паспорта в якоїсь львівської повії і з ним приїхала в Київ до своєї сестри. Коли вона дала паспорт, щоб заявити, то її сестра з чоловіком просто жахнулися, бо на паспорті було написано професію тієї повії. Франковій сказали, що з тим паспортом нехай вона забірається від їх куди хоче, а в себе вони її не держатимуть; бо такого паспорта записувати не будуть. Франкова мусила переїхати кудись в отель і страшенно лаяла своїх родичів, що вони такі дурні і вигнали її з хати через таку дрібницю. Про це вона й мені казала вже через багато років.
Потім ще через кільки років Юрій Тобілевич (син Карпенка-Карого) та Микола Вороний, бувши в Чернігові, розповідали про своє життя у Франка в той час, як вони вчилися у Львові. У Франка тоді ще не було свого будинку, а наймав він помешкання з трьох світличок; у двох містилися він, жінка і четверо дітей, а в третій світличці жили Вороний і Тобілевич. Працював Франко день і ніч: писав, коректував аж йому очі рогом лізли і все ж не міг заробити стільки, скільки треба було хоч на нужденний прожиток. А як треба було справити самому чи кому з сем’ї якусь одежину, то це вже було справжнє нещастя, бо ніколи на те не було зайвих грошей. Діти були неслухняні, розбещені. Наприклад, вигадали вони таку забавку: провертіли в дверях дірку, і як хтось приходив до батька, то вони крізь ту дірку стріляли на гостя твердими кульками з якогось самострілу. А одного разу один з хлопців підійшов на вулиці до ікони (у Львові на вулицях де-не-де стоять ікони і люде знаменуються до їх). Так він підійшов до такої ікони і плюнув на неї. Через це батько мав багато прикрого клопоту.

Працював Франко здебільшого в помешканні Наукового товариства, але ж доводилося працювати і дома серед страшенного гармидеру та лементу. Та ще иноді жінці здавалося, що вся його робота літературна і наукова – нікому непотрібна дурниця, і тоді вона заставляла його робити всяку хатню роботу: наприклад, обіпнутися попередником і банити посуд. Часом доходило до такого, що Франко мусив рятуватися від жінки у кімнату до пожильців. Там вони сиділи тихесенько, замкнувшися, а розлютована жінка гатила в двері поліном і страшенно лаяла всіх трьох.
Єсть у Франка вірші:
Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я змерз. І випало з холодних пальців
Перо.**
Там єсть такі слова: «У мене серце вижерла гадюка». Вороний упевняв, що гадюка та – жінка Франкова, що це говорив йому сам Франко.
Дивна річ – одружіння Франкове. Вони одне одного зовсім майже не знали. Доводилося чути, що Франко намислив одружитися неодмінно з українкою, а не з галичанкою і приїхав у Київ шукати собі дружину. Тут побачив курсистку Ольгу Хоружинську. Вона була непогана з себе, мала трохи грошей і він, не розмірковуючи довго, заручився з нею. Знаю від Л.М. Драгоманової, що вже заручившися він з нею, питав знайомих: «Чи нав’язувати мені цей камінь на шию?». А вона теж питалася в знайомих: «Чи продавати мені душу тому рудому чортові?».
Мабуть, не знав Франко, що в сем’ї його нареченої було кільки божевільних.
На Вкраїні знали, що Франко страшно бідує, що він працює день і ніч, щоб прохарчити сем’ю. Один час йому навіть посилано було звідціля допомогу; певну скількість грошей на рік. Але це було недовгий час.
Під час 25-рішнього ювилею Франкового надумалися українці зібрати грошей йому та й назбірала вся соборна Україна, здається, аж з дванадцять тисячів гульденів. Мені здається, що я не помиляюся, що, справді, таку мізерію зібрали.
Року 1903-го, побачившися Франко з Грінченком, сумно глузував з свого ювилею і казав Грінченкові: «Наговорили велику силу слів, подарували перо, яке дуже швидко зопсувалося і грошей стільки, що, на їх думку, довіку забезпечили мені життя. А справді, то мізерне Trinkgeld вийшло. Я на ті гроші
навіть і будинку не міг би собі збудувати, якби не одержав спадщини по батькові. Та й то ще мусив заборгуватися».
Року 1903-го восени Борис Грінченко з дочкою поїхали до Львову, бо Настя хотіла вчитися у Львівському університеті. Тоді вперше Грінченко і Франко зустрілися. Франко запропонував Насті жити в його сем’ї, сказав, що віддасть їй свій кабінет і що вона могтиме користуватися з його бібліотеки. Велика це була радість Грінченкам, і батькові, і дочці. Франко прохав того ж дні прийти до його, познайомитися з його жінкою і вирішити справу. По обіді Грінченко з дочкою раді та веселі пішли до Франка.
Прийшли. Франко був сам у хаті. Але скоро у хату увійшла пані Франкова. Познайомилися.
– Ну, і що ж тепер буде? – гостро спитала пані.
– А тепер, мамо, сідаймо та поговоримо, – лагідно сказав Франко.
Посідали всі, опріче господині. Вона взялася рукою за стілець, гострим поглядом глянула на присутніх і почала більш-менш так:

– Панна приїхала сюди вчитися. У Росії для неї університетів не вистачило. Да понимаете ли вы, что это оскорбление для меня, что вы приехали из России учиться здесь? Там светила науки, а здесь что? Здешние профессора безграмотные. Они только развратничать умеют. Добре діло! Мати дожидала, поки дочка виросте, думала, що їй поміч буде. А дочка, бачите, що вигадала! Хай там мама наймає собі на поміч Каську чи Мариську, а донечка изволили отправиться во Львов учиться, то есть, говоря попросту, развратничать с профессорами…
І далі все в такому ж роді сипле, як горохом з мішка, мішаючи українську мову з московською. Вражений глянув Грінченко на присутніх: Франко схилив голову на руки так, що обличчя мало й видко. Настя сидить перелякана і широко розплющеними очима дивиться на божевільну жінку. А тá все говорить, говорить, говорить… Нарешті останній несамовитий вигук, пані прожогом кидається з хати, грюкнувши дверима.
Трохи посиділи мовчки. Тоді Грінченко каже:
– Може, підемо в Товариство?
– Підемо, – каже Франко.
Вийшли на вулицю. Франко каже:
– Оце ви бачили моє життя.
– І давно так у вас? – питає Грінченко.
– Відколи одружився, вісімнадцять років.
Через день чи два Франко з Грінченком поїхали до Відня і пробули там кільки день. Як уже під’їздили до Львову, Франко сказав, що він поїде до свого приятеля Бандрівського (що потім був його опекуном), а додому вже не вернеться, бо вже йому терпець увірвався. Тепер от нова лиха вигадка: жінка не пускає хлопця найменчого до школи, каже, що вчитися в школі не варт, а треба робити фізичну працю і що вона віддасть сина до якогось варстату ремісничого. То вже нехай робить, як знає, а він до неї вже не вернеться.
Потім виявилося, що він таки справді поїхав до Бандрівського. Довідавшися жінка про те, прийшла до його дуже тихенька й покірна, почала перепрошувати, сказала, що й сина посилатиме до школи, і все робитиме так, як Франко скаже. Скінчилося на тому, що він таки вернувся додому.
На Різдвяні свята дочка наша приїхала додому, а після Нового року я поїхала з нею до Львову, бо їй не вільно було самій переїздити кордон, не мала ще 20-х років. Спинилися ми в отелі Саському. Другого дні ввечері прийшов до нас Франко і от тоді я вперше його побачила. Про обличчя його нема чого писати – його всі знають з портретів. Убрання брудне, обтьопане. Знати було, що як почало воно дертися, то й дереться собі, і нічия рука не походила коло його з голкою.
Говорив Франко тихо, спокійно і зовсім просто, і я відразу ж почувала себе з ним так, наче вже давно була з ним знайома. Розмовляли про справи літературні. Між иншим, він дуже нарікав на тих, що неточно наводять цітати і подають непевні дати та сторінки. Не пригадаю зараз, яка саме книжка Русової вийшла тоді. На неї більш, ніж на кого иншого, нарікав Франко і наводив багато помилок і в цитатах, і в цифрах. До цієї теми він за той вечір звертався кільки разів.
Вечір проминув швидко і після десятої Франко пішов додому.
Другого дні вранці Настя і я сиділи біля столу, дожидали замовленої кави; двері в хату були незамкнені. Хтось постукав. Я сказала: «Прошу», бо думала, що то несуть каву. Коли ж помилилася. Одчинилися двері і в хату вступила жінка, вбрана посільському в коротенькому кожушкові, в хустці, насуненій мало не до брів. Очі в жінки були темні і такі дивні, що, як глянула вона на мене, то наче спаралізувала мене: сиджу і слова не вимовлю і дивлюся на жінку, що помалу наближається до мене, не зводячи з мене своїх дивних очей. Ось вона підійшла, положила руку мені на плече і сказала:
– Франчиха! – і засміялась.
Тоді ніби чари спали з мене, я встала і привіталась до неї. Вона повернулася до Насті і тоді я побачила, якими переляканими очима дивилася Настя, – певне, пригадала свою першу зустріч з Франковою.
А тим часом гістя почала вичитувать мені (говорила вона мішаниною з московської і української мови):
– Гарно, гарно пані поводитеся з людьми! Я думаю: вберуся по-простому та й подивлюся, як пані привітають мене. А пані і з місця не рушили. А якби по-панському прийшла вбрана, то аж на порозі зустріли б.
Потім перейшла на инше:
– Вчора Іван Яковліч прийшов так пізно додому. Питаю: «Де ти був аж до такого часу?». Каже: «Пані Грінченкова з дочкою приїхали, так я посидів з ними, щоб їм не сумно було самим». Я кажу: «Хто ж видав таке? Чи то ж твоя річ розважати чужих жінок? То моя річ».
Потім почала жалітися на Грінченка, що він страшно недобрий, бо хотів розлучити її з чоловіком і намовив його покинути сем’ю. Але вона зуміла знов привернути чоловіка свого до сем’ї, а на мене не гнівається, бо хиба ж я винна, що такого недоброго чоловіка маю. Тоді заходилася закликати Настю до себе на кватирю:
– Я неодмінно хочу, щоб ви в мене жили. Будете мешкати в кабінеті доктора, їсти будете сами собі варити, а палити в грубі вже не треба, бо вже зима переломилася.
Потім почала прохати мене пустити дочку до неї на кватирю і сьогодні ж прийти до неї.
– Приходьте, я вам покажу свою віллю. Це ж я її будувала. Ви побачите, яка гарна вона в мене.
Взагалі, про свою «віллю» вона говорила багато і мене дивувало, що вона завсігди говорила: «моя вілля». Вона ні разу не сказала: «наш будинок», або «у нас», а завсігди «мій» і «у мене».
Я сказала, що сьогодні не прийду. Тоді вона попрощалась і пішла, але, ще не дійшовши до дверей, вернулась і стала щось витягати з кошика:
– Ось я покажу вам, які я філіжанки купила для вас і для вашої дочки. Бо в мене філіжанок немає, а ви ж будете в мене чай пити.
Подивилися на філіжанки такі завбільшки і завтовшки, як макітерки, ще раз узяла вона з мене слово, що прийду, і нарешті пішла.
[…]
*Марія Грінченко (* 1 червня 1863, Богодухів Харківської губернії — † 15 липня 1928, Київ) — письменниця, перекладачка, педагог. Дружина Бориса Грінченка.

** Йдеться про цей вірш І Франка:
* * *