Сьогодні, 21 січня 2023 року, свій день народження відзначає Сергій Володимирович Собчук.
У Житомирі багато хто знає Сергія Володимировича, як краєзнавця, який чудово орієнтується в історії рідного міста і може влаштувати цікаву екскурсію його вулицями. Загалом ще із самого дитинства Сергій Володимирович цікавився історією, хоча батьки, які працювали у тодішньому сільськогосподарському інституті, вважали, що хлопець має присвятити своє життя виключно науці. Він, власне кажучи, наче й повторив стежину, проторену батьком, який завідував кафедрою, мав вчений ступінь доктора наук, але після навчання у Житомирському сільськогосподарському інституті доля запропонувала Сергієві Собчуку дещо іншу дорогу.
– У дитинстві я цікавився історією на рівні її загальних положень, а мій шкільний приятель та однокласник Георгій Мокрицький також мав дуже помітний потяг до минулого, але саме – до минувщини нашого міста. Ми вчилися у колишній 30-й школі (пізніше це була ЗОШ №34, а сьогодні – міський колегіум), а жив я у будинку на території нинішнього Ботанічного саду. У 50-х роках це була окраїна міста, бо нинішньої Польової із трамваєм та тролейбусом тоді ще не було, – розповідає Сергій Собчук. Після восьмого класу я навчався у школі №8, а мій шкільний приятель Георгій Мокрицький ( разом зі своїм братом Сергієм) перейшли до школи №3 (сьогодні – гімназія №3).
Інтерес до краєзнавства ми підтримували на рівні розмов про вулиці, про певні новації, які тоді дуже часто зявлялися у житті Житомира. а Сергій Мокрицький, наприклад відзначався тим, що знав автомобілі, на яких пересувалися по місту деякі чиновники: чи то партійне начальство, чи то директори заводів, установ та організацій. Звісно. автомобілів тоді було у сотні чи й тисячі разів менше, аніж сьогодні, але його «автомобільна пам\’ять» була таким собі цікавим феноменом.Якщо про дитячі захоплення, то у нас (у мене і того ж таки Георгія Мокрицького) був інтерес до хімії. Одна із причин такої цікавості – робота моєї мами на кафедрі хімії у сільськогосподарському інституті. Ми туди ходили, бачили те царство колбочок, всіляких реактивів, цікавих реакцій і то певний час викликало певний потяг. Проте. як виявилося, ненадовго. Після школи я вступив на навчання до вже згадуваного мною сільськогосподарського інституту і вже першого вересня , у перший день студентського життя зустрів в аудиторії свого приятеля Жору Мокрицького. Це було несподівано. Бо про вступ до вузу ми не ділилися своїми планами.
Але, бачте, вийшло саме так. У вузі ми також цікавилися історією нашого міста, хоча, наприклад, Георгій Мокрицький був у цьому стосунку куди просунутішим, бо фіксував свої захоплення у такому собі альбомі, куди прикріплював (приклеював) замітки із газет. Батько Геогргія Павловича був керівником однієї установи Житомирського облвиконкому і, як керівник, передплачував (така тоді була партійна традиція–обовязок) чимало періодичних видань. Хто-хто, а Георгій те все переглядав, читав і збирав найцікавіше. У вузі він ще й зацікавився архітектурою, будівництвом. Можливо тому, що Житомир тоді просто зростав на очах і будувалося всього у місті дуже багато.
– А як так сталося, що ви з братами Мокрицькими служили у Радянській армії також в одній частині?
– Знову ж, таки – ситуативно і несподівано. Я був призваний на службу після піврічної роботи у колгоспі, де я працював агрономом, а Мокрицькі залишилися у місті. Але коли ми опи нилися у військоматі (це було восени), то потрапили в одну команду. Служили на Хмельниччині, у військовій частині, яка була складом артилерійських боєприпасів і одночасно підприємством із виробництва балістичних ракет. Все це було в обстановці суперсекретності. Я потрапив на службу до штабу, а Георгій Мокрицький дуже добре знався в електротехніці і був знаним у масштабах роти охорони майстром із експлуатації охоронної сигналізації. Втім і тут, у лісах під Славутою ми не раз говорили і згадували про Житомир, про його сьогодення і минуле. Але після служби в армії ми опинялися і поряд і дуже далеко один від одного. Я певний час працював в комсомольських органах, а Георгій Мокрицький подався у газету «Комсомольська зірка» і з того часу у Житомирі і області його все більше знали як журналіста – краєзнавця.
– А потім у вас, Сергію Володимировичу, була тривале відрядження на Північ колишнього Радянського Союзу?
– Так. я поїхав на роботу у Магаданську область. Це не просто далеко, а як кажуть, на краю світу. І працював там біля шести років. Повернувся додому, до Житомира, на початку 90-х, по суті вже в іншу країну.
– До речі, ваш друг дитинства Георгій Мокрицький тоді «заблищав» своїми публікаціями у «Житомирському віснику» – газеті, яка стала дуже популярною у Житомирі. І, як мені здається. саме через статті Мокрицького, Костриці, Кондратюка. Вони тоді задавали тон у місцевому краєзнавстві, яке, по суті ставало, на новий рівень, отримавши цілком заслужений статус. До речі, 90-ті роки минулого століття, на мій погляд, стали таким собі апогеєм у розвитку краєзнавства. І досі це може бути предметом для певного пояснення чи дослідження.
А потім, вже наприкінці 90-х, ви. Разом із Георгієм Мокрицьким почали займатися краєзнавчими студіями і дослідженнями системно?
– І систематично. Хоча у мене була своя тема, така собі краєзнавча стежка. Я любив і досі тяжію до мистецтва, до живопису, до життя художників, новин у картинних галереях і навіть до музики. А ще у нас із Георгієм Павловичем (Мокрицьким) була спільна пристрасть – ми любили фотографії з життя міста і ( як потім виявилося) із його історії. Таких фото, які й сьогодні залишаються не до кінця опрацьованими, прокоментованими і т.п. залишилося дуже багато – лік йде на тисячі.
– Сергію Володимировичу, нині у Вас дуже багато планів, завдань, напрацювань. І всі вони, наскільки відомо, стосуються краєзнавства?
– Ну, а як же інакше. Краєзнавство, після передчасної смерті Георгія Павловича Мокрицького, опинилося у складній ситуації. Мокрицький був своєрідним генератором цього процесу. Ми це знали, але сповна усвідомили тоді, коли його не стало. Так, він залишив фундаментальну краєзнавчу спадщину, якої у своєму доробку не має жоден краєзнавець України. Видана ним «Енциклопеція «Вулиці Житомира» заслуговують на окрему, дуже високу пошану. І звання «Почесний громадянин міста Житомира», яке Г.П.Мокрицькому присвоїла сесія Житомирської міськради, є заслужена відзнака не лише Георгію Павловичу, але й усьому краєзнавству нашого міста.
– Але ж роботи у цьому напрямку залишилося дуже багато?
– Це не просто напрямок, а свого роду галузь життя міста. Така ж само важлива, як освітянська галузь чи комунальне господарство. Краєзнавство у Житомирі має просто колосальні здобутки і все вивчене і зібране, треба якомога швидше систематизувати. Мова йде не лише про збереження спадщини Георгія Мокрицького, але й про куди ширші завдання. Тай у процесі топоніміки нашого міста є ще дуже багато роботи, якою ми зараз ледь не щоденно займаємося.
– Однозначно, у вас і ваших колег–краєзнавців ще дуже багато роботи. З нагоди вашого нинішнього святкового дня дозвольте побажати сил, здоровʼя і наснаги, якої потребує краєзнавча робота.
– Дякую, ваші побажання вважатиму, як заклик і певні завдання. Відчуваю, що у краєзнавстві ще доведеться попрацювати і дуже хотілося б зробити дещо більше, ніж досі. Так ми влаштовані. Хотілося б миру, хотілося б здолати цю наругу і агресію, яку нам доводиться долати такою дорогою ціною.
– Тож, нехай вам щастить!
