Ми любимо новини про наші звитяги. І боїмося почути правду про втрати: вбитих, поранених та полонених…
Останнім, можливо, найгірше. Бо перші вже на небі, другі – у шпиталях. І тільки полоненні – в руках огидного ворога. Який нічим не гребує, аби помститися нам за нашу готовність битися. За те, що ми кинули виклик тому, кого боявся весь світ.
Серед захисників Маріуполя були не тільки сталеві воїни “Азову” і не тільки незламні з “Азовсталі”. Це також героїчні медики з 555 Маріупольського військового госпіталю. Серед них багато жінок, яки воювали зі смертю і не брали до рук іншої зброї, окрім медичних інструментів.
Згідно з інформацією, яку оприлюднила Ольга Богомолець, наразі в полоні 82 українських медика, які робили неможливе, аби рятувати життя серед маріупольського пекла.
Серед них – Марʼяна Мамонова на сьомому місяці вагітності. Чотири з яких в полоні…
Я не ставлю питання, хто і чому дозволив цьому пеклу статися – не на часі. Я навіть не нагадуватиму, хто і під які гарантії дав наказ здаватися росіянам в полон. Як росіяни поводяться з полоненними ми всі бачили на прикладі Оленівки.
В мене інше запитання: чи можуть ті, хто так вдало домовився про експорт українського зерна через контрольовані Чорноморським флотом РФ морські води, домовитись про повернення цих героїчних жінок, доля яких склалася так трагічно. Одна з яких вагітна. Інші… навіть не хочу спекулювати на тему, як поводяться з ними ці виродки в колорадських стрічках….
Буду щирим: мені незрозуміло, коли про бізнес з ворогом можна домовитись, а про порятунок життя – навіть не наших героїчних захисників, а медиків, що не брали до рук зброю, – ні.
Щось тут не так. І воно мені болить. Пече. Випікає зсередини…
І саме тому я робив Президенту України подання про нагородження особистою вогнепальною зброєю медиків #ПДМШ. Аби бодай мати право залишити останню кулю собі. Подання загубилось десь у безкінечних коридорах Банкової… Як і долі цих дівчат, які дивляться на нас з фото. Дивляться з надією, що ми прийдемо їм на допомогу.
Як? Я не знаю… Але якщо можна домовитись про сухогрузи з зерном, транспортувати Україною російський газ і нафту до Європи, то чому не можна домовитись про долі живих людей?
Болять мені ці питання…
Дякую, Ядвига Лозинская, що занурила мене у цей біль. Біль, про який воліють мовчати…
