Двоє озброєних чоловіків сприйняли дітей за диверсантів.
7 березня цього року. 12 день війни. На годиннику — близько 15:00. Київський школяр, 12-річний Даниїл Бельченко грається з 9-річним другом на подвір’ї будинку своїх родичів у відносно спокійному Радомишлі, на Житомирщині.
Раптом у двір заходять двоє озброєних чоловіків і відкривають вогонь — не у повітря, а по дітях. Пролунає майже пів сотні пострілів. За кілька хвилин батько знайде сина у траві, вже без ознак життя. Інша дитина — Олексій Нечипоренко лежатиме із простреленим плечем… Убивцями виявляться свої.
Прикра випадковість, нещасний випадок, непоправна трагедія — підібрати потрібні слова для цього випадку складно, якщо й взагалі можливо. І чим більше деталей дізнаєшся про це вбивство, тим менше шансів пояснити собі, чому так сталося.
Такі історії нині не поспішають розголошувати, але в цьому випадку пройти повз — неможливо. І на це є як мінімум одна причина. Днями по цій справі завершилося кількамісячне досудове розслідування. Наразі свою вину у скоєному визнає лише один з фігурантів справи, інший — який, за матеріалами слідства, віддавав наказ стріляти, — твердо її заперечує і оскаржує проміжні рішення суду. Він також називає себе негласним співробітником СБУ, і сьогодні рідні дітей переймаються, що чоловік може уникнути покарання…
«Вечірньому Києву» вдалося поспілкуватися з мамою вбитого хлопця та адвокатом, який нині разом з батьками намагається добитися справедливого вироку.
І. АКТИВНИЙ І ЖИТТЄРАДІСНИЙ ДАНЯ
Даниїл Бельченко народився та ріс у Києві. Навчався у гімназії «Троєщина», після закінчення якої мріяв вступити у військовий ліцей та стати військовим. Був товариським, чуйним, комунікабельним, мав гарні стосунки з однокласниками та знаходив спільну мову з вчителями. А ще — любив читати про СБУ, відвідував гурток з карате, театральної майстерності та мав загострене відчуття справедливості.
«Я б, можливо, і пустила розвиток цієї справи на самотік, але точно знаю: якби на моєму місці був мій Даня, він би так само відстоював правду, як це робимо сьогодні ми», — каже Карина Бельченко, мама Даниїла.
Нині кожен спогад про сина для жінки — велика цінність. Вона розповідає, як хлопчик відповідально готувався до можливого розпалу війни й чи не єдиний з усіх вдома — вірив, що вона таки почнеться:
«Ми йому давали гроші на шкільні обіди, а він йшов в аптеку і купував бинти для аптечки. Він одним із перших зібрав тривожну валізку. Даня був дуже врівноваженим, серйозним. На нього можна було покластися. Це був найкращий хлопчик у цілому всесвіті!»
ІІ. ЕВАКУАЦІЯ
Сім’я мешкає на вулиці Милославській, у Деснянському районі Києві. Вранці 24 лютого з вікон їхньої квартири було видно авіацію у Броварах. Поруч з їхнім будинком розташований також стратегічний об’єкт. Окрім Дані, Бельченки виховують ще 3-річного Даміра.
Залишатися удома було небезпечно. Сім’я вирішує у перший же день евакуюватися у Радомишль. Там мешкає бабуся і дідусь Дані — батьки його тата Юрія. Карині з чоловіком здавалося, що за 100 км від Києва їм точно буде безпечніше…
«У паніці ми не зовсім розуміли, наскільки часу ми їдемо. Думали на два-три дні. Речей багато не брали. Теплого одягу взагалі майже не захопили. Все скинули у машину і в обід 24 числа вирушили на Житомирщину», — згадує Карина.
У перші дні війни ситуація у Радомишлі, зі слів жінки, була порівняно спокійною, але тривожно було всім. Місцеві активно облаштовували блокпости, мобілізувалися у тероборону. Ворог до міста не дійшов, найближчі бої точилися неподалік сусіднього міста Малин, що за близько 40 км від Радомишля.
ІІІ. ТРАГІЧНИЙ ДЕНЬ
7 березня Даниїл разом із сусідським хлопчиком — 9-річним Олексієм гралися на подвір’ї. На вулиці було холодно, і Даня вдягнув теплу камуфляжну куртку свого дідуся. Грали діти пластмасовими автоматами — один був водяний, а інший стріляв дрібненькими кульками. Дорослі були в цей час у будинку.
«Я якраз намагалася вкласти молодшого сина спати. Як раптом просто під вікнами пролунала автоматна черга. У кімнату забігла свекруха і каже, що, мабуть, таки до нас дійшли рашисти. Вхопила малого і закрила його у ванні, а сама побігла до дверей, щоб погукати Даню. Але під дверми стояв чоловік, який строго наказав нам залишатися вдома, бо «тут триває спецоперація по знищенню терористів», — пригадує нині Карина.
У цей момент дідусь хлопчика відчинив вікно і почав кричати, щоб не стріляли, бо там діти. Постріли продовжувалися.
«Це все тривало буквально кілька хвилин. Ми навіть не встигли зорієнтуватися. Коли затихло, дідусь з чоловіком пішли шукати Даню з Льошею, але ніхто не відгукувався. У цей час чоловіки, які стріляли, вже йшли до машини. Сіли і поїхали. На подвір’ї почали збиратися люди… І тут бачу, як мій чоловік несе на руках нашого Даню. Він був без свідомості… Йому вистрелили у шию. Чоловік поклав його на землю, почали робити масаж серця», — вже не стримуючи сліз, розповідає Карина.
Жінка каже: до останнього не вірили, що врятувати Даню не вдасться. Але медики «швидкої», які приїдуть на виклик, лише констатують смерть. Сусідського Олексія із простреленим плечем у цей час везтимуть у лікарню в Житомир.
Згодом у звіті поліції напишуть, що стрільбу в приватному домогосподарстві відкрили двоє чоловіків з місцевого блокпоста: 27-річний військовослужбовець ЗСУ Олександр Юрко, який використовував автомат АКС-74У, та член громадського формування «Радомишльська варта», 48-річний Віктор Ільченко. Останній стріляв з нарізної мисливської гвинтівки «Вулкан ТК 5,45».
З’ясується також, що Ільченко з Юрком виїхали за викликом сусідки-пенсіонерки. Жінка побачила неподалік дому «озброєних чоловіків у військовій формі», сприйняла їх за окупантів, зателефонувала чоловікові, а той вже сповістив варту.
«Поки Ільченко з Юрком ганялися за дітьми по подвір’ї, Кудряшов (сусід, який повідомив про „диверсантів“, — ред.) сидів в машині. Мені важко в принципі коментувати дії наших сусідів, бо ще задовго до 7 березня діти цілими днями гралися на подвір’ї. Чому саме тоді Кудряшова налякалася, чому вирішила, що це якісь диверсанти, якщо знала про дітей, про те, що вони грали у ці свої „войнушки“ — мені невідомо», — каже мати загиблого.
IV. ВОГОНЬ
Під час досудового розслідування встановили, що Ільченко з Юрком випустили на подвір’ї у Бельченків близько 40 куль. Обоє свої дії пояснювали тим, що сприйняли дітей за диверсантів і що нібито на вулиці була погана видимість. Нагадаємо, що трагедія трапилася близько 15:00 дня, коли сонце ще високо. Є також довідка гідрометеоцентру про ясну погоду.
Слідчі встановили, що у Даниїла стріляв молодший фігурант справи — Юрко. 9-річного Олексія травмував Ільченко, куля пройшла на виліт через лопатку дитини — хлопчик отримав інвалідність та абсолютно не відчуває лівої руки. Важливим є ще те, що в обох дітей стріляли, коли ті вже лежали у траві. Кулі випускали з відстані близько 15 метрів.
Ось як описував цей випадок Олексій Нечипоренко: «Ми з Даньою гралися в садочку, коли по нас почали стріляти. Ми побігли на город і кричали, що ми діти і ми здаємося! Але постріли не припинялися. Я чітко бачив обличчя того чоловіка, який по нас стріляв. Тому вони також добре бачили, що ми діти».
V. ВАЖЛИВА ДЕТАЛЬ
Чому двоє дорослих чоловіків сприйняли Даниїла, ростом 152 см, та Олексія, який мав всього 145 см, за диверсантів; чому стріляли понад 40 разів у дітей з водяними автоматами; чому в принципі відкривали вогонь у тих, хто не відкривав вогонь у відповідь. Ці питання логічно виникають у кожного, хто бодай здалека чув про цей випадок.
Карина каже, що на сьогодні єдина деталь, яка особисто їй може пояснити такі дії обох підозрюваних — це стан афекту. Річ у тім, що у матеріалах справи є свідчення очевидців, які стверджують, що під час огляду автівки затриманих знайшли пристрої для споживання наркотиків. Однак, за результатами експертизи, ані в крові Ільченка, ані в крові Юрка — наркотичних засобів не виявили… Безслідно зникли і прилади для наркотиків, про які згадували очевидці.
Цю інформацію «Вечірньому Києві» підтвердив і представник потерпілих — адвокат Володимир Красовський.
«Є допити свідків, які вказували на те, що в автомобілі Ільченка були пристрої для споживання наркотиків. Про це говорили не один, і навіть не два свідки. Близько 20 свідків це зазначали. Але підтверджень про те, що особи були під наркотичним чи алкогольним сп’янінням, на сьогодні немає. Куди ці пристрої зникли з автомобіля — на жаль, не знаємо», — зазначає Красовський.
Окрім наркотичних пристроїв, у машині також знайшли бойову зброю, дві гранати та один гранатомет. Важливо, що Радомишльська варта — це громадська організація, яка не належала до підрозділів територіальної оборони, а відповідно — і не мала права на використання зброї.
VІ. ІЛЬЧЕНКО ВМИВАЄ РУКИ
Військовий Олександр Юрко свою вину визнав та співпрацює зі слідством. А от цивільний Віктор Ільченко тричі змінював свої свідчення — і якщо спочатку він ще бачив свою вину у скоєному, то зараз її заперечує. Його правоту у цій ситуації намагаються довести аж три адвокати.
І Олександрові, і Віктору суд обрав безальтернативний запобіжний захід — тримання під вартою. Разом із захисниками Ільченко двічі намагався оскаржити запобіжний захід на час досудового розслідування в апеляційному суді — його адвокати клопотали про домашній арешт.
Відомо також, що він має широкі зв’язки у правоохоронних органах. Під час засідань суду і він особисто, і його представники апелювали тим, що Віктор Ільченко є негласним співробітником СБУ. У матеріалах провадження міститься довідка, що він був направлений туди на службу і начебто був дуже важливим працівником.
З боку затриманого на засідання суду також приходили незрозумілі особи спортивної статури, які просили їх не знімати на камеру, бо «вони виконують особливо важливі завдання».
Ці моменти стали «дзвіночком» для потерпілих і їхнього захисту, які вважають, що Віктор Ільченко намагався у такий спосіб спочатку отримати домашній арешт, а тоді — під шумок війни — втекти з дому й переховуватися від покарання. У час воєнного стану це було б не так складно… Втім, на судові засідання приходили журналісти, про цю ситуацію активно писали регіональні житомирські ЗМІ. Суд таки залишав його за гратами.
VІІ. ЧИ БУДЕ ПРАВОСУДДЯ
Ця кримінальна справа проходить одразу за кількома статтями — незаконне поводження зі зброєю, закінчений замах на вбивство та вбивство. На сьогодні досудове слідство вже завершили. Сторона потерпілих ознайомилася із матеріалами кримінального провадження. На черзі тепер — самі підозрювані та їхні представники. Як швидко справа дійде до суду, буде залежати від того, як швидко сторони захисту ознайомляться з матеріалами справи.
Після того, як вони вивчать матеріали, буде сформований обвинувальний акт, який передадуть до суду. З цього моменту Ільченко та Юрко отримають статус обвинувачених.
Суд дасть оцінку діям кожного і на основі цього прийме рішення. Тяжкість злочину передбачає довічне ув’язнення. Адвокат Бельченків каже, що на сьогодні є всі шанси, щоб фігуранти справи отримали справедливе покарання, якщо звісно не буде втручання третіх осіб.
«Маємо ситуацію, в якій нічого не треба додумувати. Я б ще міг погодитися на пояснення, якби вони зайшли у двір і через необережність застрелили когось. А вони дві хвилини бігали за дітьми, які не становили для них загрози. Дорогою діти викинули на стежку іграшкові автомати — один з автоматів чорного кольору, довжиною 40 см… Але постріли продовжувалися. То це що було?» — риторично зазначає Володимир Красовський.
Власне такими фактами, як запевняє адвокат Бельченків, він і буде апелювати на суді. Що стосується камуфляжної куртки, яка начебто могла збити з пантелику Ільченка та Юрка, — Красовський каже наступне:
«Наявність камуфляжного одягу ніяк не впливає на розвиток справи. Дідусь хлопчика працював у лісгоспі, а також половина населення Радомишля в той час ходила у такому одязі. Це військовий камуфляж української армії. Питання тут в іншому і я буду на цьому наголошувати: чому вони в упор розстріляли лежачих дітей?! Експертиза показала, що близькість пострілів була такою, що кулі деформувалися і розривалися від ударів об землю. Це питання не до батьків, чому вони не могли взяти теплого одягу, коли втікали, а до дорослих чоловіків, які вирішили стріляти на ураження».
Попри те, що Олександр Юрко визнав свою вину, наразі залишається відкритим питання, чому він підкорявся наказу цивільного чоловіка і з яких причин він вирішив, що той має право їх в принципі віддавати. Чи знайде 27-річний Олександр відповідь на це питання до моменту ключового судового засідання…
Адвокат Бельченків тим часом вже готується, що з будь-яким вироком інший фігурант — Ільченко не змириться, і як і всі попередні рішення суду — буде його оскаржувати у всіх можливих інстанціях.
І тут важливо, аби громадськість простежила, щоб важливі докази по цій справі не зникли так само безслідно, як і «наркотичні прилади» з машини «вартового»… І щоб жодні спеціальні довідки та негласні статуси не завадили суддям визначити вину кожного.
Каріна Бельченко каже — це аж ніяк не поверне їй сина, але так вона знатиме, що зробила все можливе, аби зберегти світлу пам’ять про Даню, який так вірив у доблесність усіх, хто носить при собі зброю…
Вічна пам’ять!
