Мені приснились ночі солов’їні,
Дівочі співи, пахощі левад,
Весна, що дано тільки раз людині,
І далечінь, що не вернуть назад.
Приснилися на обрії зірниці,
Що, наче крила, маяли в імлі,
Приснилось те, що радує, як сниться,
І мучить нас, торкнувшися землі.
Та що ж! Хай жаль, що перейшли для мене
Солодкі болі зросту і жадань,
Що похилився мій розмай зелений
І май черлений одійшов за грань,—
Ще гірший жаль, стократно глибший смуток
Мене охопить, як згадаю я,
Що рідний лан і весь його набуток
Слизька, потворна обвила змія,
Що молоді, яким лише радіти
І в ночі солов’їні шаленіть,
Що світлолиці, ясноокі діти —
Подоба чиста польових суцвіть,—
Потоптані, осквернені, сльозами
І кров’ю вмиті… О, не жаль, а гнів
Мене пече… Я з вами, рідні, з вами
Не тільки в снах — ще більше після снів!





