Це медсестра полку “Азов” Теплюк (в дівоцтві – Черняєва) Тетяна Петрівна. Зараз вона в полоні, в Оленівці.
Моя сестра сім років була поряд з бійцями Азову: перев, язки, компреси, пігулки, ін,єкції, крапельниці. Сім років була їм рятівницею, порадницею, розрадницею. Підтримувала їх як медпрацівник, як мама, як сестра, як бабуся. Казала : “мої хлопці…” приїжджала в відпустку на 10-14 днів, а думками була там, з ними і не могла діждатися, коли вже поїде до них, своїх.
До останнього була з ними і зараз там, з ними, в Оленівці.
Коли вже були в підземеллях Азовсталі, пекла для Своїх ось такий хлібчик. Сама ж і назвала його “хліб Маріуполя”. Прислала це фото майже перед самим тим, клятим, виходом. А в переддень “виходу”, 16 травня, ми з нею розмовляли. І те що вона говорила не можу забути і не забуду ніколи: – ми вирішили виходити, можливо є якийсь маленький шанс вижити, бо тут, в підземеллі, нас просто привалить цементними плитами і ми всі загинемо”.
І про обіцянки, когось там, що їх будуть достойно утримувати, що буде зв,язок з рідними, що обов язкого буде обмін.
Прошло вже 74 дні полону.
Страшенна підлість, жорстокість, нелюдське і незрозуміле нормальній людині вбивство воїнів, полонених.
І знову тиша.
Сьогодні дозвонилася на гарячу лінію Міднародного Червогого Хреста. Нічого втішного не почула. Сказали, ну ви ж мабудь вже читали, що нашу місію туди не допускають. Не дають дозволу. Та сторона не йде на контакти. Тільки відмови.
Моя сестра не брала зброї в руки, вона медпрацівник. І там багато ще таких жінок. Згідно Женевській Конвенції медпрацівників мають просто звільняти, а не включати в загальний обмін.
Але ж варварська країна, расєя, ніяким правилам, угодам, конвенціям не підчечється. На то вони і варвари. У них свої правила: брехня, наклеп, знущання, катування, вбивства. Це ідеологія всього їхнього життя і існування.
Вбиває мовчання українських організацій, посадових осіб, керівництва країни. Вони, чомусь, вважають, що треба мовчати, нічого не писати, не говорити.
Це тільки олена зеленська може про свої страждання розповідати! А нам, родинам, полонених азовців нізязяязя! І не смійте щось казати, і не смійте говорити, і не смійте писати.
А ми не можемо мовчати! І не будемо!
Пане президенте Зеленський, а дайте вказівку своїм “єдиним новинам”, розповідати щодня про тих, кому ви дали наказ здаватися, про тих, хто боронив вас і ваших дітей, ваших батьків, вашу дружину, не дивлячись на те, що ви їх встигли вивезти далеко-далеко від війни. А тепер вони в кліщах упирів путінської банди. Про їх родини, дітей, батьків. Як вони живуть, чекають, сподіваються.
Пишу. Звертаюсь. До кого? Хто мене почує? Ну хоч би єрмак почув, чи арахамія! То ж вони всім в опі заправляють! Та ні, навряд чи.
Але ж, мої друзі, знайомі, уклінно прошу вас, розповсюджуйте мій допис, мою біль, мій крик. Допомагайте. Ніколи ні про що вас не просила, а зараз прошу. Не мовчіть разом зі мною. Вболіваю не тільки за свою сестру, а і за тих, хто там, з нею. А там з нею ще є молода жінка, яка має скоро народити дитинку. А що буде з нею, з дитинкою, маленьким украінцем, чи українкою, що народиться в місті мук і смерті?
З надією і любов,ю до всіх, Я.
